Бідні лікарі… Так, бідні. Лежати в коридорі – то нормально! Напевно, нормально… Чи змінить щось мій пост? Уже змінив – на коридорі ніхто не лежить і в пологовому включили опалення. Чи хтось це оцінить? Ні, не оцінить… Бо їм лежати в коридорі – то нормально.
«Ну, подумаєш в борщ тобі плюнули», «Ну, подумаєш чоловік б’є», «Ну, подумаєш проїзд по 7 гривень», «Ну, подумаєш вагітні в коридорах». Тому зразу хочу вступитися за жіночку, яка траванула людей рибою на Привокзальному. Ну, подумаєш. Ну, ніхто ж не вмер. Їй, напевно, просто треба були гроші, і вона ж то не спеціально…
Ми кожного дня хаємо владу, водіїв маршруток, продавців в магазинах і офіціантів. Розказуємо про побори в лікарнях, школах і загалом дуже невдоволені життям. Але робимо це тихенько на кухні, ну максимум - в кафешці за чашкою кави. Коли ж діло доходить до відстоювання своїх прав, то всі раптом замовкають. Ми настільки часто стикаємося з порушенням своїх прав, що те тільки перестали це помічати, а й почали виправдовувати тих, хто їх порушує. Масовий Стокгольмський синдром… Насправді ж, синдром рабів без власної думки і права вибору. Бо поки ми це будемо допускати, так ми і будемо жити.
А потім приходимо ввечері додому і зриваємося на дітей/дружин/чоловіків/родичів. Вони ж не подумають про нас, що ми неадекватні. То чому вони мають страждати через якогось дядю чи тьотю, які просто якісно мали робити свою роботу?
Писала про хамство, коли я народжувала – то зажралася. Написала свою думку про щеплення – то мені МОЗ заплатив. Пишу про ліжка в коридорах – ашотакоє, автор просто дура.
До чого я то – а до того, що кожен з нас має те, на що заслуговує. Ми – те, що дозволяємо іншим робити з нашим життям. Напевне, нікому з нас не під силу змінити світ, але змінити себе може кожен. А там – вода камінь точить!
