1 39154902 688715728143389 8143650767975219200 nВ житті не думала, що буду працювати в залах із гральними автоматами, але це сталося. Мабуть, найбрудніша робота у моєму житті в моральному сенсі. Чому ж я на неї погодилась? В першу чергу, бо обіцяли в інтернет-оголошенні, що платитимуть 10 тисяч грн. Тобто, досить-таки пристойно за українськими мірками.

Місто Львів, до якого я переїхала, як і кожне місто, вимагає певної фінансової стабільності, щоб у ньому жити. Особливо нове місто, якого і ти не знаєш, і воно не знає тебе. Але є потреба забезпечувати не тільки себе, а й своїх двох дітей. Тому перед цим було відкинуто творчі пропозиції, які хоч мені і відповідали як креативній особистості, але як матері двох дітей - ні. Адже для себе мені було б достатньо перебиватися тимчасовими підробітками, але коли є сини, за яких ти несеш відповідальність, то такий варіант не може підходити, бо на дітей, як розумієте, потрібні гроші кожного дня: нагодувати, одягти, купити іграшку і т.д. Та, як я вже переконувалася неодноразово, коли займаєшся не своїм, то буде на збиток в першу чергу собі. Та я до останнього сподівалася, що втягнуся в чергову роботу, яка мені не відповідає, але яка забезпечить стабільне матеріальне становище.

Отже, я пішла на співбесіду. Позитивна молода дівчина-менеджерка по підбору персоналу оцінила мене високо. Мовляв, такі люди нам потрібні: комунікабельні, привабливі, енергійні. Тут я також дізналася, що платять менше, фактично – 6,5 тисяч грн. Але є ще чайові, які лишають нам наші «гості», а не «клієнти», як мені наголосила дівчина. Яка теж сенсаційно підкреслювала, що, насправді, вони дуже зацікавлені в тому, щоб їхні гості вигравали, адже так люди бажатимуть повертатися ще. Ха, а ви думали, що там все зроблено для того, щоб побільше витягти з людей грошей? Ні, керівництво подібних закладів зацікавлене у вашому збагаченні. Принаймні, вони себе так позиціонують :)

Сідати – не можна, спати – не можна

Саме так звучали двоє з правил. Сідати не можна було, коли в залі знаходився бодай один гість. І нічого, що він декілька годин міг «тикати» по 10 копійок за спробу виграти, а в тебе ноги могли підпухнути від ходіння, бо сідати ж, підкреслювали нам, було не можна. Сядеш на стілець, то штраф в перспективі. Спати вночі так само «протипоказано», хай навіть гостей немає. Якщо раптом хтось ігнорував одне із «золотих» правил, то спочатку можуть попередити, а наступного разу «впаяти» штраф. Якщо це повториться втретє за місяць, то і з роботи вилетіти дуже навіть просто. При мені дівчині виписали штраф за таке спання, яке могли зафіксувати за допомогою камер, які поставлені по всіх гральних залах. Оцінивши її 30-хвилинний сон в 250 грн. Штраф, який складав більшу частину заробітної плати за один день, який оцінювали в 325 грн. Перерв було за 12-годинний робочий день - три, але всього лише по 15 хв. Які я могла використати, щоб поїсти, а то і поспати бодай 10 хв. в сидячому положенні, щоб не вимкнутися просто на місці в залі. Саме на цій роботі я дізналася, що люди здатні працювати... добу. Були такі оператори-консультанти і такі касири, які працювали добу через добу. Я собі просто уявити не могла, що ми здатні працювати таку кількість часу. В собі також довелося віднайти таку неймовірну властивість. Бо декілька разів було, коли не спала практично добу, якщо не враховувати два сна по 10 хв. Щоб не спати, кожен умудрявся якось пережити нічну зміну. Хтось брав енергетичні напої, хтось пив посилено концентровану каву. Я ж найчастіше практикувала ходіння по залу, щоб не заснути. І рухалася, рухалася, намотуючи кола по залу, щоб непланово не поринути в царство Морфея. Особливо тяжко було боротися зі сном, коли не було гостей. Багато хто кидав таку роботу якраз лише через те, що фізично не міг не спати вночі. Далеко не кожен міг бути таким собі «універсальним солдатом».

