29497262 310247136169571 7473291318730862266 nЯкий досвід для Творця приніс з земного життя Борис Возницький? Чи потішаються ієрархи небесні від його втілення на цій голубій планеті? Про це ми можемо розпитати у душі Бориса Григоровича.

Нові персонажі в старій історії:

Вернадський В.І. - вчений-природознавець і мислитель, основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про наукознавство, біосферу і ноосферу.

Микола і Єлєна Реріхи – культурні і духовні діячі

Микола Островерхов – колекціонер старожитностей

Вікторія Маркова – мистецтвознавець Державного музею образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна у м. Москві

Олена Живкова – мистецтвознавець Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків у м. Києві

Круговерть сьогодення набрала таких обертів, такого темпу, в якому не обізнана, не підготовлена людина впадає в депресію, губиться в потоці новизни. Ключовим словом в даному контексті є слово – не підготовлена – тобто не готова до реалій. А реалії, як і факти - річ вперта. Без поблажок, без огляду на заслуги та регалії. Та які б не були наші домисли, як буйно б не роїлися думки та фантазії, людина повинна сприйняти такий хід подій як належне. Чи готові ми це прийняти? Бо, як не можливо, щоб сонце вставало на заході, а заходило на сході, так і не можливо повернутися до прожитого дня та виправити допущені вчора помилки. Все, що ми проживаємо – набутий досвід, незалежно, чи він позитивний, чи інший. Досвід є досвід. Для цього ми приходимо в цей світ. Ми тут гостюємо. Повертаючись додому, несемо свій збагачений досвід. Знаємо, що на ті самі граблі стають тільки нерозумні.

Кожна особа на планеті Земля прагне стати Особистість, Людиною з великої літери. Бо такий шлях передбачений контрактом. Мова йде про договір між Творцем і душею. Між душею, як часткою, іскоркою і цілим, у вигляді Абсолютного Творця, що через наш досвід пізнає і себе. Як море, океан несуть у собі інформацію, так і краплина води зберігає весь архів, тільки в більш стиснутому стані. Особистість і є тим архіваріусом, хранителем набутого віками, еонами часу.

Який досвід для Творця приніс з земного життя Борис Возницький? Чи потішаються ієрархи небесні від його втілення на цій голубій планеті? Про це ми можемо розпитати у душі Бориса Григоровича.

Щоб було більш зрозуміло, доведу до вашого відома, що моя душа, автора цих рядків і душа Возницького зустрілися в одному і тому ж вимірі. Ми пішли з земного життя в один і той самий спосіб.

Будучи вояком Українського війська в часі подій конфлікту, а точніше чергової війни між поляками та українцями, наш підрозділ обороняв залізничний вокзал у м. Львові. Облога тривала досить довго. Боєприпасів вистачало, а ось з харчами було туго. В основному рятувала вода з міських комунікацій. Одним словом – ляхи отруїли воду. Моє тіло захоронили на тому ж Личаківському цвинтарі. Так моя душа і душа цієї світлої людини попала у п’ятий вимір, в наслідок отруєння.

Після довгих бесід, я попросив пана Бориса прокоментувати деякі події, що відбуваються навколо його прізвища в дуальному світі. Це маленьке інтерв’ю.

- Пане Борисе, на вашу думку, чи є відмінність між Борисом земним і нинішнім?

- Перебув сильний стрес. Мій вік земний давав підстави готуватися до переходу, але не в такий спосіб. Моє тіло було наповнене силами, хоча іноді брав до рук ціпка. Енергії, як тепер знаю, вистачило б ще на півтора десятиліття. Попереджав близьких людей, що щось мене морить, підтискає після ранішнього традиційного чаювання.

Тепер знаю що сталося, і чому. Добре, що той водій в мікроавтобусі був уважним. Могли б нарубати дров.

Тут я вже пройшов адаптацію, дякуючи таким душам, як ваша. Шок минувся. Я все поривався назад, бо ще хотів завершити Підгорецький замок та й Свіржський стоїть – потребує рук. Були плани – закінчити спогади, щоб розставити всі крапки в біографії. Але сталося як сталося. Нема нічого поганого, що б не вийшло на добре.

- Чи знайшли собі заняття за покликанням?

