hospital 6У суботу на площі Ринок, як і завжди, гамірно та весело. Хтось смакує вишневими наливками, хтось фотографується на фоні Ратуші, а хтось підспівує вуличним музикам. Але за кілька сотень метрів — інший світ. Тут не грає весела музика, тут не танцюють і не жартують. У Львівському військовому госпіталі у кожній палаті своя історія. За кожною історією — людська доля.

Щоразу йти сюди стає важче. А стримати емоції під час розмови з хлопцями складніше. На четвертому році війни, яку обіцяли закінчити за місяць. Тут більше не говорять романтичними фразами, не будують планів на майбутнє і не наважуються передбачити кінець війни. Єдине на що сподіваються бійці — на одужання і повернення. На Схід.

Степан Стефурак, 52 роки : “Вранці син привітав з днем народження, а через кілька годин прийшла вістка про його смерть...”

hospital 5Заходжу в палату у відділені реабілітації. Мене зустрічає усміхнений чоловік, поруч з ним хлопчина, років 15. У палаті темнувато, працює телевізор, на столі сік та сирник з обіду... Про історію Степана дізналася від волонтерів. Чоловік — батько чотирьох синів. Старший готується до весілля, молодший біля нього у госпіталі, а середній Василь — нещодавно повернувся з фронту. Четвертий син, теж Степан, трагічно загинув в Пісках у день народження брата та батька. Ще в неділю студент-третьокурсник Тернопільського технічного університету Степан Стефурак, на псевдо "Двадцять четвертий", тішив маму тим, що готується до занять, а наступного дня повідомив, що перебуває в зоні АТО. Мабуть, і не признався б, якби мама не наполягала, що хоче навідатися до синочка.

“Середній син Василь тоді якраз був у Дебальцевому. Йому виповнився 21 рік. В той день він намагався додзвонитися до Степана в Піски. А Степан із Пісок намагався додзвонитися до Василя. Але Піски обстрілювалися з мінометів, а Дебальцеве – з "Градів", мобільна мережа постійно падала. Добре пам'ятаю той день, 22 вересня 2014 рік. Вранці синочок подзвонив мене привітати, казав, що не знає коли зможе вирватися додому, а близько третьої години дня прийшла вістка, що він загинув… Приїхав додому раніше, ніж думали…Із побратимом їхав у розвідку біля Пісків. Тікаючи від обстрілів важкою артилерією, звернули на поле. Не знали, що заміноване, підірвалися обидва… У серпні йому тільки виповнилось 19 років. Степанчик всю зиму провів на Майдані у Києві, а навесні 2014-го пішою воювати добровольцем на Схід. Там служив у добровольчому українському корпусі… Рідні, друзі, жаліли, переживали за нас з дружиною, хотіли підтримати, я через це ледь не впав у пляшку..”, - починає розмову Степан.

hospital 4Мешканець Івано-Франківщини Степан Стефурак після загибелі сина також пішов на війну, але справжня біда чекала на нього далеко від зони АТО. На Рівненському полігоні трапилася аварія: перекинувся БРДМ (бойова розвідувальна дозорна машина). Степан Стефурак із переломами ребер, кісток тазу й ніг та сильними пошкодженнями всіх внутрішніх органів у дуже важкому стані був доставлений у військовий госпіталь.

"Пройшов Мар'їнку, Старогнатівку, Гранітне, а на мирній території Бог не вберіг. Півтора місяці тому на олігоні ремонтували техніку, проходили навчання. Нам з товаришами треба було поїхати у сусіднє містечко, сіло нас семеро зверху на “броню”. Їхати там буквально 10 хвилин. Але на одному з поворотів БРДМ перекинуло. Опам'ятався вже в реанімації у Львові. Мені дісталося найбільше. Хлопці поламали руки-ноги, один не бачить на одне око. ”, - згадує Степан.

Кілька разів під час розмови чоловік намагався підвестися, але біль у нозі та грудях буквально вкладали його назад у ліжко. Біля нього постійно крутиться молодший син Іван. Чоловік зізнається, що з самого малечку виховував синів патріотами своєї країни, тому їх рішення піти на фронт сприйняв з гордістю. Каже, що і у нього вибору не було, відчував свій обов'язок перед державою і сином Степанчиком.

