27867649 296051430922475 2465481676031049413 nП`єса на декілька дій по три хвилини з продовженням.

Дійові особи :
Гендир, він же Адміністратор - генеральний директор галереї
Попередній Адміністратор,
Попередник, Старий - довголітній Генеральний директор галереї
Гвинтка - Директор – розпорядник галерейного Палацу
Гвинтики, шестереньки - ті, кого прийняли до робочого Механізму
Женмін - очільник профільного міністерства
Гвинт ржавий, Гвинтик - провідний спеціаліст команди галерейників – 
реформаторів
Вона - наступниця попереднього Адміністратора
Два графи - спеціалісти зі старожитностей, кандидати до так званої 
Наглядової ради
Шестеренько - єдиний спеціаліст галереї з найвищою «вченою» 
ступінню Магістра
Достойник - колишній працівник галереї, що трагічно загинув на 
робочому місці

«Засинаючи увечері, всі ми перетворюємось на акторів і виходимо що разу на іншу сцену, щоб виконати свою роль. А вдень ? Вдень, на яві, ми вчимо ту роль. Буває ми завчаємо її гірше, ніж треба, і тоді не сміємо виходити на сцену, а ховаємось за спинами інших акторів, які краще знають свої слова і кроки. 
А ти – ти той, хто приходить, щоб побачити наше дійство, а не щоб грати. Нехай твоє око впаде на мене тої миті, коли я буду його зустрічати, бо ніхто не буває і мудрим і гарним усі сім днів у тижні.»
Атех – хозарська принцеса, 
що жила в період юдаїзації хозарів. VIII ст.

Пане Гендир, ваша ласка необмежена до тих, хто поклоняється вашій величі, і ваша лють невичерпна до тих, хто не вбачає в маленькому хлопчикові великого філософа, культурного діяча і, якогось там, ліберала. Народившись Гендиром, ви зіткнулися з проблемою – вас ніхто не розуміє. Мабуть переносили в утробі на пару століть. Ваша хлопська філософія не сприймається навіть хлопами. Ваш лібералізм зникає, коли переступаєте поріг своєї роботи. Ваша культура закінчується зразу ж після того, як ви відкриваєте свого ротика. Краще пишіть – там вас можуть поправити, відредагувати. На тому ваше Гендирство закінчується і ви тоді говорите – я простий Адміністратор. Але ж в посередньому Адміністраторові продовжує жити великий Гендир, бо за спиною маленького хлопчика стоїть ціла система. А ви в тій системі не просто гвинтик, а ціла корба, якою можна завести весь Механізм.

В наш електронний час механіка має не малу ціну, але в тій ціні левову долю складає бренд. А ваша «марка» погашена в той день, як ви назвали себе хлопським філософом. Бо навіть хлопи з того часу поміняли механічні годинники на електронні і кварцові. Та ви прагнете стати великим майстром діла, штуки. І все довколишнє оточення дивується – для чого Гендир назвався Адміністратором. Та нічого не вдієш. Механізм запрацював. Але щось не так. Корбою крутнули. Напевне, якийсь невіглас, телепень, не в ту сторону.

Механізм закрутився у зворотному напрямку, активувалися невідомі енергії. І полетіли книжки з полиць. Експонати зі сховищ. Святі з іконостасів. Робітники з роботи. Навіть голуби не хочуть сідати на фасад будинку, в якому оселився Гендир. З уст Адміністратора попер лавиною негатив. «Всі сволочі, всі гади – крали, крадуть. І ми будемо красти! На тому тримається вся наша Система. Бо ми зараз можемо вкрасти руками попередників.» Ось в чому суть хлопської філософії.

Сон:
«- Синку, – проситься попередній Адміністратор – подивись на мої руки. Вони хоч і затерті, в мозолях, по лікті в грязюці, але вони не крали. Вони тягнули з-під носа інших крадіїв і розтратників, щоб все зберегти для тебе. Щоб ти мав що помацати своїми ніжними пальчиками. Щоб інші колись могли це побачити. Я був все життя музейником. Я ж тобі, колекціонеру, лишив такий спадок. А ти мене в фосу. А ви мені чайку зрання, натще серця. Велика подяка вашому всьому Механізму. І тобі, синку. До слова, я ніколи не був чекістом ні радянської влади, ні сусідньої держави. Читай мої спогади…»

