IMG 6334Майже два роки у Львові працює установа, яка надає допомогу учасникам АТО та членам їхніх сімей. Воїнів АТО, якими опікується центр, близько п’яти тисяч. Це фактично цілий прошарок – героїв нашого міста, героїв російсько-української війни.

Очевидно очікування від створення такої установи для бійців у Львові, чого не було в жодному іншому місті, були величезні – хотілося, аби усі проблеми вояків вирішувались автоматично. Насправді за роботою центру стоять не чарівники, а волонтери і люди, дотичні до війни. Небайдужі люди.

Чи вдалось центру вирішити війну бійців із бюрократією, що нового ця команда створила і хто, власне, працює на цій службі – Форпост розпитував у Люби Возняк, яка пропрацювала весь цей час заступником директора центру, а фактично була його керівником і… натхненням.

IMG 6346Коли заходиш всередину будівлі, що на вулиці Пекарська,41, то бачиш приємного працівника рецепції, який всміхається. Це Дмитро Кулінічев, учасник АТО, який приїхав до Львова із Лисичанська півтори роки тому. Дмитро працює у центрі вже чотири місяці і повний щирості радіє такому шансу.

На лавочці сидить жінка, на колінах з дитиною. Очікує на прийом. У черзі – ще люди. Проходжу світлим коридором, на стіні якого висить таблиця «Територія довіри». Заходжу у просторий кабінет, де відчувається творчий дух. На дошці – ще не стерті англійські слова із курсів англійської, які викладаються тут безкоштовно учасникам бойових дій.

Бюджет на установу складає майже три мільйони гривень. Середня зарплата тут – 5-6 тисяч гривень.

Із керівниками центру з самого початку якось не склалось. Взагалі, ідея його створення зародилась у самих АТОвців. Основним ініціатором виступив доброволець Юрій Досяк. У січні 2016 року депутатський корпус Львівської міськради підтримав ідею створення такої комунальної установи. Запрацювала відповідна ухвала, центр набрав на роботу працівників... На конкурс, як пригадує Люба Возняк, пішов власне Юрій Досяк. Комісія його підтримала, але, додає вона, «напевно були якісь застереження щодо його призначення, оскільки по ньому була проведена спецперевірка». І конкурс до сих пір не був закритий. Першим директором центру, призначеним міським головою, був отець Роман Лагіш, який після певного супротиву бійців написав заяву на звільнення. Тоді обов’язки керівника виконувала Оксана Рубай, котра водночас була і директором Львівського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Опісля обов’язки керівника перебрав Василь Трущак, афганець, котрий зараз очолює відділ в управлінні соцзахисту ЛМР. Врешті-решт директором установи призначено Світлану Ткачук, дружину загиблого підполковника ЗСУ, учасника АТО Юрія Ткачука, який був родом із Рівненщини. Міжфракційна група з питань учасників АТО підтримала її кандидатуру і покладає на неї великі сподівання…

А тим часом Люба Возняк згадує, на чиїх плечах тримався «центр без голови». Адже, правду кажучи, усі ці два роки Люба наполегливо працювала зі своєї командою. А що її змушувало це робити – прочитаєте трохи нижче.

IMG 6339«Задум був таким, щоби Центр працював за принципом «рівний рівному», - розповідає Люба Возняк. – Сподіваюсь, у нас вийшло. Сьогодні тут працюють учасники бойових дій, їхні дружини і волонтери. Команда сформована так, щоби бійці знали, що ми їм не вороги, що ми розуміємо, з якими проблемами вони приходять. Наш штат налічує 18 осіб. Не мають стосунку до війни тільки психолог і одна працівниця, яка до цього працювала в соціальній службі.

Перші місяці довелось бути виваженою, дати шанс команді акліматизувались, набратись впевненості. Після війни виникає страх йти на роботу, щоб уникнути запитань «а чого ти там був», «чи ти вбивав?». Моя вимогливість зростала по мірі того, як вони набирались досвіду і впевненості. І зараз можу сказати, що це ініціативна команда. Їхні ідеї не давали мені спокою: «Пані Люба, а ми хочемо це» «А ми хочемо ще це спробувати»… Я їм дозволяла, але ставила умову: «Якщо ти це пропонуєш, то ти це і веди». Крім основного напряму, прийому документів та консультацій, у нас, до прикладу, Тарас займається англійською, координує групи з носіями мови, є в нас учасник АТО, який викладає англійську початкового рівня. Ці курси, до речі, дуже допомогли хлопцям із кращою роботою. Мар’янка займається поїздками... Наші працівники дивляться на центр як його користувачі. Немає такого, що «давайте зробимо це, бо це легко» або «не будемо робити чогось зайвого». Тут навпаки такий тон –«давайте ще щось зробимо». Команда стає зрілою. Для керівника це великий бонус», - розповідає Люба.