Прокурені зали та неадекватні гості

Перед тим, як мене взяли на роботу, то я, звісно, проходила стажування: мені пояснювали правила ігор, їхні види та інші технічні нюанси. Окрім того, ми своїм гостям мали приносити попільнички, пропонувати каву, чай, а то й щось приносили міцніше, якщо ті прохали. Але відповідно до «прейскуранту». Якщо людина купила квиток до 10 грн., то каву чи чай. Якщо більше двохсот, то це вже VIP-гості, яким можна було попрохати і колу чи спрайт, а то щось і міцніше – пиво чи коньяк. Тому працювати з нетверезими людьми було постійною практикою. Охоронців у самому закладі не було. Можна було викликати. І ті мали приїхати за хвилин п’ять. Але можете уявити гостя, який став геть буйний, бо нетверезий і програв гроші. І доки приїде та охорона, то далеко не факт, що вам за цей час - цілком достатній для серйозних наслідків, - відповідна особа нічого не зробить.

Окрім того, в залі дозволялося курити. Мені, як некурцю, було тяжко. Першого ж дня з такого стажування я прийшла додому мовби сама курила, як потяг, адже мій одяг і навіть волосся було наскрізь просякнуто смердючим цигарковим димом. До того ж, дико боліла голова від того диму, хоч там інтенсивно працювали витяжки. Добре, що мене перевели на постійну роботу в більший зал, де хоч і курили, але площа приміщення дозволяла, принаймні, не так концентровано тебе труїти. Варто відзначити, що навіть ті працівники залу, які курили, самі того диму не любили. Мабуть, після того я ще більше зненавиділа куріння і тих, хто труїть ним інших, але, звісно, я не могла ставити умови там, де працювати сама погодилась.

Працювали чотири через два – тобто дві нічні та дві денні зміни. Плюс не завше могли бути вихідні два дні, бо треба було замінити людину, яка не вийшла на свою зміну. Приміром тому, що вчора напилася, а тепер на роботу вийти не може. Звісно, це не твоя провина. Але виручити годилося б через те, що потік кадрів інтенсивний, людей і так не вистачає. Та й ті, хто працював, вийти не могли через отакі «поважні» причини. А ти ж відповідальний, всі відмовилися замінити, а ти ж совісний і чемний, то виходь...

Грають в азартні ігри від багатого... до безхатька, зека чи наркомана


«Публіка», яка приходила пограти на гральних автоматах, була найрізношерстніша. Приходили багатії, які спускали і 50 тисяч грн. за ніч. І якщо для пересічних українців такі гроші величезна сума, то для таких гостей подібна втрата не надто била по кишені, якщо судити по тому, що вони, зазвичай, постійні гості, і їх добре знали працівники-старожили залу.

Грають в азартні ігри і доцент одного з львівських університетів, і вчитель української мови, і спецпризначенець з відділу захоплення, який тихенько показав відповідний значок, що підтверджував сказане. І додав, що йому не годилося б тут перебувати... Це така собі умовно «вища каста», але були й інші. Такі, як зеки, котрі в бесіді виявлялися досить милими людьми. Кілька з них зізнавалися, що свого часу доволі серйозно займалися спортом, але потім «щось пішло не так». Слухалися мене, коли прохала не матюкатися, бо це вказано в правилах, але які ігнорувалися, коли була на зміні не я. Вчила їх, як і інших гостей, говорити чарівне слово «будь ласка», якщо вони такого не знали. Були вдячними слухачами і їм було приємно, що до них ставляться  по-людськи і вони, в свою чергу, намагалися проявити свої найкращі якості. Можливо, частіше виявлялися вихованішими, чемнішими, ніж зазвичай зверхня «вища каста», якщо це стосувалося багатих людей.

Були нашими гостями геть загублені в часі і просторі наркомани. З одним із них сталася досить неприємна історія. Привів один такий велосипед і лишив у залі, поставивши перед фактом касирку залу. Та сказала, що ми не несемо відповідальності за збереження чужих речей, але хлопець дану фразу проігнорував, десь зникнувши. Потім і велосипед зник також. Здавалося б, хлопець його забрав. Але історія набувала вже більш несподіваних форм. Виявилося, що ровер був крадений. Наркоман його вкрав. І чи то він його вже забрав чи хтось... перекрав із залу. Про це ми дізналися, коли до нас завітала поліція та власник двоколісного. Хто таки забрав велосипед і чим закінчилася ця феєрична історія – невідомо. Зрештою, кожного дня траплялися якісь неповторні  історії, які притягував подібний заклад, як магніт.