Гендир відкрив повіки. Серце калатало частіше, аніж вибивав такт механізм годинника, але тіло качаніло. Це був перший сон, в якому заслужений Попередник з’явився перед його ясні очі. Двадцять на четверту ночі. До світанку навіть барани не допомагали. В очі буцімто хтось піску сипанув. Бо з голови не йшов образ Попередника – і постава горда, і ріст : високий, стрункий, і все тіло аж світиться. Чому так багато сліпучого світла ?! І коли, вкотре, Гендир заплющив повіки – зрозумів – перед ним людина зовсім гола, майже прозора. І все, що належить мати хлопові – на місці, і ще яке. 
Це було видіння. І згадав Гендир, як йому вповідала одна Гвинтка з того Механізму про гламурні пригоди заслуженого Попередника. І попливли в Гендира спогади про свої гламури. Він також не гірший. Бігають діти, навіть внуки, пускають слюньки колишні. Стоп. Досить. Відкрив очі Гендир. До чого цей сон, з п’ятниці на суботу.

Субота добігала полудня. Друга кава не помогла прийти до норми. Третю вирішив випити на робочому місці.

Дрібонькими кроками, тримаючи в лівій руці парасольку, Гендир втікав з дому на працю. А з голови не йшов образ Попередника. Щоб відволікти свою увагу від картинок сну, почав рахувати плитки на тротуарі. І так втягнувся в процес, що не помітив, як великі тротуарні плитки змінилися на дрібніші, разом з ними і подрібнішав його крок. Йому здалось, що він ось-ось заплутається у своїх ногах. Бо в діях заплутався вже давно. Всі кажуть, що він крав, він Попередник. Ну добре, а якщо не крав, то чекістом точно був. Моїм батькам за такий шмат роботи не давали ордени. А він, Попередник, герой аж трьох країн. Лють вдарила в потилицю. Ну добре, якщо не крав, то буде красти, навіть заднім числом. Мною крутнули Механізм, хоч не в ту сторону, але ж він закрутився.

Здивувало Гендира, що у вихідний день, в суботу, на роботі вже були гвинтики, і шестереньки, і ще інші незрозумілі елементи, про які навіть, він дипломований Механік не знає. Перше що прийшло в голову Гендиру – мабуть вийшли у вихідний, щоб заробити відгул. Ох, підставляють вже мене з тими відгулами. Навіть мій, Адміністратора, виданий наказ не діє. 
- Доброго дня, Гендире! Чи не зайдете на каву і до кави! Погомоніть треба. – піднесено, наче хотіла щоб її почув весь світ довколишній, прореготала Гвинтка. Світ почув і притих.

Розмова не клеїлась. Гендир був, там, далеко із сонником в руках. «Не буду розказувати про свій сон», переконував себе він. І знову повертався слух. І вуха лапали дзвінкі звуки колеги по механічному цеху. Він в уяві бачив її ордени на широкому пасмі полотна, що оперізувало груди Гвинтки. «І їй дали. А за які такі заслуги ?»

- Давить, давить треба. Гнать, гнать і подальше, щоб більше ніхто не прийняв. З вовчим білетом, щоб навіть пенсії не нарахували. 
- Скільки доповідних, скарг на сьогодні ? – процідив Гендир.
- Декілька. Я вже всі розписала. Все це єрунда. Женмін розуміє – це провокації. Не буде звертати увагу на їхню писанину. Нехай волають. – впевнено пінилась Гвинтка. – Ми ж Механізм, Система.

Кава зробила своє. А ще більше коньяк, який був у ній. Гендир встав на рівні ноги і зрозумів, що він краще виглядає, коли сидить. Бо навіть його каблуки не спроможні допомогти. Очі Гендира були прямісінько на рівні тих орденів на грудині Гвинтки. 
– Недоросль. – промовив, присівши, Адміністратор.
- Що ? – припинила махати руками Гвинтка. Бо вовна була вся в своїх прожектах. Її азарт пер з усього що мало отвори на її тілі. «Все життя йшла до цього. По головах, через інтриги, підстави і інші над справи. А зараз, тільки ще урвати і можна йти на заслужений відпочинок. Мій час пробив. Головне, що вже є з чим.»

Коньяк все ж таки зробив своє. І Гендир признався : 
- Мені сьогодні снився Старий. 
- Фігня. Подзвоню до Магди. Вона знає що робити. 
- А може він дійсно не крав ? – промовив Гендир, розпластавшись у кріслі.
- Звісно, що ні. – Гвинтка дивилась у вікно свого кабінету яке спозирало на музей Книги. – І вони не крали. Ти забув, як все починалось. Вона окреслила своїми руками коло, наче робила гімнастику, на вдих і видих. – Це ж по технології. Згідно з сценарієм. Головне, щоб преса схавала. А вони нехай відбілюються.
- Та ні, я бачив його руки. – виправдовувався Гендир. 
- І я бачила їх, коли не хотів підписувати заяви на заходи в Палаці. Скільки грошенят могла ще набрать.