- Якби то знати до кінця, що є моїм покликанням? Земне покликання знайшло мене само. Тепер знаю, точно, що нічого випадкового не буває. Працюю над підвищенням вібрацій. Стараюся бути зосередженим. Дорвався до бібліотеки, архівів. На землі ніколи не вистачало часу. Зустрів земних друзів, вірніше їхні душі. Вразили Реріхи. Мені здається, що тут роботи не існує. Тут є просто стан. Не можу звикнути.

- Напевне тому, що ваше земне життя було досить активним?

- Я на це дивлюся з іншого ракурсу. Пріоритети акцентувалися на роботі, а особисте життя не складалося. Чогось бракло. Але свою місію на тому відрізку життя я виконав.

- Недавно я бачив, що ви спілкувалися з душею Вернадського. Про що?

- Він цікавий дослідник. Дізнався більше про Ноосферу. На землі багато про це гуділи. А його праці були недоступні. Я чомусь уявляв Ноосферу, як щось конкретне, на подобу біосфери. Тепер знаю, що за Вернадським – Ноосфера – перехід, база даних, зв'язок з тонким світом, з енергетично-інформаційним полем. Це і є тонкий світ. Доступ до такої інформації мають лише Особистості у земному розумінні.

- А ви зв'язок з Ноосферою відчували ?

- Мене увесь час хтось вів, підштовхував – «піди туди, там твоє, а там не твоє». Нічого не було випадкового. Пригадую, як гнав у Розділ. Цей хлопчик з дельфіном, Путто, до речі, античний, і хлопчик і дельфін без хвоста. Ділки відпиляли бронзу на металобрухт.

Зв'язок був безперервний. А Пінзель! Я просто знав, без пояснень. Було відчуття, що я повертаюся щоразу на старе місце. Я просто повертався, щоб забрати річ з тимчасової схованки. Воно мені пригадувалося в деталях. Дорікали, «а звідки він знає?» А я знав, і все. І ніхто не міг спростувати. Не вистачало аргументів.

- Це той випадок, коли кажуть, що людина пів життя працює на авторитет, а другу половину життя авторитет працює на людину.

- Пригадую з дитинства, до моїх слів прислухалися дорослі. Можливо підігрували. Але не заперечували. Таке ставлення до мене давало впевненості у правильному виборі.

- Те , що зараз відбувається в Картинній галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Ваша думка.

- Щодо приставки ім. Б. Г. Возницького – перестаралися. Моя скромність не заслуговує на таку честь. Але це спрацювало, як бар`єр для багатьох махінацій. Нерозумні діти. Це не їхня гра. Ними маніпулюють. Ви думаєте, на мене не тиснули ? За те ,за що ви воювали декілька місяців, я воював все життя. І нагороди давали, гроші на проекти, і на Вавелі приймали. Увесь час заглядали до рота, і думали, коли той старий вже вступиться.

А скільки було волокіти з колекцією Островерхова. В музеї Пушкіна до нині не втрачають надію. Я знав – тому не бути. Маю інформацію, що графи згвавтували фондосховище музею. Та до їхньої появи, маю на увазі графів, систематично гвавтував їх Хомин. Кожну світлину продавав полякам. І думаєте за скільки? За тих самих 30 доларів.

Нічого в історії не міняється. А тепер світлин замало. Наробили копій. Тепер подавай їм оригінали.

- А потім таке згвавтування зробила Маркова, Живкова при сприянні Козинкевич. Мене нагло збрехали. А Оксана запродалася, трохи продешевила. Мріяла, щоб її прізвище було поруч з світилами. Могла більше взяти. Давайте, іншу тему. Емоції через край.

- За весь час праці в галереї, скільки разів ви були у відпустці?

- Не пам`ятаю. Я не втомлювався. Для себе виробив методику відпочинку. Я завжди чергував, змінював рід занять. Була рутина – папери, підписи, експозиції, поїздки , а потім – літом любив косити, громадити сіно. Зимою – з лопатою відкидав сніг, щось пописував для душі. Осінню – бродив довкола замків, листя обпало, видно кожен горбик, кожну заглибину. Тоді можна було пофантазувати.

- Ікона «Львівської Богородиці» - Ваше відкриття. В даний час її перемістили на загальну експозицію. Чому таке несприйняття?

- Про неї можна нарозказувати на цілу наукову роботу. Для мене головне, що ця «Богородиця» має своє призначення. Я стверджував і наполягаю, що вона є чудотворною. Все залежить – «хто, яке чудо чекає.» Безліч людей, що потребувало допомоги – отримували імпульс енергії. Бо в їхніх серцях жевріла віра. Теперішнє, так зване, керівництво, живиться від інших джерел енергії. Це так, образно. Є дискусія про дату створення ікони, як твору. Людоньки, для потребуючих, у підтримці своєї, внутрішньої, віри дата не стоїть на чільному місці.