Такого центру немає ніде в Україні, наголошує волонтер .На початках виникало збурення, що хлопцям після війни треба ходити в тисячу точок, збирати документи на допомогу. В одному місці оформляли пільги, зовсім в іншому – ставилина квартирну чергу. «Прийшовши сюди – учасник АТО отримує дорожню карту. Ми абсолютно все розписуємо, що вони можуть отримати, що ми можемо їм замовити. Ми координуємо роботу із відповідними уповноваженими установами і комунікуємо, мовляв, «до вас прийде такий от боєць, підготуйте для нього такі ось матеріали». Тобто першочергове наше завдання було максимально спростити шлях блукання бійця по довгих коридорах. Це була наша ціль – зняття напруги. Думаю, на відсотків 70 ми її зняли. І взагалі моєю метою було зробити центр візитною карткою Львова у сфері надання послуг, з іншим рівнем і стилем спілкування», - ділиться Люба.

Центр також співпрацює з психологами, які працюють з травмами війни, з закладами психологічної допомоги, хоча далеко не всі бійці навчені йти до спеціаліста: хтось не хоче, комусь соромно, а хтось не може визнати, що йому потрібна допомога. Психологічну підтримку тут можуть отримати і учасник АТО, і його дружина, і діти, і батьки – усі, хто контактує з воїном.

Сімейна терапія дуже важлива. «В перший рік роботи я попросила психолога написати авторську програму «Сім’я, яка чекає» про підготовку сім’ї до повернення чоловіка додому. Ця програма описувала, як жінці зрозуміти, яким вернувся чоловік з війни, де їй брати сили, як допомогти собі і йому. Успішне повернення додому залежить від того, якою є атмосфера в сім’ї. Чоловік вже не може бути таким як до цього. Тому потрібно віднайти новий кут розуміння. І ми провадимо цю програму уже другий рік поспіль.

Є також спеціальні заняття для родичів, які мають бійця-інваліда. Є тренінги для сімей, що мають алкозалежних. Крім того ми робимо багато заходів: ІТ-курси для учасників АТО, бізнес-тренінги із ведення власного бізнесу, а також рибалка, лижі, поїздки – різні неформальні заходи-знайомства, щоби воїни могли повернутись до нас як до друзів, щоб вони не мали страху приходити до нас за іншою допомогою, окрім грошей. За грошима прийдуть всі, а за допомогою одиниці. Наше завдання – я так налаштовую команду – «всі приходять за грішми, але ви повинні за ці 10-15 хвилин, поки людина пише заяву, розказати все, що відбувається в центрі. Тим паче наша команда сама проходила тренінг із проведення первинної діагностики із визначення емоційного стану людей, щоби ми могли розуміти по жестах, міміці, словах, кому потрібна допомога. Тоді ми записуємо ці імена і запрошуємо на наступні заходи в першу чергу тих, хто цього потребує найбільше. Ми намагаємось знайти до них підхід».

До речі, вчора у Львові відбувся Форум, організований центром, «Захоплені життям. Успішні історії учасників АТО», на якій воїни розповідали про свої власні справи. Побратим довіряє побратиму більше – переконані в центрі, і, можливо, когось із хлопців надихне чиясь переможна історія.

IMG 6336Люба каже, що в перший рік роботи для неї найважливішим було – провести інвентаризацію послуг, які надаються учасникам АТО у Львові, а саме яку допомогу бійцям надають громадські, ветеранські організації, поодинокі волонтери… Хтось займається дітками, хтось збирає допомогу воїнам, інші шукають кошти на лікування. Центр підписав з багатьма організаціями відповідні меморандуми і тепер співпрацює близько з 20-тьма організаціями, серед яких «Юридична сотня», КАРІТАС, Центр психологічної допомоги «Простір надії», БФ «Шпиталь імені Шептицького», Центр зайнятості вільних людей та інші.

