presaТермін «мова ворожнечі» з’явився у лексиконі українських журналістів зовсім недавно, з початком українсько-російської війни на Сході. Хоча поняття hates peech у західній журналістиці існує вже давно.

На одному з семінарів, присвячених цій проблематиці, знана медіа-юристка і заступник голови НСЖУ Тетяна Котюжинська пояснила, що у правовому полі, зокрема у практиці Європейського суду з прав людини, мова ворожнечі має цілком чіткі критерії. Передовсім йдеться про расову ненависть, релігійні міркування, інші види нетерпимості. При цьому ключовим є елемент підбурювання до дій.

Тут, начебто, все зрозуміло. Розпалювання ворожнечі на будь-якому грунті – справа не лише аморальна, а й кримінально переслідувана. Проте українська журналістика, точніше її «грантово-месіанська» частина у контексті так мови ненависті в останній рік дедалі частіше акцентує увагу на проблемах висвітлення україно-російської війни. Чи, кому зручніше, Антитерористичної операції.

voynaПодекуди у своїх моніторингах «голуби» української журналістики доходять до всім очевидного абсурду. Так, порушенням журналістських стандартів в одному з моніторингів було названо те, що воїнів української армії ЗМІ називають не «стороною конфлікту», а «нашими бійцями». Фактично певна група журналістів пропонує своїм колегам стати над війною, ставлячи професійний аспект вище громадянського.

Другий абсурдний момент – створення так званого словника нейтральної лексики, один з варіантів якого вже навіть підготував Інститут масової інформації.

«Журналістам не мають указувати блогери, чиновники, влада, що вони можуть писати, а що – ні, що патріотично, а про що треба мовчати. Оце і треба відкинути», - заявляє одна з апологеток поборення мови ворожнечі Настя Станко. При цьому своїми заявами, очевидно, припускає, що українським журналістам мають вказувати інші журналісти.

voyna2jpgЩоправда, серед українських журналістів ідеї так званих «голубів» здебільшого не приживаються. Часто їх критикують, сварять та висміюють.

«Частина українських медійників вважає, що журналісти вкраїні, де йде війна, можуть бути безсторонніми, що казати «наші» про Збройні сили України під час агресії Росії— неправильно, що це елемент мови ненависті. Для мене це звучить дико. Напевно, ми перша країна, де йде війна й де медіаспільноту закликають безсторонньо ставитися до проблем своєї країни. Американські, британські чи будь-які інші ЗМІ в ситуації війни, навіть якщо вона ведеться не в їхній країні, не уникають поняття «наші», «ворог» тощо…Є наші, є держава Україна, яка веде війну, і є ворог. Намагання сказати, що є дві сторони конфлікту і «я дивлюся на них нейтрально» — цинічна антигромадянська позиція, і зовсім не журналістська. Так може висвітлювати конфлікт у Сомалі український журналіст чи події в Україні німецький журналіст, але не український журналіст в Україні», - каже головний редактор «Лівого берега», колишній львів’янин Олег Базар.

Форпост поцікавився, як ставляться до проблеми відомі журналісти та редактори Львова.

dovzhenkoОтар Довженко, викладач Українського Католицького Університету:

«Якщо автор хоче назвати когось негідником, то читач має розуміти, що це тільки думка автора статті. Якщо говорити про значення мови ворожнечі для аудиторії, то частину людей добір агресивної лексики підбадьорює, але не варто забувати і про іншу частину. Журналіст має чітко розуміти, для яких людей він працює. Звичайно, переповідаючи вдома новину, я можу вжити слово «канапи» чи «москалі». Але, на мою думку, публічне «обкладання» ворога лайливими словами, — це щось середньовічне, коли перед битвою був обмін ритуальними образами. Нам протистоїть велика і паскудна сила, але не варто показувати, що над нами панують емоції».

savelievМикола Савельєв, головний редактор газети «Ратуша»:

«Все залежить від ситуації. Якщо я буду називати грабіжника «громадянином, який скоїв злочин» - це є цілком виправдано. Однак, якщо хтось зазіхає на територіальну цілісність моєї країни, то він бойовик, вбивця і агресор. Коли він знущається з наших бійців, то він нелюд та паскуда. І ніяк інакше».

onyskoОлег Онисько, головний редактор сайту Zaxid.net:

«У випадку російського-української війни жодна політкоректність не працює. Бо це є наш ворог і ми маємо це визнавати. Коли Америка воювала з Німеччиною чи Японією, то ніхто не «фільтрував», як називати ворога. Чому це маємо робити ми? Коли країна є у стані війни, то ЗМІ не можуть бути поза чи над нею. Лояльність до ворога, — це колабораціонізм».

dubovaВалерія Дубова, головний редактор сайту «Дивись.Інфо» (раніше – Громадське телебачення Донбасу):

«Називання всього своїми іменами - ворога ворогом, а захисника захисником - це не мова ворожнечі. Тут взагалі для українських журналістів питання не стоїть (воно більше стоїть для міжнародних редакцій). Але не варто забувати, що мова ворожнечі пролазить далеко за межі військової теми. І саме тут вона є небезпечною.

Користувачі соцмереж давно перестали віддавати собі звіт в тому, що необхідно нести відповідальність за свої слова, що слова мають наслідки, і не тільки для тих, хто ці слова виголошує. Але якщо до користувачів соцмереж не можна достукатись у цьому плані, то журналісти все ж мають зважати на те, що слова досі мають ціну і вагу, і що їхні слова, сказані на шпальтах, на сайтах чи в ефірі на аудиторію, впливають і відбиваються в результаті на діях цієї аудиторії. Може здатись, що грань є дуже тонкою від коректності і стриманості до певної лояльності, але я не думаю, що варто маніпулювати такими серйозними темами і поняттями суто для того, аби сказати вправне слово у репортажі чи у тексті».

dudarВіктор Дудар, журналіст газети «Експрес», учасник АТО, десантник 80-ї бригади:

«Коли твоя країна воює, не можна говорити про абсолютну чистоту журналістики. Закордонні кореспонденти ще можуть підбирати більш нейтральні слова, їх це не болить так, як нас. Ми ж маємо право на емоції, бо війна на нашій землі, і вона вбиває наших людей. За останні кілька днів загинуло семеро наших хлопців, - тож про яку політкоректність та лояльність до ворога можна говорити? Для українського журналіста неприпустимо піднімати це питання та сумніватися: називати бойовика терористом, убивцею чи «озброєною особою».