sovok8Ніколи не думав, що присвячуватиму тексти дурням. Доводиться. Сьогодні, коли ворожі танки риють нашу землю, а виродки під червоними знаменами катують людей, як десятки років тому, тема ностальгії за Радянським Союзом, як не дивно, продовжує жити в мізках недалеких українців. Що дивніше, про стабільне життя в СРСР не раз доводилося чути не лише від якоїсь бабусі з Харкова чи Дніпра, але й від якогось дідуся зі Львова чи Тернополя. За результатами соціологічного дослідження, проведеного у травні групою "Рейтинг", 33% українців шкодують за розпадом Союзу...

З різноманітних «телеінтерів» нам раз у раз пропонують згадати сторінки історії спочилої в Бозі збанкрутілої держави. Правду кажучи, для людини розумної, нічого страшного в цьому немає. Навіть приємно, чого там кривити душею, подивитися, як ми жили, переглянути старі фільми з кумирами , послухати пісні, під які танцював свої перші „мєдляки” на шкільних дискотеках. Тільки от до чого тут улюблені мантри вічно ностальгуючих старих маразматиків: „У нас була велика епоха”, „Проср...ли таку країну”.

Антиностальгія

Те, що багатьом із нас довелося жити в СРСР, зовсім не означає, що він був великим. Зрештою, дідько з ними. Їхню ностальгію не приймаю, але розумію. Хоча водночас не розумію, як можна ігнорувати залізний, як на мене аргумент: перший дзвоник і перші шкільні поцілунки, перші прогуляні пари в інституті й перша зарплатня в рублях, олімпійський Мішка в небі над Москвою та шалене „Арлекіно” молодої Пугачової – усе це не повернеться ніколи, в якій країні ти б не жив. І ніколи не буде нових фільмів Гайдая чи нових ролей Миронова, блискавичного дриблінгу Харламова чи нових балад Висоцького. Повернутися можна хіба до нових репресій (маємо приклади і в Росії, і в Україні), до нових безглуздих воєн на кшталт афганської кампанії (а Чечня?), до нових криз із порожніми полицями в магазинах. Хоча тепер усе навпаки. Купуй, що хочеш, але нема за що.

sovok1Коротше, присвячуючи текст дурням, під останніми я мав не так бідних стареньких чи недорозвинутих людей середнього віку, які ще пам’ятають часи „імперії зла”. Присвята стосується передусім молодих людей, які дозволяють собі баламутити мізки. Хтось заперечить, що таких у нас немає. Апелюю – є! Інакше яким чином ось уже протягом багатьох років практично незмінними залишаються цифри прихильників відновлення Радянського Союзу чи його обрізаного слов’янського варіанту, про які йдеться у різноманітних соціологічних дослідженнях. Хтось же стає на місце тих, хто сходить в могилу зі своїми реваншистськими мріями?

Не буду говорити про репресії, психушки, геноцид, відсутність свободи слова, посилання безвусих хлопців на інтернаціональні бійні. Залишу поза текстом знищення релігії, техногенні катастрофи, розчавлення національної культури та мови. Все це надто трагічно, аби писати про це з гумором. Зупинюся на перманентній радянській проблемі, з якої народ однієї шостої земної суші ще міг сміятися. Ім’я цій проблемі – дефіцит. Саме він чи не найбільше демонструє всю „велич” системи. У заголовку немає жодного перебільшення. Люди добрі, згадайте, хто старший, і уявіть, якщо зможете, хто молодший: за „прекрасної епохи” у „великій державі” був дефіцит туалетного паперу! Погодьтеся, що перед тим, як пертися в космос пасувало би спершу дупу по-людськи витерти.    

Теорія дефіциту

Дефіциту на дефіцит у Союзі не було ніколи з дня його створення. Просто інколи ситуація була складною, а інколи катастрофічною.

Будемо справедливими і визнаємо, що товарні кризи на зорі СРСР мають своє пояснення. Так, перший пік, на думку економістів, був викликаний індустріалізацією, згортанням НЕПу та загалом запровадженням нових економічних відносин. З браком передусім продуктів харчування тоді боролися введенням карткової системи, легалізацією колгоспних ринків і... підвищенням цін задля зменшення купівельної спроможності громадян. Водночас при багатьох підприємствах створювалися підсобні господарства. Виживали, як могли. Або не виживали.

