Історії війни. Прорив у Луганський аеропорт

Більше місяця Луганський аеропорт перебував у повному оточенні. Лише 13 липня 2014 року після тяжких боїв попри усілякі перешкоди і втрати було здійснено прорив, і перша колона у складі підрозділів 80-ї, 1-ї танкової, 128-ї бригади та 8-го окремого полка спеціального призначення зайшла до аеропорту.

Про прорив – зі спогадів «Кадета», військовослужбовця 8-го ОПСП.

«12 липня 2014 року зведений загін 8-го ОПСП під командуванням «Говерли» отримав завдання здійснити прорив до Міжнародного аеропорту «Луганськ». Я, позивний «Кадет», був призначений оперативним офіцером, і з двома групами, які очолювали офіцери з позивними «Зубр» і «Халк» близько 23:00 виїхали з Оріхового (Старобільський район) у Дмитрівку (Новоайдарський район). Наша група перейшла під командування командира БТГр полковника (нині – генерал-майора) Андрія Ковальчука (тоді ще начальника штабу 80-тої ОАМБ).

Ми прибули у встановлений час до призначеного пункту і отримали бойове завдання. Близько третьої години ночі нам, у складі колони з підрозділів 80-тої бригади, 1-шої танкової бригади, 128-ї окремої горно-піхотної бригади і підрозділів забезпечення інших частин потрібно було вийти до с. Раївка (Слов'яносербський район), де перестроїтися в бойовий порядок для здійснення маршу і вийти до Луганського аеропорту за маршрутом, затвердженим керівником сектору «А». Мої групи входили до складу розвідувального дозору. У нас було три БТР-80, два танка з 1-ї танкової бригади і БМП-2 з 128-ї бригади.

Маршрут проклали так: з Раївки путівцями ми повинні були виїхати до північно-західної околиці Олександрівська, а потім, через дерев'яний міст і залізницю на південний схід від Сабівки, підійти до Гайового. Далі, рухаючись путівцями, вийти на північ від Георгіївкичерез дерев'яний міст до аеропорту.

Я б хотів акцентувати увагу на мостах і залізниці, тому що колона складалася з колісної і гусеничної техніки. Коли я поставив питання полковнику Ковальчуку з приводу мостів, він сказав, що у нас є мостоукладальники. А з приводу залізниці радив взагалі не турбуватися, оскільки у нас були танки, які все повинні були розрівняти.

Отже, близько сьомої ранку колона із Раївки висунулася за заданим маршрутом. Все йшло чудово. Під'їхавши до Олександрівська, мої групи виявили на перехресті блокпост противника. Людей там не було, але все говорило про те, що його покинули недавно, оскільки залишки їжі в приміщенні не встигли зіпсуватися, та й бардаку не спостерігалося. Складалося таке враження, що нас спеціально пропускали.

Ми пройшли перехрестя і під'їхали до мосту. Коли наш головний дозор підійшов до мосту, стало зрозуміло, що я зі своїми командирами груп не просто так переживав. Міст був небезпечний для пішоходів – я вже не кажу про танки.

Ми доповіли полковнику Ковальчуку про аварійний стан мосту. Він поставив завдання інженерам ставити розкладний міст. Вони з півгодини ламали голову, оскільки мостоукладальник до річки під'їхати не міг. Зрештою, за допомогою танка, вони почали розрівнювати проїзд до річки. Але і це не дало результату. Мостоукладальник все ж під'їхав до річки, але міст розкласти не вийшло, оскільки він виявився несправним.

У цей час я зі своїм особовим складом просто стояв осторонь і спостерігав за всім цим. Ковальчук бігав навколо інженерів і нервував. До речі, як виявилося, не дарма. Поки йшов весь цей процес, колона була вся як на долоні і проглядалася з боку шахти в Ювілейному.

Близько 10-тої ранку по колоні почав бити «Град». Нам пощастило, що всі снаряди перелетіли через колону, і у нас не було втрат, але почався хаос. Колона розсипалася, всі металися хто куди. Я попросив дозволу в Ковальчука на прокладання нового маршруту через Сабівку, оскільки на карті там проходив бетонний міст, і Ковальчук дозволив. З трьома БТРами і двома танками ми поїхали в Сабівку. Коли водії інших машин побачили, що ми йдемо, вони почали вистроюватися за нами в нову колону.