Варто зауважити, що на відміну від чоловіків, жінки грають в азартні ігри вкрай мало.

Довелося також познайомитися з справжнісіньким кишеньковим злодієм. Це був невисокий, молодий хлопець з великими синіми очима. Зовнішністю навіть чимось схожий на актора Елайджу Вуда. Він не соромлячись зізнався, що «працює» кишеньковим злодієм, бо нормальної роботи все одно не знайдеш. На моє питання чи він жартує, то сказав, що ні. А коли подумки пожаліла тих обкрадених людей і запитала:
-  А можливо, то були їхні останні гроші?
- То хай не носять з собою ті останні гроші. - не менш широко посміхаючись і не втрачаючи блиску в очах сказав він мені...

Якщо зла не уникнути, то, принаймні зменшити зло чи спробувати допомогти


Мені здається, що з самого початку я хотіла піти на певну угоду з совістю. Мовляв, сюди приходять не діти і цілком розуміють, що через азарт гроші йдуть на вітер. Навіть надто не ділилаcя, де саме я працюю. Бо розуміла, що це, м’яко кажучи, не найкраще місце на Землі з вищеописаною атмосферою та умовами. Вирішила, що я тут не випадково. І якщо я не можу змінити стан справ, то я можу, принаймні, применшити зло. Та й совість нікуди не дівалася.

Як це дивно не прозвучить, але я якось хотіла допомогти. І навіть працювала проти своїх обов’язків. В різних аспектах. Наприклад, просила наших гостей зупинятися, коли вони вигравали і йшли додому з грошима. Мені тяжко було комусь налити коньяку чи дати пляшку з пивом, як потрібно було. Враховуючи те, що я переконана тверезниця, яка не тільки сама не вживає алкоголю, а і проти того, щоб лити подібну отруту комусь, що й не робила ніколи раніше. Мені було це тяжко, тому коли я могла переконати людину випити чогось легшого та неалкогольного  і приємнішого, то відчувала, що зробила щось потрібне. Тому впевнено можу сказати, що за іншого оператора-консультанта гості були б більш нетверезі. Більше себе не контролювали, а отже, більше програвали би грошей.

Пригадую, що приходив атовець. Молодий колишній атовець, який інколи грав на гральних автоматах, який через контузію не міг воювати, а тому загубився і не знав, що робити з собою в цьому житті. Дівчина, що працювала на касі, одразу запропонувала пиво, бо в нас якраз воно було. Я ж спілкувалася з військовим і шукала його задатки, з якими він міг би реалізуватися в цьому житті. І коли він відкидав версії одна за одною, то мене осяяло, коли  побачила татуювання в нього на руці і запитала, чи вміє він малювати. Виявилося, що може будь-що перемалювати. Сказала, що він міг би робити тату. Хлопець сам зізнався, що була така думка, але ніяк не почне рухатися в цьому напрямку.

Мені хотілося його підтримати. Із захопленням розповідала йому про різні сторони життя: про книги, театр, мистецтво, подорожі... А він не прочитав більше однієї книги і в театр не ходив ніколи та й не подорожував надто. Але сказав, що хотів би, але не має таких друзів. Він зацікавився прочитати книгу, а я пообіцяла йому її принести. Я навіть хотіла йому допомогти знайти дівчину через соціальну мережу, але він відмовився. Правда, наступного разу він не прийшов, а потім просто сказав, що в нього буде ще більше роботи і ніколи йому. І зізнався, що він, як сам вважає, пропаща людина. А відмовився про дівчину, бо хто захоче його – бідного та ще й з боргами, без дому і визначеності? Він якось ніяково відгородився і пив пиво, яке йому вже принесли. А я не знала, що мені робити, коли людина закрила доступ до себе. І мені було прикро, що я так хотіла, але не змогла йому чомось допомогти.

Так чи інакше я прагнула допомогти нашим гостям. Хто казав, що хоче кинути курити, то описувала досвід людини, яка кинула курити, прочитавши Аллена Карра «Легкий спосіб кинути курити», вмовляла забирати виграні гроші, доки знову їх не програли, і йти з цього закладу. Інколи це вдавалося. Хоча загальна тенденція була така, що люди хотіли витрачати свої гроші, вживати алкоголь, продовжувати курити, матюкатися. Для них це було щось відпочинково-невід’ємне, коли одна шкідлива залежність тягне за собою іншу. До одних можна було дотягнутися, до інших – уже ні...

