13528858 1242195242458295 397028834833327131 nЦе не з серії «історій». Це просто про мого діда. Це про вшанування і повагу. Мій дідо Йосиф не хотів воювати Ну не був чоловік до війни. Йому б дівок заповажати і щось гарне зшити, бо любив ту справу. Шити вмів.
 
В ОУН не йшов, до совєтів не приставав – жив, одним словом, доки міг і як собі то життя по молодості бачив. Щось хлопцям підшивав, щось якось помагав, а здебільшого ховався. І раптом, в році 44-ому, каже йому мама: «Здавайся, Йосифе, бо або ти здашся, або в мене ще є дочки, і всі підем до Сибіру». З’явився тоді мій дідо на світ божий і пішов на війну. Точніше, погнали його. 

Три рази потім дідо мій мав умерти. Перший раз – коли присів посрати і забув «вінтовку». Пройоб оружжя. Розстріл. Поховав себе. Богу дякувати, опам’ятався, згадав, де срав, вернувся, і вона виявилася там. Чудо.
 
Вдруге… Коли «бендери» дохли з голоду і гнали їх на Берлін, вирішив собі серед ночі: «та я ж людина» і поперся до бочок з квашеною капустою – єдиним харчем, яким їх тоді годували, але якого зась було брати. Набрав тої капусти разом з «ледом» («вона ж була, чому їм нам не давали») і приніс хлопцям. Показував мені руки, які тоді не чули морозу, а нагрібали капусту. Якби побачили, що нагребає, - розстріл на місці. Може хтось і бачив… 

Втретє. «Йдемо з… якимось побратимом в село. Десь Польща. Десь під німцями, десь. Чого йдемо – їсти шукаємо. Бачимо – в хаті світиться. Підходимо, заглядаємо у вікно, а там: двоє старших чи то німців чи то поляків. Дуже сумні, приречені якісь сидять – бабка і дідо. А по хаті обійнявши голову сюди-туди ходить вояк у німецькій формі. Домовилися, що я луплю з дверей, а він б’є шибу. Я ще не дійшов до входу, як він вистрелив. Німець – мертвий, старі плачуть. Старі – таки німцями були, бо так ревіли, по-німецьки, що я їх не розумів. Я тоді товариша взяв за барки і питаю: нащо? Справді, може, би щось розказав, може би «язика» привели, може би просто поїли в хаті». 

Це все дуже сумбурно. Але мій дідо дійшов до Берліну. Богу дякувати, що не встиг стати м’ясом для миттєвих звитяг «маршала перемоги» Жукова. Не встигли нагнати хлопців. Але дід мій був «партной». І дали йому вже в Берліні (чи точніше десь під ним) якусь майстерню, щоби зашивати офіцерам мундири. Бо швець по гражданці. Казав дідо, що то було файно – німки тулилися, обіймалися, цьомалися… Ельза була найгарніша – «на коліна сідала, щебетала щось». Не розумів що щебетала. Дідо був красивим. Але, швидше, боялася. 

Ідилія тривала дня три. Приходить до діда якийсь начальник (не пригадую хто і в якому званні) і каже, плюс-мінус,таке: «Йосіп, сегодня во столько-то-столько построй своїх нємок, єбать будєм, майор приєзжает». 

А тоді мій дідо зробив те, за що я завжди буду вважати його героєм. Він натер собі кінець якимось наждаком, прийшов у ставку і показав: «Таваріщ капітан, нє савєтую. Пєрєєбал всєх. Точно, нє савєтую. Сматрітє, што фашистскиє бляди надєлалі. Но очєнь харашо шьют».
Думаю, що «таваріщь капітан» тоже був людиною і певні речі розумів. Інакше був би п…ць і мому дідові і німецьким дівчаткам. 

Але мій дідо з усією ненавистю до москалів, які гнали його на війну, все таки завжди тішився черговій медальці, яку йому давали до чергової річниці перемоги над німцями. І єдиний раз у житті я – 16-річним пацаном прийшов отримувати медаль за перемогу над фашизмом разом зі своїм дідом. То тоді Народний Рух і Чорновіл запровадили таку медаль – за перемогу. Дідо тішився, що отримав таку відзнаку з рук СВОЄЇ влади. Я тішився, що тішиться мій дідо, і тішився, що прийшов отримувати нагороду разом із ним. Хоча ця відзнака не має юридичного визнання, але вона по смерті діда є в хаті і нагадує мені, що політики мають бути мудрими. Бо є українці, а є вороги.

загрузка...