Із розмов минулого тижня.
- Прікінь, мені той, ну, дали, ну, орден "За Мужність". Але ти той, того про мене не пиши. Нашо?
21 рік. Слова все ще не завжди легко вимовляються, і рука не слухається.
- Ти така молодесенька і гарна! І професія у тебе абсолюно мирна, навіщо ж ти пішла ТУДИ?!
- Щоб хоч щось робити! Війна ж! Я і зараз дуже ТУДИ хочу. Там - мої!
Анічка. 20 років.
- Берці будуть до кінця тиждня.
- Хорошо, я как раз ТУДА уезжаю.
- Як волонтер?
- Да нет...
А у самого позаду - майже два роки по шпиталях, нога, що так і не відновилася досі, милиці досі...
- Сину вітання, він на реабілітації?
- Що Ви, він уже місяців три ТАМ.
20 років. Серйозна мінно-вибухова травма голови...
- Як добре, що Ви подзвонили нарешті! Ви де? На реабілітації?
- Та ні, я ще з середини літа ТУТ.
- Як? У Вас же права рука!
- Ну, лікоть працює, пальці, щоправда, ще ні. Але я з обох добре стріляю!
- Може треба щось?
- Дякую. Справжні козаки воюють своїм коштом!
І сміється...
Пишу це не тому, що сподіваюся реанімувати совість в аватарів війни, псевдогероїв, які від інтерв'ю до інтерв'ю стають все "хероїчнішими". Все зроблене повертається. І їм повернеться.
Пишу, бо маю честь і щастя знати Справжніх. І хочу, щоб про них знали ви.