В двері постукали. На порозі з’явився ще один Гвинт. На вигляд трохи пригнічений. Та і вік дає про себе знати. Проступала ржавчина від постійної сирості, від якої його ніби трохи навіть прогнуло. Зараз це було дуже видно. Особливо в ракурсі, з якого споглядав Гендир. 
- В мене сьогодні був сон, – почав з порога Гвинтик. Його зап’ястя обмивало одне-`одне, так ніби хотів загріти пальці. І це його зробило ще більш зігнутим. – Снилась мені Вона. – він так говорив, буцімто всі знали хто був з ним цієї ночі. – Вона стояла за спиною Старого і махаючи головою казала : «Що ти наробив Гвинтику ? Ти ж наступний. Не пий чаю.» І все зникло.

Всі між собою переглянулися. Гвинтка гордо закинула голову вверх і істерично зареготала : - Ми ж команда. Все єрунда. Магда все розрулить. 
Їй було добре. Їй цієї ночі нічого не снилося…
Розум і підступність – мудрість і розважливість – дві протилежності, це як різні щаблі еволюції людства. Коли емоції породжують підступні дії, а мозок не отримує певну кількість відповідного гормону – це жах. На таку людину нападає сверблячка, а як наслідок – почервоніння, рани. 
Гвинтку носило напівтемними коридорами. Вже декілька раз сходами гнала на прохідну. Голосно розмовляла до прибиральниць, які ще залишились на своїх посадах. Жінкою тлумило. Вже четвертий день по суботі, а їй нічого не снилось.

Весь Механізм відчував піднесене напруження. В гості їдуть VIP – персони. Аж два графи – нащадки великих родів. Понад сотню років їх скарби були на збереженні у сховищах галереї. Так вони думали. Було декілька спроб вторгувати право доторкнутися до святинь роду. Але Попередник непохитно відмовляв. «Місто купило – предки продали, і баста.» Тоді був авторитаризм. Слово – закон. А зараз – тріумвірат. Хтось щедро попросив - і ми всі вирішили. Одноголосно. Показати. Навіть дати можливість зазнимкувати. Так звані «експерти» вперше згвалтували фондосховище.
Гендир випромінював потоки щастя. Гвинтка весь час підкреслювала свою безпосередню причетність до події. І лише порипаний Гвинтик приховував свою стурбованість. Перед графами він трохи випростався, підкреслюючи свою рівність з ними, з графами. Бо, насправді, в тій компанії йому не було рівних. На його чолі проявлялася мудрість, а очі ніяк не могли приховати улесливості. Після тої ночі, того сну Гвинтик перестав чаювати в компанії соратників. А на обід ходив щоразу в іншу піцерію.

Завтра буде вчена рада. Працівники пошепки дивувалися, мабуть щось сталося. За свою каденцію Гендир відважився вперше зібрати тих вчених, що ще залишилися. Настала необхідність. Треба прикривати тили. «Я тут ні до чого. Це все вчені мужі. А я просто Адміністратор.» Якби той «вчений муж» знав, що буде після цієї ради. Про це потім.
Гвинтка не бачила снів. Вона хотіла знати, чому ? І навіть Магда не могла її розрадити…
На небо викотився місяць. Він був круглий, круглий. Гвинтка згадала казочку про Колобка. Про себе, посміхнулася. Покрутила своєю дупцею перед дзеркалом і сховала її під нічною сорочкою. Та сон випередив події. Гвинтка провалилася немов у безодню…