sovok6Із післявоєнним дефіцитом теж усе зрозуміло. Той же брак продуктів, та ж карткова система. До речі, з нього так-сяк у 50-их роках потроху вибралися у контексті загальної відбудови економіки держави. У часи Микити Хрущова ситуація дещо стабілізувалася. Від пуза делікатесами, звичайно, не наїдалися, але й не голодували. Старші люди досі згадують, що ікру в магазинах можна було купувати на вагу. Натомість у Львові стояли черги за білим хлібом. Його було обмаль, бо партія наказала перейти на кукурудзу. Втім прилавки почали активно порожніти паралельно із втратою Хрущовим своїх позицій в ЦК. Перед його відставкою дефіцит продуктів уже став відчутним. Однак буквально на другий-третій день правління Леоніда Брежнєва полиці магазинів знову зарясніли продуктами. Таким чином радянський народ став жертвою політичних воєн державної верхівки.

Зауважте, що йдеться виключно про продукти харчування. Щодо якісних одягу, взуття, побутової техніки чи інших промислових товарів, то їх не було ні в перші дні існування Радянського Союзу, ні в дні його агонії у 1991-му.

Її величність Черга

Найпротивніше радянський дефіцит виявляв себе у чергах. Автор цих рядків його не те щоб не любив, як кожна нормальна людина. Я його ненавидів. І мав на то особисті причини.

До школи я пішов у 1980-му, а закінчив її у 1990-му. І якщо у другій половині 80-их мене вже годі було злапати в хаті і застосувати до якихось корисних побутових справ, то в часи навчання у молодших класах я ще був цілком чемною і сумлінною дитиною. Десь в той же час на теперішньому проспекті Чорновола (тоді це була вулиця ім. 700-річчя Львова) відкрили „Універсам” – вкрай незвичний, як на Львів, магазин із самообслуговуванням. Однак європейська форма абсолютно не відповідала змісту.

sovok7Так от щодня за кращих часів чи двічі-тричі на тиждень в універсамі викидали масло. Справжнє! Вершкове! Хто не пам’ятає – нагадую, хто не знає – розповідаю: у ті часи продавали тільки неліквід або те, що не спромоглася зробити дефіцитом навіть радянська система, наприклад газировку, якусь дешеву другосортну бакалію чи карамельки типу різних там дюшесів-барбарисок. Усю продукцію, яка користувалася більш-менш сталим попитом, викидали. Так і не докопався, чому саме це слово означало появу на полицях дефіцитних товарів. Але в будь-якому разі, якщо товар викидали, його конче треба було купити. Бо через годину-другу, якщо не за 15 хвилин його вже розбирали. Оскільки батьки працювали, місію полювання за дефіцитом виконувала здебільшого бабця.

Так от про масло. Його викидали рівно о шостій годині. Бабця займала чергу заздалегідь, а моє завдання полягало в прибутті в зазначений час до магазину. Чому? Дуже просто. Аби вистачило всім, на руки видавали тільки по пачці масла, в кращі часи по дві. Логічно, аби наступного дня знову не стояти в черзі, у магазин доводилося йти кільком членам родини. Але які продовольчі проблеми могли хвилювати десятирічного пацана в той час, коли його колеги грають у футбол? Переконаний, що мої однолітки сповна розуміють всю мою тодішню життєву драму, бо й самі не раз ставали жертвами черг. При цьому врахуйте, що стояти треба було далеко не лишень за маслом. Не розуміючи тоді усіх глибин радянської економіки, стосовно винахідників черг я мав лише одну, проте цілком недитячу думку: щоб вони всі виздихали.

Люди, котрі пережили ті дикі часи, знають, що в кожному дворі, на кожній вулиці були свої віртуози подолання черг. Хтось мав славу „хамки” та „падлюки”, котра здатна була мало не по головах першою добратися до каси. Хтось діяв витонченіше. Загалом для багатьох, переважно це були пенсіонерки, стояння в черзі перетворилося в цілу науку. Бабусі знали біля якої каси краще ставати, бо саме ця касирка працює швидше за своїх коліжанок. Знали, в якій годині найкраще приходити до магазину. Аби не виявитися в черзі п’ятдесятою-сотою, або ж навпаки: бути першою, однак занадто довго чекати на початок продажу товару. Знали також коли, де і що викидатимуть. Для такого знання дуже цінувалися приятельські стосунки з вантажниками. Один такий із згаданого універсаму користувався в моєї бабці великою шаною. Він не лише „зливав” цінну інформацію про завезення в магазин тих чи інших продуктів, але й міг за символічну подяку винести від колег-різників кавалок свинини чи яловичини з допустимого розміру кісточкою, вага якої не перевищувала вагу власне м’яса, як це часто траплялося.    

sovok5У принципі м’ясні чи молочні вироби можна було придбати ще й на базарах чи в магазинах споживчої кооперації. Однак ціни там були суттєво вищими. Ну, а ситуацію в магазинах ідеально характеризував популярний тоді анекдот: „Знову у вас м’яса немає!” – „Це наклеп! М’яса немає у магазині навпроти! У нас немає риби!”