Шкода, що у каплиці зробили склад. Був період – там проводились літургії.

Я б просив директора Возняка, повернути Чудотворну на місце. А те, що будуть нести люди, віддавайте Оксані Володимирівній. Їй ще знадобиться.

- Якщо дозволите, декілька коротких питань і бліц відповідей.

За чим шкодуєте?

- Мало уваги приділяв внукам.

- За чим не шкодуєте?

- Я все відпустив, залишив тільки досвід.

- Про що мрієте?

- Босими ногами походити росяною травою.

- Що буде з Україною?

- Україна буде державою мудрих людей.

- Хто буде наступним президентом України?

- Так далеко не можна прогнозувати в нинішній ситуації.

- Що побажаєте землянам?

- Викиньте «вавку» з голови. Працюйте на свою країну, працюйте на свою родину, працюйте над собою. Будьте впевнені у вашій правоті.

- Як скоро вгамуються проблеми в галереї?

- Це тільки початок. Не скоро.

- Що до теперішньої команди Возняка?

- Це не команда, це коаліція, тимчасова. Командир викине їх – як непотріб, щоб вмити руки.

- Ваші найближчі плани?

- Не мати ніяких планів. Просто бути. В цьому стані я не маю вибору. В земному житті завжди є вибір. І за право вибору треба платити. Інколи життям. Зараз, я просто є.

- Можливо, скажете напутні слова до тих, хто пам’ятає про вас.

- Земля – єдина планета вільного вибору, єдина, для якої не існує заданого вектору і не очікується прогнозованого наслідку. Вона рухається і пронизується отриманим досвідом одночасно, роблячи знову вибір. І за останнє десятиліття відбувся дуже великий стрибок у Всесвіті, в розумінні колективної реальної свідомості.

Тепер люди змушені більш глибше занурюватись в безодню своїх сердець і більш сміливіше відкривати свої серця для пізнання ще не пізнаного. Величезний потік світла, енергії, приходить через вібрації, пульсацію тих, хто проснувся . Людина завжди готова, а якщо не готова – повинна навчитися отримувати і утримувати цей потік світла у своєму серці.

Людство в процесі еволюції. Зараз найкращий час для єднання людських сердець. Всі повинні об`єднатися ,усвідомлюючи свою схожість замість концентрації на розбіжностях. Такий стан розкриває багато дверей і сердець. Але вибір за кожним. Потрібно проявити тільки терпіння. В усьому вбачайте тільки хороше. Бо, коли за вікном хурделиця – це також чудово.

Гляньте в очі «неприятелям» і поділіться з ними своєю любов`ю. Ви, сильні! Вам – це під силу! І скресне крига. І я буду Вами гордитися.

Я, прошу вас, полюбіть один одного. Бо немає значення, якою стороною дороги Ви йдете – Ви йдете одною дорогою. Насолоджуючись своєю мандрівкою, з величною повагою сприймайте кожного зустрічного, кожного, з ким порівнюєтеся.

Будьте в любові. Захистіть себе через прощення. Простіть собі, простіть всім , хто Вас оточує. Там, де запалає любов`ю Ваше серце – щезне сумнів. Те, що бачиться, як темрява – це тільки відсутність світла.

Велич планів Бориса Григоровича нині ще не усвідомлена. Велич постаті Возницького потребує вивчення. Його сутність на Землі перебувала під захистом Вищих сил. Він був впевнений у своїй правоті. Він був безстрашний, безкомпромісний. Кожна наступна його справа прирівнювалась до декількох попередніх. Ніщо не має ціни до тих пір, поки не підтвердиться вчинками. Ми знаємо, що світлячок світить тільки з розправленими крилами. Возницький був для всіх світлячком. І світло його бачили навіть вдень. Бо праця була для нього потребою, необхідністю. Бо мав на це благословення Творця і з його волі відрізнявся від інших. А хто ті інші? Ті інші – не прагнуть стати кращими від Бориса Григоровича. Ті інші підкреслюють, що вони є інші. В них інший контракт. І думають, що в них інший колір крові. Як туман на землю, сядуть їхні злі умисли. А люди з добрими, чистими намірами обмиють ноги тією росою.

загрузка...