hospital1У кожній палаті львівського військового госпіталю – своя історія. Хтось з ентузіазмом перемикає канали старенького телевізора, хтось годинами говорить по телефону у холі госпіталю, а дехто закривається в собі і днями може лежати, відвернувшись від сусідів по палаті.

Ідучи в госпіталь ніколи не знаєш, яку історію тобі розкажуть бійці, які таємниці відкриють, як відреагують на твої запитання. Іноді від їхніх жартів аж скручує живіть, а іноді від їх розповідей щемить у грудях. Цього разу я прийшла у львівський військовий госпіталь після Дня Незалежності, коли місто ще продовжувало гучні святкування, але чомусь зовсім не згадало тих, хто останні кілька років цю незалежність виборює. Ціною свого здоров’я. Поки ростуть їх діти, не бачачи тата вдома.

«Допити тривали по 5-6 годин. Інформацію вибивали звірячими методами»

zaycevБорис Зайцев, 27 років

Звільнення заручників – один із пунктів попереднього протоколу угоди про припинення вогню, підписаної у Мінську. Однак майже щотижня у полон ЛНР та ДНР потрапляють десятки українців, а втекти з нього вдається одиницям. У вересні 2014 з полону бойовиків ЛНР і ДНР було звільнено близько 60 українських військовослужбовців. Це військовополонені, яких бойовики провели вулицями Донецька під час «параду зла». Терористи "ДНР" демонстративно познущалися над полоненими, провівши колону з декількох десятків полонених українських військових. Це є прямим порушенням Женевської конвенції 1949 року, яка забороняє знущання над військовополоненими. Одразу після проходження колони дорогу, не відомо для чого, за полоненими поливали водою.

Один з учасників того «параду», 27-річний Борис Зайцев, який зараз перебуває на лікуванні, про полон розповідає неохоче. Постійно тер руки, переставляв ноги, нервувався та збивався з думки. Хлопець потрапив на Схід в 24 роки з однією волонтерською організацією. «У 2011 році я поїхав на заробітки в Росію, там ми з хлопцями часто говорили про те, що десь скоро незабаром буде війна. Все до того йшло. Коли повернувся в Україну і війна таки почалась, пішов у військкомат, просився, щоб відправили на Схід, але мені скрізь відмовляли. «Це не твоя війна», - казали мені. Але я все одно домігся свого і вже за кілька днів був на Сході.

Одного дня сталося так, що ми з побратимами вийшли не в тому місці і я опинився між двох блокпостів. На той час не було нормального зв’язку між підрозділами чи командирами. Тільки мобільний. До того ж тоді територія постійно переходила з рук в руки. Мене оточили зо два десятки «сєпарів». Мені натягнули кайданки, погрузили у багажник та повезли у невідомому напрямку. За деякий час я опинився у колишньому відділку міліції Донецька. Там бойовики зробили собі штаб і там же тримали полонених. Мене одразу повели до Баті. Батя – старший по допитах, до нього привозили тих, кого не могли допитати. Особливо міцних горішків. Допити тривали по 5-6 годин. Бойовиків цікавило місце розташування наших військових позицій, кількість техніки. Методи – звірячі. У мене після таких «розмов» були опіки від запальнички, травмовані ноги та голова. Допитували мене два дні. Бойовики дивувались, що після усіх допитів і знущань, я досі нічого не розказав. Не отримавши від мене інформації «сєпари» змушували казати на камеру, що я корегувальник вогню. Бойовики дуже часто хвалилися своїми перемогами, не приховуючи жорстокості. Після чергового бою розповідали одне одному про вбитих українців чи кількість обстрілів. За кілька днів до трагедії в Іловайську «сєпари» між собою неодноразово обговорювали усі деталі, тактики. Тримали мене в полоні близько місяця, потрапив я туди у серпні, а визволили у вересні», - каже Борис.

Втекти з полону допоміг випадок. Хлопець розповідає, що коли бойовики почали виводити з полону офіцерів на обмін, йому вдалося проскочити. «Після полону усіх звільнених повезли у Дніпро, у госпіталь. Потім познайомився з дівчиною, вона народила мені доньку. Зараз їй 9 місяців», - посміхається Борис. Хлопець зізнається, що з нетерпінням очікує повернення додому, щоб обійняти донечку Юлю.

«Ремонтуємо танки і під ворожими кулями…»

dmytrivВолодимир Дмитрів, 33 роки:

Як напевне і більшість бійців, Володимир пішов на війну, щоб щось змінити в країні. Під час 4-ї хвилі мобілізації у листопаді 2015 році його відправили на Схід. «Я працюю в автомобільному батальйоні і займаюся евакуацією техніки після бою. Попасна, Золота, Авдіївка. Ми збираємо підбиту, обгорілу техніку. І веземо її на нашу базу в Сватове. Воїни-ремонтники в польових умовах роблять ремонт автомобільної та бронетанкової техніки, проводять евакуацію несправної техніки, яка перебуває на лінії розмежування, виїзні ремонтні бригади проводять ремонт та налаштування систем управління вогнем, технічне обслуговування тощо. Силами наших майстрів ремонтних підрозділів повернуто до строю десятки одиниць різноманітної військової техніки. Є така техніка, яка, здається, ще Другу світову війну пам’ятає. Дуже мало нової сучасної техніки. Деякі танки легше було викинути в полі, ніж їх ремонтувати. Тому що такі старі деталі знайти вже майже нереально» - розповідає Володимир.

«Не можу сказати, що хлопці рвуться захищати країну, як це було раніше. Зараз у зоні АТО відбувається щось дивне. «Солдат без роботи – злодій», - часто кажуть тамтешні командири. Навантажують бійців роботою, щоб вони не сиділи без діла. Можна сказати, не дають їм відпочити».

Хоч Володимир не тримає у руках зброю, однак бути під кулями доводиться регулярно: «Пам’ятаю, їздили в Попасну, забирали інженерів з крайнього блокпосту. Евакуйовували величезну машину, метрів 30 в довжину. Виїхали на міст. І у трейлера, який перевозив ту машину відлетіло заднє колесо. Тоді стало дуже страшно. Неодноразово потрапляли під обстріли. Бо військовим доводиться евакуйовувати й ремонтувати бойову техніку АТО не тільки в денний та нічний час, а й під ворожими кулями. Часто вивозимо техніку одразу після бою. Дякувати Богу витягувати 200-х з танків і з-під них не доводилось».

За два місяці після початку служби в АТО Володимир отримав травму хребта і його відправили в госпіталь. «Біг у бліндаж, нога провалилася під лід, впав на спину, отримав травму хребта. Мене доставили до Харкова, але за кілька днів у госпіталі лікар підійшов лише раз. Потім хотіли відправити до Львова. Але я відмовився від госпіталізації. Трохи підлікувався, побув вдома, народився синочок і знову поїхав на Схід. Трохи «підлатаюсь» і поїду знову. Це вже як робота. Людей дуже мало, 3-4 місяці там і місяць вдома. Дружина знала за кого вона виходить заміж», - жартує Володимир. «Приїхав додому, а син на руки не йде, плаче, не впізнає тата. Синочку вже 1 рік і 3 місяці. Трохи відвик від мене».

Нашу розмову перериває дзвінок дружини. «Відчуває!», - посміхається Володимир, підкурює цигарку і йде говорити з коханою.

Щоразу, виходячи з військового госпіталю мене переповнюють різні емоції. Іноді тішуся за одужання знайомих бійців, а часом їх життєві історії засідають настільки глибоко, що потім ще кілька днів перекручую в голові…

 

загрузка...