«Гарний приклад співпраці маємо з Фондом «Крила надії». Не всі міські програми можуть допомагати сім’ям учасників АТО. Здебільшого вони стосуються саме бійців. Але є у воїна онкохвора мама, нема програми. Зате є фонд, який може це зробити. І я кажу: «Наталь (Наталя Ліпська – директор БФ «Крила надії»), віддавай мені львівських хлопців, ми їм допоможемо через міський бюджет, а ти візьми ту хвору маму». І ця комунікація спрацьовує. Інші волонтери, як приклад, звернулись уже до нас, бо могли купити для діток учасників АТО спортивні костюми, наплічники, шкільне приладдя. Також завдяки співпраці з медичними волонтерами була напрацьована програмавартісного лікування. В нас є великий відсоток хлопців з онкологією. Ми можемо бійцям компенсувати певну частину лікування, датиі 50, і 100 тисяч і ці гроші реально рятували…»

Люба допомагає хлопцям із 2014-го. Вона їздила в зону АТО і ні на мить не переставала бути волонтером, навіть коли фактично очолила центр. «Волонтерське середовище дуже потужне і все, що не можна вирішити за кошти міського бюджету, щось термінове, можуть зробити волонтери! Ця дивовижна синергія, яка є між органами влади, волонтерами, благодійними фондами дуже важлива і я не знаю, чи дотепер якась установа може похвалитись такою ретельною роботою в об’єднанні середовищ. По трьох роках війни ми забуваємо, чому почали це робити. Часто починаємо хизуватись, як багато ми зробили, але забуваємо, чому одного дня ми вирішили робити це. Часами треба вертати людей до пам’яті. Неважливо скільки подяк, нагород нам вручили, треба звірятись, чи точка, де я є зараз співпадає з тою, з якої все починалось. Це своєрідна звірка сумління. Чи я не перейшла межу думання про себе, а не про справу, якою займаюсь. І я тішусь тими людьми, які не є лінивими в роботі. Вони роблять це як колись, у волонтерстві», - розповідає Люба.

За її словами, Львів радо зустрічає ветеранів з інших міст – безкоштовно може поселити тих, хто приїжджає відвідати могилу побратима чи провідати родичів у госпіталі.Та я пригадую Любі, коли до Львова прибув борт із пораненими воїнами, волонтери звинуватили працівників центру в тому, що вони не могли розселити родичів та друзів хлопців з госпіталю. «Вкотре переконуюсь, що центр допомоги для учасників АТО – не для допомоги», - констатувала тоді координатор ГО «Волонтерська Сотня Львів» Світлана Сидоренко. Люба дає цьому випадку пояснення: «Був такий технічний, прикрий випадок. Часами все змінюється: коли я прийшла працювати у комунальну установу, то чомусь змінюється ставлення – я ніби стаю по ту сторону, а насправді ні. Тоді було так. Ми були у підпорядкуванні Адміністративно-господарського управління і якраз переходили під управління соцзахисту, змінювали рахунки, переукладали договори. І вона подзвонила, а мені треба було ще два дні, щоби поселити цих людей. Якби це були волонтерські кошти, я би їх одразу дала, але це кошти місцевого бюджету. А мені ніхто скидки на це не дає. Також ми не можемо поселити людей без родинної прив’язки. По документах я маю бачити родинний зв'язок. Друга я не побачу. Тут треба розуміти, як прописана програмадля учасників АТО», - пояснює волонтер.

Якби у центру був ресурс Люба хотіла би виокремити напрямок працевлаштування в окремий блок. «Через завантаженість я цього не можу, але це потрібно. Маємо показову історію. Прийшов до нас роботодавець, хотів набрати учасників АТО на будівництво котеджного містечка. 20 людей зголосилось. Там була можливість жити, мати вихідні і зарплата складала близько 15 тисяч. На співбесіду прийшло до десяти хлопців. На роботу не прийшов ніхто. Прикро, що це ситуація розповсюджена: хлопці не можуть організуватись, налаштуватись. І їм потрібно допомогти подолати цей бар’єр, навчити писати резюме .Дехто прийшов з війни, з першої лінії і спокійно працює. А дехто не може. Дуже різне вони бачили. Є багато хлопців, які кажуть «Нам нічого від вас не треба, ніякої допомоги, ніяких пільг». Є по-різному», - ділиться з Форпостом Люба.

Про призначення нового керівника Люба говорить просто. «Пророблений великий шмат роботи і потрібен час, щоби у все вникнути. Сподіваюсь, що політика центру буде розвиватись у позитивному напрямку, а в пріоритеті завжди будуть інтереси і допомога учасникам АТО», - зазначила Люба.

