19105815 1354828611220368 6919750780614313123 nЦі слова мені казали в різний час двоє дуже гідних чоловіків. Може казали й інші люди, але я запам'ятала два випадки. 

Дуже давно, коли ми ще були студентами, розпався совок. І до нас прийшов викладати історію української журналістики Михайло Осадчий. Дисидент, "шестидесятник", відсидів чи не десять років в мордовських таборах; людина з вищою освітою та науковим ступенем, але дозволяли йому працювати або кочегаром, або сторожем. І тільки коли совок розвалився, він зміг повернутися викладати студентам. 
Зізнаюся, його лекцій за темою не пам'ятаю. Нас вони не дуже цікавили. Натомість, ми намагалися використати лекційний час аби розпитати про його погляди, про те, за що засудили, як йому вдалося вижити та вистояти. І - як він чується зараз, коли в університетських коридорах зустрічає тих, хто писав на нього доноси. 

Ось тоді він і сказав нам: "Не засуджуйте".

- Не засуджуйте їх. Вони вчинили так, як схотіли. Їх ніхто не бив, не катував, їм не загрожував розстріл. Але вони вчинили так, як хотіли. А я - так, як підказувало мені сумління, - Михайло Григорович тоді зізнався, що й йому пропонували, що якщо він напише доноси на інших, то уникне ув'язнень та таборів....

- Не засуджуй, - сказав мені комбат Ігор, коли я вкотре намагалася вивідати від нього прізвище того, хто полишив його і Дмитровича на тій дебальцівській дорозі, - Не засуджуй. Він вчинив так, як вважав за потрібне. Зрештою, він попросив у мене пробачення. Сказав: "Я думав, що ти загинув".

- То й що? Хай би тіло мені твоє привіз, щоби я мала над чим плакати, - не вгавала я.

- Я сам прийшов. А його - не засуджуй, - Ігор так і не сказав мені прізвища тієї людини.

.... Про що це я? Мабуть, про те, що засуджувати мають право тільки ті, які пройшли через подібне, які пережили схоже. Але саме вони стають тими несуддями, які дозволяють іншим робити інші вчинки.

Неправильні, з точки зору суспільної думки?

Але ж тебе (мене) там не було...

загрузка...