Окремо треба говорити про черги за промисловими товарами. Вони інколи розтягувалися не те щоб на години, а на дні, тижні, навіть роки. Винахідливі радянські люди вигадували різноманітні способи, аби якомога менше часу витратити на стояння у чергах. Водночас знаходилися й ті, хто робив на них бізнес. Місце можна було купити, або найняти за пару рублів спеціального „стояльника”. Казали, що коли добре постояти в чергах, можна і не працювати. Цей досвід, між іншим, реінкарнувався в часи незалежної України. У Львові купівля-продаж місця у черзі активно існувала біля польського консульства.

Основою основ завжди була „жива черга”, яка максимально унеможливлювала пролізання до прилавку згаданих вище „хамів і падлюк”. Коли черга була надто великою, її учасників записували на спеціальному листку. Номер, як правило, дублювався на руці черговика. Але халява не проходила. Не можна було просто так покинути чергу і піти на роботу чи відпочинок. Кожен певний проміжок часу проводили переклички. Відсутньому загрожувало виключення з черги. Своє ж місце він згодом міг відвоювати хіба нечуваною силою своєї горлянки. Однак це спрацьовувало дуже рідко, бо в сумлінних учасників черги, збадьорених своєю вимученою правотою, горлянки працювали не гірше.  

У другій половині 80-их часто можна було побачити взятий в облогу львівський ЦУМ, теперішній „Магнус”. Хапали все, що бачили: постіль і килими, які, казали, не пропадуть і „ще дітям будуть”, посуд (приблизно із тим же формулюванням), електроприлади, які можна було вивезти в Польщу.

Ну, а для серйозніших речей існували серйозніші черги, які розтягувалися на роки. У різних міста неозорого Союзу були свої специфічні проблеми. Однак спільною для всіх була проблема придбання за державною ціною авто та меблів. Це навіть при тому, що на них претендував далеко-далеко не кожен.   

До черг призвичаювали з малого віку. Мабуть, аби при переході у дорослу вікову категорію майбутні будівники комунізму не отримували шок. Наприклад, класі в шостому (рік 1985-ий) захотілося малому Ромчику прочитати „П’ятнадцятирічного капітана” Жюля Верна. Оскільки в домашній бібліотеці книжки не виявилося, пішов він у бібліотеку, в яку добровільно-примусово був записаний ще в першому класі. Тільки от проблема, що бажаючих прочитати „Капітана” багато, а примірник у бібліотеці лише один. Треба стати в чергу. Записали мене, значить, наскільки пригадую, десь плюс-мінус сто двадцятим. Враховуючи, що на читання бібліотечної книги відводилося 10 днів, навіть за умови, що всі читачі будуть чемними та пунктуальними, аби добратися до Верна, мені знадобилося б 1200 днів. Тобто до випускного вечора я мав би встигнути. Коротше кажучи, маю певний пробіл у своїй бібліофільській кар’єрі. Бо в десятому класі мене вже цікавила дещо інша література та й, що там говорити, дещо інші ілюстрації.

Що було дефіцитом?

sovok3Правильніше було б спитати: що не було дефіцитом? При чому зберігалася регіональна специфіка. Але, закінчивши книжковою історією попередній розділ, дозвольте розпочати книгами і цей.

Свинство, коли дефіцитом є книга. Але це свинство цілком притаманне тоталітарним системам. Пригадую, як нині. 1988 рік. Москва. ВДНХ (Выставка достижений народного хозяйства). Здавалося б, має бути все. Нас, львівських школярів, потішає передусім космічний павільйон. У кожного в руках, не дивлячись на морозну погоду, „Ескімо” або „Сендвіч” – морозива небачених нами сортів. Хтось скрізь замерзлі губи цідить солодкий фруктовий йогурт – теж надзвичайну рідкість тодішніх львівських крамниць. Увагу привертає черга чоловік так на сорок-п’ятдесят до сусіднього кіоску. Там торгують книжками. Якраз сьогодні викинули „Петра Первого” Олексія Толстого. Це сьогодні вона збудить лише обраних бібліофілів. Тоді це був дефіцит. Мимохіть підслуховую розмову двох жіночок-інтелігенток: „Господи, Ниночка, может нам повезет купить настоящую книгу?” Не знаю, що було далі. Але постфактум хочу, щоб їм пощастило.    