На момент запису інтерв’ю Люба, яка була двигуном усіх справ «Території довіри», уже знала, що звільняється з центру. Але вона не хотіла коментувати, що її змусило піти. Тоді, у просторому кабінеті Центру на Пекарській, вона заявила:

«Знаєте, як я стала волонтером? Я дивилась на свого малого сина і тішилась, що він ще маленький, що він зі мною. І плакала. Бо десь мама втрачає свого сина. Це єдина причина. Я робила це для себе, бо це частина моєї відповідальності. Це моя країна. І треба зрозуміти, що ти можеш в цій країні змінити.

Колись, коли ми з дівчатами-волонтерами збирали біля Короля Данилу допомогу бійцям, Олег Радик мені сказав: «Дай мені слово, що ти будеш там стояти, поки не закінчиться війна». Я ці слова дуже добре пам’ятаю: треба стояти на своїй позиції. І якщо щось суперечить твоїм принципам – ти або годишся або йдеш. Обираєш той формат, в якому можеш працювати, щоби мати силу стояти до кінця», - підсумувала Люба.

Коли я вже покидала центр, то запитала на виході Дмитра із рецепції, що він може сказати про роботу центру під керівництвом Люби і він, не вагаючись сказав «Центр – це Люба. Люба – це центр».

***

Форпост, до теми, вирішив розпитати, як оцінюють роботу Центру люди, які мають стосунок до війни:

Богдана Сірків, голова Львівської обласної спілки соціального захисту бійців АТО та сімей загиблих:

Минув рік, як центру дали повноваження давати хлопцям по 100 тисяч, і триває збір документів по ділянках для учасників АТО у Білогорщі. Кошти виплачуються, а от з землею проблематично. Центр – це комунальна установа і робить те, що їм скажуть. Без вказівки вони не можуть нічого зробити і проблема з землею, як стояла, так і стоїть.

До нас звертаються з конкретною проблемою – де взяти земельну ділянку, і хочеться, абина Білогорщі ніхто не зупинявся. Було б добре, якби розшукувались ділянки для бійців спільно з ОДА навколо Львова, де могла б міська влада домовлятись з селищними радами напряму.

У центрі роблять дуже важливу роботу – проводять тренінги, заходи, але не всі хлопці мають на них час– ті, що вернулись на роботу або ще служать – для них це недоступно… Є люди, які з 2014 року сидять дома і думають «Ми герої, нам повинні дати…», а, на жаль, такого немає. Або говорила я з командиром однієї частини. Він сказав «Демобілізованим легше, а ми 4 рік на війні, приїдемо додому, не маємо часу бігати за тим». Може б для тих хлопців, які вже 4 роки на війні, щось придумати…

Прикро, що Люба пішла, вона набула вже досвіду і зробила багато для цього центру. Також не можу пояснити хлопцям,чому не призначають їхньогокерівника, зараз взяли директора взагалі не з нашої області. Час звісно покаже.

Олег Дудок, демобілізований боєць АТО, заступник голови ГО «Українськаспілкаучасників АТО»:

Все добре, але, блін, бюрократія їм заважає працювати. Це структурний підрозділ ЛМР, він під управлінням соціального захисту. Персонал – дуже чудесний, але є речі, які вони не можуть робити і озвучувати, бо вони залежні. Призначення керівників центру – це кричущий нігілізм по відношенню до бійців. Їх тупо призначають з міської ради… Люба – волонтерша, має свою позицію, але вона теж підневільний працівник.

ГО, які пов’язані з АТО, знають фактично стільки ж скільки й центр, але в центрі вони мусять перепитувати у Ратуші «можна чи не можна». В мене таке враження складається. Вони не можуть стрибнути вище своїх повноважень. Вони під мікроскопом – і з боку громадськості, і з боку міськради. Бояться зайвого руху.

Хоча сама задумка створення центру хороша. Не треба ходити по всіх кабінетах, просто принести копії документів на Пекарську. Тільки Юрі Досяку спершу сказали «Твори, що хочеш», а потім обрубали крила, а центр поставили в жорсткі рамки.Я звертаюсь за консультацією, чесно кажучи, особисто до людей, яскравих, які там працюють, у приватному порядку. Довіра до людей є, я їм симпатизую, але до центру немає. 

загрузка...