Михайло Мороз, 45 років: «Як зроблять протез – повернуся на Схід»

hospital 2Волонтерка веде мене у відділення гнійної хірургії, у палату, з символічною цифрою 13. Нас зустрічає усміхнений чолов’яга на сучасному інвалідному візку. Вдячно цілує руку дівчині Інні з «Волонтерської сотні», запрошує сідати. Каже, що йому дуже бракує спілкування, особливо з побратимами. Попри важкі травми чоловік не втрачає позитиву, час від часу жартує з медсестрами, підгодовує голубів, які прилітають на підвіконня та спілкується з друзями у Фейсбуці.

Михайло родом з Тернополя, коли почався Майдан, був у Німечинні, але почув про події в Україні та повернувся на Батьківщину: «Приїхав сюди і так вже лишився. Пройшов весь Майдан.Вирішив йти до кінця. Навіть зараз, з ампутованою ногою чекаю поки зроблять протез, щоб повернутись на Схід. З початком війни пішов в добровольчий батальйон «Донбас». Стояли всюди, де тільки можна. Виходив з Дебальцево, там перше поранення отримав – дві кулі в ногу, і 7-8 осколків, контузію ще отримав. Якщо з групи 10 чоловік, з бою виходило 4-5 людей – це було добре», - розповідає Михайло.

Дивуюся, що ж змушує його після стількох поранень знову і знову повертатися на фронт.

«Мої побратими. Чесно. Держава не надає такої моральної підтримки, яку дають мої побратими. Я вертаюсь туди, бо мене там розуміють. Тут держава змушує шукати папірці, ходити з тими папірцями, просити допомоги, принижуватись. Це не моє. Мені легше взяти зброю в руки і воювати.Як би ви відреагували якби хтось прийшов до вас на подвір’я власногодому і каже: «Слухайте, жіночко, я тут собі кусок заберу, бо мені треба поставити три біотуалєта, на вашому подвір’ї. Як би ви відреагували? Захищали б? От і ми захищаємо, щоб той Путін не понаставляв тут своїх біотуалетів. Поки Порошенко, як той «барига», думає про бізнес, про свою кишеню. Ми воюємо. Ну який президент робитиме заводи на ворожій території? Він робить собі тили, аби мати куди відступити. Він вже не президент. За що ми тоді воюєм? За що отримуємо каліцтво?», - емоційно продовжує чоловік.

hospital 3Це вже четверте поранення Михайла. Ногу він втратив на сумнозвісній шахті Бутівка, яку захищали понад 9 місяців. «В мене осколкове поранення, на шахті Бутівка накрили «градами». Мене підкинуло одним снарядом, а іншим посікло. З мене витягли 39 осколків. Сильно пошкодило артерію на лівій нозі. Ногу намагалися врятували, робили кілька операцій. Пішла гангрена. Лікар каже, що будуть різати потрохи. Я відмовився. Сказав, щоб відрізали повністю», - каже Михайло і показує на забинтований краєць лівої ноги.

Чоловік має доньку та онука. Дружини немає, вона, за словами Михайла, відмовилась від дитини і пішла. Від емоцій та спогадів чоловік рознервувався. Кличе в «курилку» на перекур. «Те що говорить наша влада, то додавайте 0. Якщо вбитий 1, додайте 0 і буде 10,і то буде правда. Приховують, нагло приховують. На Бутівці загинули більше 36 чоловік, поранених більше 400. Майже кожен день там був жах. Якщо за день 1.5 години поспав- то було за щастя. Тому що якщо починалося рубалово, всі вставали і йшли допомагати своїм братам. Бо сепари бувало так накривають що і розтяжки злітають», - розповідає Михайло.

***

Саме у цей час у палату привезли обід – кашу, шматок риби та чай. Тож закінчуємо розмову та прощаємось.

Виходити з гопіталю важко – у голові прокручуються фрази з історій бійців. Минаю волонтерську кімнату – робота кипить. Дівчата сортують каву, видають кефір та печиво до чаю. Йду додому попри площу Ринок. Попри інший світ. У якому, здається, про війну і не чули.

***

Реквізити банківських карток бійців, за якими їм можна допомогти:

Стефурак Степан - Приватбанк, 4731 2191 0375 0562

Мороз Михайло – Приватбанк, 4149 4978 4614 5714

 

загрузка...