Для мене по сей день залишається загадкою, навіщо було робити дефіцит із невинних книжок. Чим могли зашкодити радянській ідеології Жюль Верн чи Майн Рід, Конан-Дойль чи Дюма. При цьому нас чомусь вперто називали найбільш читаючою країною у світі. Дістати популярну книгу можна було хіба по блату, маючи знайомих у книгарнях. Або ж здати двадцять кілограмів макулатури. Щоправда, при цьому знову ж таки треба було вистояти добрячу чергу.

Зрештою, що там книги, коли в країні існував дефіцит на газети. У 80-их менш заідеологізовані видання у кіосках „Союздруку” можна було купити тільки в перші кілька хвилин після їх доставки. Проте журнал „Огонек”, тижневики „Собеседник” і „Неделя” і навіть абсолютно безідеологічний „Футбол-Хоккей” суттєво допомагали кіоскерам виконувати план. Як навантаження до них треба було купувати щось менш ходове. Купуєш, наприклад „Футбол-Хоккей”, який коштував 15 копійок, а тобі до нього в обов’язковому порядку „втюхують” ще копійок на 20 різноманітних „Сельской жизни” та „Социалистической индустрии”. Були такі газети.

Від високого перейдемо до буденнішого. Без книг жити можна. Принаймні переважній більшості людей. Без їжі не проживе ніхто. Поспілкувавшись зі старшими людьми і включивши свою пам’ять, спробував скласти хіт-парад радянських проддефіцитів. Уточню два моменти. По-перше, йдеться не про делікатеси, а про цілком банальні харчі. По-друге, з прив’язкою до Львова.

М’ясо. Без черг і без костей купити його у держторгівлі було нереально. На базарах ціни зашкалювали.

Вершкове масло.

Шпроти. Це сьогодні ця дрібна рибка – атрибут найдешевших фуршетів. Тоді вона була окрасою кожного святкового столу. Але баночку шпротів ще треба було дістати.

Консервований горошок. Яке свято могло бути без салату „Олів’є”? А який салат „Олів’є” без зеленого горошку. Коли дивишся на сьогоднішні полиці магазинів, диву даєшся: який державний розум треба було мати, аби возвести горох у ранг дефіциту.

Розчинна кава. Це сьогодні вона здається помиями. В радянські часи це була меція. На відміну від решти Союзу, львів’янам ще пощастило – брак у магазинах компенсували польські човники.

Згущене молоко. У суворі радянські часи воно було улюбленими ласощами багатьох дітей. І треба було бути дуже чемним, аби мама відкупорила для тебе баночку, яка на поличці в комірчині очікувала якогось свята, під час якого мала використовуватися для перемазування пляцків чи вафлі.

„Тушонка”. Та ж історія, що й з м’ясом. Утім навіть, якщо вам і вдалося купити „тушонку”, не факт, що її можна було з’їсти. Власне м’яса там було відсотків десять. Решта – жир.    

Майонез. Це, мабуть, для того, аби максимально ускладнити процес приготування „Олів’є”.

Банани. Цей фрукт можна розцінювати, як символ несправедливого розподілу. У Москві їх було – хоч обжерися. За все моє дитинство банани у Львові вдалося купити лише раз. Хай славиться у віках овочевий магазин на вулиці Золотій.

Оселедці. Облізлі, напівсмердючі, худі, як з концтабору - траплялися більш-менш регулярно. Тлусті з ікрою чи молочком можна було дістати хіба по блату. Найбільше цінувалися закручені у жерстяні банки.  

sovok9Можна скласти і цілий список промислових товарів, дефіцит на які час від часу виникав на території „великої країни”: панчохи, шкарпетки, білизна, аудіо касети, зубна паста, кришталь, сервізи, мило, шпалери, кахлі, сантехніка, килими, постіль, кольорові телевізори, презервативи, окремі види ліків, холодильники, порохотяги, взуття, дитячі товари, запчастини для автомобілів, як, зрештою, і самі автомобілі, тютюнові вироби. Список можна продовжувати майже до безкінечності. Бо бездефіцитних років не бувало. З’являлася зубна паста – зникало мило. З’являлися зошити з „промокашками” – зникали кулькові ручки.  

У ті дурнуваті часи незле було мати друзів в інших містах Союзу. Пригадую, як моя мама висилала жіночу білизну своїй подрузі в Сибір. З продуктовим забезпеченням там було порівняно з нами цілком пристойно, але тамтешні жінки ходили в чоловічих трусах.

