Bogdan Marcunjak VoloshunЗа всі роки я лиш раз пропустив Форум видавців. З поважної причини - хворів.

Але цьогоріч свідомо не хтів туди йти. Мабуть, це вікове. Тлум люду, задуха, метушня.

Але я завше більше любив книжки, ніж людей. Завжди.

Книжки незрадливі і засадничо мудрі. Якщо знати, що читати.

Та цьогоріч вперше відчув пересичення. Уже не кидаюсь, як голодний на баранячу ногу, на стенди із новинками. Не бігаю по поверхах в пошуках чогось незвіданого. Просто зрозумів, що мені треба те, що мені треба, а не те, що мені продають. Навіть власна книжка вже якось так далеко віддалилась від мене, що сприймається, наче її написав хтось інший.

Питався продавців радше з ледачої цікавості - купують? Так, купують. Сам мер придбав. Чось не гріє. Може тому, що уся ця писанина і, так звана, творчість ніякого впливу на моє буття не зробили. Я не про славу і лавровий вінок на задницю. Ніколи не мав особливих літературних амбіцій.

Борхес, Умберто Еко і Джон Фаулз - письменники, Б. Волошин - дописувач в літературу.

Просто мене перестали гріти видані книжки, хоч усі вони були успішними і їх не минала популярність. Певно старію.

Фейсбук чесніший. Він нічого не обіцяє, але ти там віч-на-віч з читачем. І не треба бавитися в письменника. Читають - і Богу дякувати. Не читають - значить ти просто говориш з собою на людях. Що теж корисно для самоідентифікації і відчуття реальності. Нині просто втікав з ярмарки друкованого на папері слова.

Де ця "вежа з чорного дерева", в якій можна жити не тупіючи і бути цікавим хоч самому собі? У нас всі вежі з соломи. Я втомився вдавати, що вони з чорного дерева. Курча, таки старію. Зазвичай, пишу щось обнадійливе. Не вийшло. Звиняйте, посполиті.