Здається переживаємо черговий переломний момент в своїй історії.
Як і майже сто років тому панівна еліта ніби то і не прагне розвалу та ліквідації української державності, але вперто чи навіть приречено рухає країну саме в цьому напрямку.
Найбільшою проблемою є навіть не недовіра народу до влади, не кволі спроби акцій на площі Конституції, не зовнішня агресія, а руйнівна конфронтація всередині влади, викликана жадібністю та недалекоглядністю членів якоїсь стратегічної цифри. Саме це є основою "махновщини", якою президент любить дорікнути політичним опонентам. А мав би дорікати собі і політичним союзникам.
Тероризм не має встановлених і покараних за законом винуватців. Ні виконавців чи замовників, ні тих, хто не впоралися з його приборканням. А це значить, що для організаторів цієї хвилі терору він залишатиметься зручним та ефективним засобом досягнення політичних чи економічних цілей. Неважко спрогнозувати - матимемо ще більше зухвалих вбивств, ліквідацій, вибухів. Безпечно не може себе почувати ніхто.
Майдан ми (і я в тому числі) дружно проср..ли. Давайте хоча би мати сміливість в цьому собі признатися. Ми не лише не змінили систему, не лише не змінили повністю людей в ній, а ще й дозволили колишнім ділкам закріпитися і нахабно послати нас з нашими ідеалами нашої Революції Гідності подалі.
Кожна криза - лише початок чогось нового. Але широкого громадського руху, який би зініціював та підтримав справжні зміни в країні не видно. Ні того, що міг би виникнути знизу, ні того, що могли би організувати відповідальні учасники політичного процесу.
За цих обставин єдиним реальним та актуальним завданням може бути не дати розвалити країну. Єдиним доступним знеболюючим можуть бути хіба якісь загальні перевибори. Але дія цього медикаменту нетривала і хворобу не лікує. Проте головлікар, схоже, не потурбується навіть цим рецептом.
Розклад такий