Недолугість планової системи полягала й в одночасному закритті на ремонт кількох підприємств однієї галузі. Так, скажімо, наприкінці 80-их виник нечуваний дефіцит сигарет. Дійшло до того, що спритні бабусі збирали на вулицях недопалки і продавали їх у півлітрових банках на базарі. З часом стало проблемою знайти недопалок. Хоч вулиці стали чистішими.

Боротьба з собою

З дефіцитом у Радянському Союзі боролися. Однак ідіотична влада не може боротися не ідіотичними методами. Найулюбленіший з них полягав у запровадженні час від часу карткової системи. У різні часи по картках продавали варену ковбасу, хліб, масло, горілку, цукор, пральний порошок, мило, борошно, навіть сірники.

Боролися з нестачею товарів і методом створення спецмагазинів для обраних. Щоправда тут не зовсім зрозуміло, де причина, а де – наслідок. Чи то часом не спецмагазини поглиблювали і так існуючий дефіцит?

Для номенклатурних і партійних працівників існували так звані „столи замовлень”, де можна було придбати дефіцитні товари. Для тих, хто заробляв валюту закордоном і, згідно з законом, не міг користуватися нею в СРСР, існувала мережа магазинів чекової торгівлі „Берізка”. У Львові вона називалась „Каштан” і була прихистком фарцовщиків і валютників. Для військових і їхніх родин існувала мережа „Воєнторг”.

Пільги отримували й ветерани та учасники Великої Вітчизняної війни. Щоправда, виглядало це доволі принизливо. Як учасник війни мій дід раз на рік – на 9 травня – мав право отоваритися продуктами у спеціалізованих магазинах. У Львові таких було кілька на все місто, тобто по одному-два на район. Відтак у визначений день біля магазину в районі вишиковувалася здоровенна черга з ветеранів і членів їхніх родин. Через кілька годин стояння у черзі герої війни отримували можливість купити свій пайок, до якого зазвичай входили по банці розчинної кави та зеленого горошку, оселедець, кіло гречки, майонез, кавалок твердого сиру, палка ковбаси. Розкошуй – не хочу! І тому, коли сьогодні якесь бидло з Оппоблоку чи недобиток з Компартії розпинається, що кляті націоналісти не шанують ветеранів, мені хочеться плюнути йому в морду. Тепер, принаймні, лицемірно не освячують військову звитягу правом на купівлю банки горошку.

sovok2Спосіб добратися до дефіцитних товарів був і в молоді, оскільки існували спеціальні магазини-салони для наречених. Проста схема була популярна і у Львові. Двоє молодих людей подають заяву в РАГС. Там їм видають довідку, за якою вони зі знижкою можуть придбати у салоні обручки, костюм, мешти і – головне, для чого все заварювалося – горілку. Потім заява із РАГСУ забирається (передумали, що вдієш), а горілонька ще довго і смачно п’ється.

Коли дефіциту не могли вже зарадити ні картки, ні спецмагазини, вирішили просто знизити якість продуктів. По-перше, товару стане більше. По-друге, не кожен зможе це їсти-пити. Зниження якості методично тривало з кінця 70-их аж до розвалу Союзу. Держстандартом до 30% було збільшено вміст сої у вареній ковбасі. На „допомогу” вершковому маслу прийшло „Бутербродне”, з якого через ніч могла натекти склянка води. Різноманітне м’ясиво підмінили вельми специфічною консервою з субпродуктів із придуркуватою назвою «Завтрак туриста». Замість натуральної кави полиці магазинів завалили її ерзацами – кавовими напоями з цикорію та ячменю.

Апогеєм маразму стало запровадження рибного дня у закладах громадського харчування. По четвергах там частували виключно рибою, або стравами, приготовленими на її основі. Для цієї ахінеї у 1976 році потребувалася спеціальна спільна постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР! У той час народився ще один популярний анекдот. Приходить чоловік у бордель, а там одні лише русалки. „Я б хотів жінку з ногами”. – „Вибачайте, у нас сьогодні рибний день”.

Як і слід було очікувати, боротьба з дефіцитом нічим не закінчилася. Точніше закінчилася розвалом СРСР. Побороти дефіцит можна було тільки в один спосіб – побороти саму недолугу систему. Тобто, ті хто боровся, мали б побороти самих себе. Так врешті і сталося. „Велика епоха” здохла назавжди й існує сьогодні хіба в маразматичних фантазіях окремих дурнів.

 

загрузка...