Чому ви хочете грати в гральні автомати?

Таке питання я намагалася задавати кожному гостю, який сюди приходив. Мені було цікаво зрозуміти, чому люди сюди приходять, що їх сюди тягне, і нащо вони знову повертаються? Бо такі відповіді я тоді не могла знайти в собі, адже мені і копійки було шкода на подібне витратити, коли є речі, які більше варті нашого життя. Найчастіше мені відповідали, що вони так заповнюють свій час, щоб відпочити, розслабитись, якось відволіктися. Ці люди не знали, чим ще себе зайняти в своєму житті.  Бо, наприклад, мистецтво чи книги їм видаються нецікавими. Отакий вони знайшли спосіб розважитися і витрачати свій час. Багаті обирають подібні ігри, бо люблять так порозважатися, бо мало що чіпляє, коли в тебе багато грошей. Можливо, коли ти фінансово незалежний, то теж втрачаєш якісь цілі і бажання, і ти теж стаєш загубленим, як і ті, що бідніше тебе? Насправді, більше питань, ніж відповідей. Ще я б відмітила, що кожен явно чи приховано вірить, що він виграє той самий джекпот. Варто лише зіграти ще раз...

Світ навпаки: коли твої хороші якості видають за недоліки або коли біле стає чорним

Одного разу я сказала так:
- А хіба можна зробити, щоб совість лишася вдома? Вона є в людини або її немає, незалежно від місця перебування.

Відповідала так, бо неодноразово люди по роботі мені закидали, наприклад, таке саркастичне:
- Ти не туди зі своєю совістю прийшла.
Таку фразу я отримала на свою адресу, мов лящ по обличчю.
Це мені сказала колега, коли я, дізнавшись, що на роботі закінчилась чиста питна вода, захотіла це виправити. Але сказали, що у святковий день (а то був святковий день), і ніхто на лінії не відповідав, то що ми можемо зробити? І менеджер, як додавали мені, якщо подзвонити з цього приводу, буде незадоволений і скаже те ж, що і їм свого часу – брати воду з крану. Я не могла подібного допустити, бо сумлінно ставилася до своїх гостей.
- Ну, подзвони. Він скаже те саме.  – сказала дівчина, іронічно усміхнувшись.
Звісно, подзвонила. Менеджер сказав, що можна взяти з крану, якщо тільки, щоб готувати каву чи чай. Я сказала, що люди, буває, просто прохають води попити. Наприклад, чоловік з діабетом потребує чистої води. І сказала:
- На моєму чергуванні люди не питимуть воду з-під крана. Я навіть собі можу налити воду з крану, але не гостям. І якщо ви не дозволите взяти грошей на воду з каси, то я за свої кошти піду і куплю воду.
Менеджер після деякої паузи відповів:
- Купуй. Скажеш, що я дозволив видати гроші на воду.
Я собі пораділа, що отримала цю маленьку, але важливу перемогу. Касирка була здивована, що дали «добро». Та я переконана, що минулі випадки, коли не ставало води і не було можливості її замовити, так робилося лише тому, що нікого не хвилювало, що люди питимуть воду з крану. Але коли в тебе є совість, то цілком можливо, що ти можеш сприяти її пробудженню в когось. І якщо зло відбувається, то часто за нашої мовчазної згоди.

Цю тезу підтверджує випадок, коли касирка забула видати 200 грн. і хотіла порадитися зі мною, чи залишити їх... поділивши на двох. Я була в шоці! Як взагалі можна було про таке подумати? Це ж чужі гроші! Звісно, що їх треба повернути людині – сказала я. Як така думка взагалі могла виникнути? Виявилося, що дівчина на минулій роботі займалася якимись фінансовими махінаціями. Тому і тут при нагоді намагалася собі якось додатково «заробити». Але зі мною в парі не виходило. Бо, як розумієте, я не йшла в «спільники». Як виявилося, ця людина, яка в очі була начебто щира в іншому до мене, у фінансовому плані, коли лишали «чайові», могла їх мені не віддати, оббріхуючи мене за спиною. Я ж її, як вона казала, надихнула кинути курити і навіть при мені робила кроки для цього. Втішала її і співчувала, коли вона ділилася бідами з життя. Вчила її не брехати, бо з того буде ще гірше... І показувала то на реальному прикладі з роботи.