Коли ми під'їхали до мосту на Сабівку, нас чекав черговий сюрприз – міст був перегороджений металевою конструкцією, і пройти по ньому можна було тільки пішки. Недовго думаючи, я дав команду командиру одного з танків, щоб він прибрав перешкоду з дороги. Це у нас вийшло краще, ніж поставити міст в іншому місці. Коли ми заїхали в Сабівку і рушили до залізничного переїзду, я зрозумів, що наші карти треба було спалити ще років так ...надцять тому. Переїзд був давним-давно закритий і обкопаний, а місце, за яким можна б було перетнути залізницю, на карті не вказано. Але спасибі місцевим жителям, які показали нам правильну дорогу. До речі, коли колона йшла через Сабівку, багато людей вийшло на вулиці і вітали нас.

Після цього ми в'їхали в Гайове і попрямували в напрямку траси Луганськ-Дебальцеве. На цьому маршруті до колони підбіг мужик і запропонував нас провести. Ковальчук дав команду посадити його на перший БТР, який йшов в головному дозорі. Поки ми їхали по трасі, нам на зустріч виїхав білий бус і, побачивши нас, різко розвернувся. Ми відразу зрозуміли, чому був зроблений такий різкий маневр. Бус тягнув за собою на зчепленні міномет. Один з моїх командирів груп запросив дозвіл на відкриття вогню у Ковальчука, але той заборонив і дав команду спостерігати. Далі колона звернула з траси і поїхала не до Георгіївки, а до якоїсь об'їзної траси під Розкішним, якої теж не було на карті.

Близько п'ятої години вечора ми вийшли до Розкішного. Наш провідник попросив відпустити його, сказавши, що далі ми самі розберемося. Тільки він зістрибнув з БТРа, то відразу почав тікати світ за очі. Ми не звернули на це увагу, а дарма. Щойно він зник, по головному дозору був відкритий вогонь з СПГ-9. Першим же пострілом був знищений наш танк. Потім був ще один постріл і знову потрапив в той же танк. Почався стрілецький бій. Головний дозор розділився на дві частини. Два БТРи і один танк опинилися на дорозі між двома пагорбами і потрапили під перехресний вогонь, а БТР, на якому їхав я, і БМП 128-ї бригади були на той час на одному з пагорбів. Один з командирів моїх груп, який залишився в низині, отримав кульове поранення. Люди спішилися, і мій БТР кинув нас і поїхав, кинув свого командира взводу.

В цей час десь на відстані 1,5-2 км вся колона чекала, чим усе закінчиться. Хвилин через 20 по нам почав працювати міномет. Я підбіг до командира батальйону 128-ї бригади (тоді ним був майор Зубанич), який був на БМП, і запитав, чи є на вежі дими, щоб прикрити відхід людей, що застрягли між пагорбами. Він відповів, що ні, але запропонував відкрити вогонь з БМП по «зеленці», звідки противник вів вогонь. Вибору не було, патрони закінчувалися. Після того, як БМП пустила пару черг по «зеленці», стрілянина припинилася. Техніка вийшла з низини і поїхала до колони, а мене з моїми людьми забрав Зубанич.

Я повернувся до колони і побачив, що нашу артилерію (Д-30 з 80-ки) розгорнули. Моєму командиру групи надали першу медичну допомогу і помістили в санітарний автомобіль. До госпіталю його не евакуйовували, оскільки друга колона, яка повинна була йти за нами і ставити опорні пункти, щоб проїзд до аеропорту не перекрили, розвернулася і пішла, коли побачила, що нас обстріляли з «Граду».

Через деякий час артилерія відкрила вогонь. Як мені пояснили, від «зеленки», з якої по нас стріляли, нічого не залишиться. Після пари залпів вони згорнулися. Ковальчук знову почав формувати колону, і ми знову змушені були їхати на перших машинах. Поїхали за тим ж маршрутом, на якому потрапили в засідку. «Зеленка», з якої по нам стріляли, стояла ціла, натомість у декількох кілометрах від нас горіли поля. Ми виїхали на трасу повз нашого підбитого танка, і поїхали до розв'язки доріг, у напрямку аеропорту.

Бій на розв'язці доріг

Далі почалося взагалі цікаве. Близько сьомої години вечора, коли ми під'їжджали до розв'язки доріг, Ковальчук по радіостанції дав наказ одному зі своїх офіцерів запустити зелену ракету – попередити наших в аеропорту. Чим він керувався – незрозуміло, оскільки до місця призначення було ще їхати і їхати, плюс – був світлий час доби. Але накази не обговорюються. З першої машини пустили ракету – і тут почалося.

З усіх сторін по головному дозору відкрили вогонь з РПГ-18 (22) і стрілецької зброї. Розв’язка доріг виявилася опорним пунктом. Стріляли з підземних водостічних труб, лісосмуги та околиці дороги. Наш перший БТР підбили з РПГ, але люди встигли з нього вилізти. Потім ледь не підбили другий БТР, але граната пролетіла повз нього. На цьому БТРі стояв АГС-17 і один з наших бійців відкрив з нього вогонь по противнику. Під час бою він загинув, його зняв снайпер. Це був старший солдат Сергій Муравський.

