Розкажу вам історію про Героїню. Я не знаю її імені (і це - великий мені мінус). Я і не бачила ніколи її особисто. Знаю її сина. Одного разу, у ті часи, коли мій телефон витримував більше сотні дзвінків на день, я зняла слухавку.
-Алло. Слухаю.
-Ліля?
-Я.
-Я от подумав... У мене є вязальний станок. Я можу навчити. Ви в'яжете хлопцям на передову, шиєте... Шапки ж потрібні?..
Його звати Юра. Він приволік станок, поставив його у нас на кухні і почав нас вчити. Але чи то я тупа, чи то щось інше, але нічого у мене не вийшло. І в жодної із дівчат не вийшло. І в хлопців теж. Тоді Юра почав приходити щодня і в'язати сам. З його рук виходили десятки, сотні шапок. Штуки дві він зв'язав і мені, але я щоразу знаходила ту голову, якій більше потрібна шапка. І ось якось Юра попросив ниток додому, аби мама вязала шкарпетки. Відтоді він щокілька днів приносив по парі шкарпеток.
А одного разу він приніс разом із шкарпетками ампулу морфію.
- Мама більше не може в'язати. Вона померла. Рак. А оце, - він віддав ампулу мені, - віддайте військовому медику. Вона просила...
Пройшов рік, а може й більше. І я тільки тепер усвідомила подвиг цієї жінки - помирати від раку і без кінця в'язати і в'язати шкарпетки. І віддати останню ампулу ліків.
Тоді на мене валилось так багато горя з усіх сторін, що я навіть не усвідомила, що сталось. Що біля мене зовсім поруч була свята людина і патріотка, яких мало...
Нехай земля їй буде пухом.
Ось так здобувається наша перемога - материнським в'язанням, дитячим стоянням під магазинами, гарячими серцями на фронті і в тилу.
Дякую усім за надію.