Мені закидали мою недоречну доброту до гостей чи «правильність». Співробітники ставились з повагою до тих, хто має великі гроші, а я ставилася по-людськи до всіх, хто себе поводив пристойно і гідно. В мені відбувався внутрішній опір. Я утверджувалася в правильності своїх життєвих цінностей. Проговорювала сотні внутрішніх діалогів. І вірила, що незалежно від місця роботи я мала лишатися Людиною. Пам’ятала, як мені мама говорила, що головне бути Людиною. Малою я це твердження недооцінювала, мовляв, а що в цьому важкого? Та чим старша стаю, то все більше переконуюся, що лишатися Людиною в цьому житті одна з найважчих речей.

Це ж було якесь суцільне зміїне кубло, де важко було розібратися, хто хороший, а хто поганий. Де люди в повній красі показували своє лицемірство. Ніколи з такими його масштабами я не стикалася в реальному житті до цього. Дай Боже, і не зустріну.

Звісно, були позитивні, щирі та совісні, але такі люди на подібній роботі довго не протримуються. Лишатися Людиною з душею, серцем та совістю – це  непросто, і ця робота в гральних автоматах не для таких, які відповідають такому опису. Бо якщо тобі вистачить духу, щоб бодай «применшувати» зло в таких умовах, то тебе цілком можуть вижити з колективу.

Як я спізнилася  на роботу на дві хвилини і сама звільнилася з неї

Як я вже згадувала попередньо, в цьому колективі люди за спиною обговорювали один одного, оббріхували, могли хвалитися, як змогли собі «урвати» щось в перерахунку на гривні. Мені було дико таке слухати, коли таким могли ділитися, мов це щось звичайне і прийнятне. Було таке, що ми посварилися з колегою, бо я не захотіла хлопцю-атовцю, якого я вже теж згадувала, принести пиво, бо не могла і не хотіла труїти людину. Та й він не надто хотів пива, але ж та касирка його і підмовила спеціально. Вона також говорила, що ненавидить відвідувачів, а потім лицемірно проходила мимо гостей та ласкаво їм усміхалася, показуючи, що вона може бути добра і привітна до них. Показуючи це демонстративно мені. Насправді, було багато подібного. Всього одразу не розкажеш.

І того дня, коли я спізнилася на дві хвилини на роботу, то мені розказали дві дівчини з попередньої зміни, яка я погана працівниця. Підсвідомо я знала, що найменший мій хибний крок, де можна буде натякнути на моє недотримання правил – і мене будуть пробувати витискати. Мені наговорили купу бруду в мою сторону. Боротися за подібне «місце під сонцем» я не бачила, звісно, сенсу. І тоді я, зазвичай чемна дівчинка, навіть сказала на прощання щось таке:

- Ну, і ідіть на х.., суки!

І мені полегшало. Не буде більше задимлених напівтемних залів і п’яних відвідувачів, які норовитимуть деколи тебе обійняти. На тебе не обвалюватимуться лавини фальші і брехні. Цієї купи негативу, яку я побачила за трохи більше місяця на такій роботі.

Тішилася, що пішла раніше, ніж планувала. І що все це «щастя» з виснажливими графіком та нічними змінами скінчилося.

Щоправда, за місяць роботи згодом заплатили. За десь вісім днів – ні. З позначкою «звільнили без зарплати». Хоч насправді це я звільнилася, а не мене звільнили. Менеджер обіцяв дізнатися, чому так було написано в документі про заробітну плату. Потім сказав, що ще при співбесіді говорили, що якщо йти з роботи, то два тижні треба було відпрацювати, а я пішла, не відпрацювавши попередньо обумовлений строк. Тому все саме так.

Зрештою, хай вдавляться, якщо не змогли віддати мої гроші за відпрацьовані дні. Хай це також буде моя мала кров за те, що я пішла працювати в подібне місце.

Це було ще одним особистим випробуванням, яке перевірило на твердість мої принципи і характер, яке ще раз утвердило мене ніколи не йти на компроміси з собою та зраджувати собі, погоджуючись працювати за таким напрямком, який тобі не відповідає. І ще я побачила  шматочок світу, який теж існує поряд з нами, але з яким досі не перетиналася. Який зараз знаходиться в кожному гральному залі нашої країни.

загрузка...