Через деякий час другий БТР отримав незначні пошкодження і відійшов з лінії вогню. Перед розв'язкою залишилися мої люди, хто на БТРі зі мною, а хто, прикриваючись відбійниками, вів вогонь вздовж дороги. Також з нами був один танк і Зубанич, який вже не один раз нас виручав, на своєму БМП. Через деякий час Ковальчук дав наказ командиру танка, який був з нами, вийти до палаючого БТРу і вести вогонь по «зеленці» з усього, що є. Під час бою до нас з правого боку почав під'їжджати БТР противника. Спасибі, знову ж таки, Зубаничу, чия БМП швидко спрацювала і дала по ньому чергу з 30-мм гармати.

Вже було темно. З Луганська до опорника, на якому йшов бій, з'їжджалися машини одна за одною, до сепарів йшла підмога. На одній з їхніх машин стояв крупнокаліберний кулемет, який почав поливати наш танк. Правда, ніхто не міг зрозуміти, на що розраховує кулеметник. Патрони вже закінчувалися. З боку Луганська видно було, як «Гради» противника ведуть вогонь по Металісту. Ковальчук прийняв рішення йти на прорив. Моя машина була перша. Загасивши фари, ми поїхали. Під'їжджаючи до нашого танку, який уже дві години самотужки вів вогонь, наша машина додала газу. Проскакуючи перехрестя, ми відкрили вогонь з усього, що у нас залишилося. Крупнокаліберний кулемет противника почав вести вогонь по нашій машині. Одна з куль потрапила в вежу, розлетілася на друзки і поранила двох бійців, які були зі мною на броні.

Далі нас чекала ще одна неприємність – ми наїхали на незрозумілу перешкоду, і два моїх бійця впали з броні. Я змусив командира зупинити машину і доки не переконався в тому, що їх підібрала інша машина, далі не їхав. Потім ми звернули з траси і вже путівцями близько опівночі прибули до аеропорту.

В аеропорту почалася плутанина. Командири підрозділів шукали своїх людей. Як виявилося, в ході прориву, окрім БТР, був знищений вантажний автомобіль, який віз боєприпаси і особовий склад.

Поки я шукав своїх людей, мені зателефонував командир полку і запитав, де Сергій Муравський, оскільки хтось із сепарів подзвонив його матері і сказав, що його тіло у них, і вони хочуть за нього 20 тисяч доларів. Я не міг йому відповісти. Зі мною їхало 26 чоловік і де вони всі були, я не знав. Протягом півгодини я все-таки зібрав своїх. З'ясувалося, що Муравського під час прориву знайшли на узбіччі дороги в одній спідній білизні (сепари все забрали) і завантажили на броню.

З 26-ти чоловік нашого загону, які йшли в головному дозорі, один отримав кульове поранення, трьох контузило, один під час падіння з БТРа зламав ключицю, і ще троє отримали осколкові поранення. Пораненим надали медичну допомогу і нас розмістили у двоповерховій будівлі, де був штаб 2-го батальйону 25-ї бригади.

Але на цьому нескінченний день не закінчився. Близько другої години ночі нас обстріляли з «Градів» з боку Луганська. Після обстрілу розійшлися по місцях відпочинку, але поспати нам знову не дали – почався мінометний обстріл. Одна з мін застрягла у даху будівлі, і ми, зачекавши близько 30-ти хвилин, нарешті лягли спати.

Так завершився наш прорив. 14-го липня бійці групи, в якій був старший солдат Муравський, обробили його тіло і, щоб не проводити поховання, помістили його в холодильник для морозива. Так його тіло пролежало до 21 липня, і ми передали його батькові в місті Щастя.

Дві групи 8-го полку пробули в аеропорту з 13 по 21 липня. Виконувати завдання до пуття ми вже не могли, з двох груп була зібрана одна для ведення розвідки на маршруті висунення колони, яка повинна була йти через Георгіївку. 21 липня, коли інші групи від нашого полку разом з «айдарівцями» і бійцями 3-го чернівецького батальйону 80-ки два дні вели бій в Георгіївці, я зі своїми людьми, 300-ми і 200-ми з усіх підрозділів, в супроводі одного БТРа з 80-ки вийшли з аеропорту».

«Кадет», 8-й окремий полк спеціального призначення

Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».

«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.

Збір коштів на видання книги:

Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).

Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!

Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»

Код ЄДРПОУ 40084044

р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321

Email: nafront@i.ua

Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183

Facebook:

https://www.facebook.com/VoinamATO

https://www.facebook.com/ArmyForKids

https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/