Сон Гвинтки:
«Шестеренько стояв при дверях. Притримуючи, щоб хтось тай не зайшов. Троє сиділи порізно в відреставрованих кріслах – фотелях. 
Гвинтка точно знала, що це вчена рада. Та не могла збагнути – де решту вчених.
- То чому ви вибрали таку тему для написання магістерської роботи ? – запитав Гвинтик, посміхаючись в складені пірамідою зап’ястя.
- Я вирішив продовжити дослідження нашого Достойника, – завченим речитативом відрапортував Шестеренько.
- Ну що ж, гарна тема. Достойна уваги, навіть для наукового вісника, – ніби вголос роздумував Гендир.
- А де матеріал брав ? Напевно працював в бібліотеці, у фондосховищах ? – допитував Гвинтик. Бо він точно знав – нікому за останні роки до цих фондів не видавав допуск. 
- Так, так. В бібліотеці мого батька. Там є багато цікавих книжок, рукописів, дрібно списаних зошитів. – захлинаючись рапортував Шестеренько. 
Всі переглянулися і Гвинтка, і Гвинтик знали, що батько Шестеренька колись працював з Достойником. І через певні непорозуміння розійшлися. Лише Гендир наївно допитувся : 
- То ти напевно досліджував не опубліковані рукописи ? Можливо вони були опубліковані десь, закордоном ? Якими мовами володієте ? 
Щоб не ставити хлопця в незручну позу, втрутилась Гвинтка :
- Слухай , друже, ти нам розкажи, хто писав твою роботу ? Тато ? Твій керівник ? Ми тут всі свої. Можна сказати, ми приймаємо тебе у свій Механізм. І повинні знати, на що ти здатен. І ким можемо підсилити свій авторитет. 
- Нас попросили. Відрекомендували тебе. Будь відвертим. – лагідно промовив Гендир. Він запропонував Шестереньку сісти. – Ну, пожартував. Присідай. – поправив себе Адміністратор.»

Гвинтка прокинулась від дринчання механічного будильника. «Не треба було на ніч жерти»- Призналася сама собі –В роті наче коцур ночував.»

А попереду був важкий день. Сьогодні вчена рада. І вона буде там рулити. 
Що не кажіть, але час робить своє. Він і лікує, і карає. Його завжди не вистачає. А інколи, здається – вічністю. Бідному женитися – ніч мала. Тобто, не вистачає часу. Народ знав, що казав. Бо, напевне, заможний за той самий проміжок ночі встигав зробити все. І виспатись, також.

У фазу затемнення місяця Гендир увійшов у роздумах. Його бентежили часті наскоки спогадів про сни, що весь час не давали зосередитися на основній роботі. Сонник, що став настільною книгою, лежав поверх «Кабали».
Напередодні, йому якийсь громадський діяч, звісно уві сні, обличчя дуже знайоме, а от прізвище не міг згадати, розказав про Гвинтку. «А чи знаєш, друже,- це він про Гендира – що твоя пані,- це він про Гвинтку – має фуфловий диплом про закінчену вищу освіту ще й червоний. А дзюзьки, не було такого. Не віриш? Дай запит в архів інституту.» 
А це, зовсім недавно приснилося, що його основний охоронець ржавий Гвинтик, пакує валізи. Питаю: 
- Куди збираєшся?
А той пан зробив мудру міну, зміряв Гендира, ніби шукав у його постаті правильних пропорцій, та й видав: 
- Пора.
- Куди пора, ти ще молодий, нічого що порипаний, жити і жити.
І тут же Гендира лупнуло по голові «А для чого йому ті валізи?» 
- Куди пора?
- Звалювати пора. – не підводячи очей, продовжував тягати валізи Гвинтик, складаючи їх біля дверей. 
І Гендир зрозумів, що колега з’їжджає не з власного помешкання, а з роботи. Вони вийшли у подвір`я галереї, а там стоїть нова, броньована вантажівка. Саме такою перевозять цінні, об`ємні речі. Чому Янукович собі такої не купив?
А це, вчора сниться, що його заступник з юридичних питань каже: 
- Пане Гендире я вже більше не буду підписувати документи, бо порахував, що вже по напідписував на цілих вісім років. А в мене мама хвора. 

«От ти дививсь, - подумав Гендир,- він ще і рахувати вміє. І за це доведеться доплачувати.»
«Щось не те.- Великий філософ почав мислити .- Коли прийшов до влади, тобто, очолив галерею, великі мужі, що зібралися в Палаці Потоцьких, (теперішній резиденції Гендира) радили, вимальовували перспективи, говорили напутні слова. І він чітко, після цього, уявив велике полотно. Воно виглядало, як карта бойових дій в ставці Сталіна. А він біля неї стояв весь в орденах, наче Жуков, тільки лупав своїми власними очиськами. Потім це полотно розлетілося на маленькі пазли. Перемішалося все. І що він має зараз? Тільки виклав куточки. А решту не може скласти ні він, ні його команда, ні його дорадники – технологи.

Час помінявся. Містика. Не складається. Може Гвинтик, той що ржавий, має рацію. В одну сусідню державу не можна, бо там агресор. Інша під боком. Але куди ? Він навіть не виконав домашнє завдання. А надії покладали великі, можна сказати, величезні, грандіозні. Але вони самі наробили біди, ті дурнуваті ПіСуни. Треба було їм тих законів? Проявили свою пихатість, тепер нема хап-хап. Це мені на руку. Може і так приймуть.»

А зовсім не давно, це коли було затемнення сонця, приснилися Гендиру батьки. Такі, як він пам’ятає їх молодими, ще там, далеко, на Далекому Сході. Стали на порозі, склали руки як до померлого та як видали: « Що, обісрався, синку?». Та й зникли.

«Роки йдуть,- думає собі Гендир ,- час спливає. Вже надвечірок попереду. А що за плечима? Пшик. Сміх обійняв його. Не той Пшик, що він його посунув на периферію своєї імперії, а той пшик, що дає запах,сморід.»
Гандир глянув на свої рученята, згадав руки достойного Попередника « Здавалося,- роздумував філософ,- візуально подібні, а щось не так .- Признався собі .- Є різниця – його руки заробляли, а мої відробляють. Це суттєва відміна. В нього вони аж тряслися, коли щось знаходив, тягнув у фонди , додому. Його голос аж тремтів, розказуючи про надходження артефакту. А я, ніби, крісло переніс з одногу кута кабінету в інший. І сказати нема про що. Хіба, - Як геніально я вам подав крісло пані Гвинтко, під вашу розтовстілу дупу. – А потім ще довго з гвинтиками і шестиреньками це обговорювати. – Як геніально я це зробив – підставив крісло під дупцю пані.»

Все, що сталося, - заспокоював себе Гендир. – наробив час. А що не відбулося – це їхня провина, технологів. Треба було бути більш передбачуваними. Обіцяли – і гучні розслідування, і широкі плечі, і міністерські крісла. Треба було правильно Механізм запустити, хренові механіки. –викрикнув Гендир. 

В думках Гендир підводив підсумки своєї діяльності. Йому зовсім не було цікаво, що зробила його команда, бо це насправді не цікаво. Йому здалося, що весь світ наїжився проти нього. В кожному колишньому працівникові вбачався йому, йому- генію і великому комбінатору, ворог, неприятель, злодій, махінатор. І не тому, що вони були такі чи ні, а тому, що вони були в команді Заслуженого Попередника. І це вже в його розумінні, без розслідування і допитів, вони є його вороги. А ворогів треба знищувати. Ось Конфуцій вчив, що у ворогів треба вчитися. А Христос проповідував, що ворогів треба любити. А я живу іншою філософією – ворога треба знищувати, і це треба зробити негайно. Як вчить Гвинтка – всі засоби і способи, в тому числі і підлі брехливі необхідно використовувати, бо після цього переможців не буде кому судити. А тим воріженькам, які лягли під команду Механізму, схилилися на плече вчителя і філософа, можна премію видати і аванс збільшити, і на проект відправити. Все одно не з власної кишені.

Гендир зловив себе на думці, що треба відпочити, в розумінні відпустки - поїхати в теплі краї чи може на лижі стати. Ще є сніг. А може організувати чергову виставку десь, за кордоном, щоб гуляти не на свої, у відрядженні. На тому і зупинився.
Час диктує свої умови. Він не вблаганний.

Василь Дитинник
Убієнний в часі українсько-польської війни.

P.S.: Народна мудрість говорить, що для добірного насіння потрібне добре доглянуте поле. 

І поле було зоране, і борони часу неодноразово спушували ріллю, і добрива зусиль лягли в грунт, і часто випадали дощі, і сонце прогрівало землю, і мороз випалював буряни, і було ще багато чого корисного. Та насіння, що посіяли, мабуть, не було добірним, бо на полі нашої спадщини зійшло щось не зрозуміле. Радіація зробила своє. Замість політичної еліти – хапуги, запроданці – олігархи . Академіки, професура – залишилися з протягнутою рукою. Філософську традицію українського устрою заполонили чужинські егрегори. Козацьку демократію очолили демократи – ілюмінати та різні братчики та їхні личинки.

А чи достатньо бути просто людиною. Треба бути Людиною з великої літери. Таким як був і залишається для нас Борис Возницький. Він з любов`ю в серці зустрічав кожен наступний день. Кожна людина має право вибору. І не бажає, щоб за неї вирішували невігласи. Кожен сам здатен змінити свою долю. А для цього всі, хто проснувся, повинні діяти сьогодні, негайно.

Навіть не дуже релігійна людина признається, що в найтяжчу хвилину звертається за допомогою до Бога. Нехай це буде тайною нашого життя. Не потрібно просити у Всевишнього матеріальних благ. Борис Григорович в молитвах просив у Творця тільки порад. 
«Порадь нам, Господи, що ми маємо зробити, щоб зрозуміти, чому на доброму полі, посіявши добірне зерно, зійшов урожай, якого ми не бажали?»

загрузка...