15151515Роман Городечний – людина, що називається, на слуху: минулого року саме він став першим львів’янином, який вибрався на найвищу гору світу – Еверест. 39- річний альпініст є також успішним бізнесменом, – його компанія входить у ТОП-5 платників податків Львівщини. Понад те, Роман має намір спробувати себе у політиці – балотуватися до Верховної Ради, каже – «дам можливість людям заробляти гроші», пише ІА ZIK.

Отож, журналіст поспілкувався з Романом Городечним про його життя, бізнес, любов до гір і про можливий похід у політику.

– Пане Романе, після свого минулорічного походу на Еверест, ви стали популярним львів’янином. Однак багато людей не знають вашої біографії. Розкажіть свою історію: хто ваші батьки, де навчалися, чим цікавилися?

– Я корінний львів’янин із Левандівки, де пройшли мої «веселі» 90-ті. Тоді було складно всім і ми не були винятком. Я народився у сім’ї простих вчителів. Мій тато – вчитель фізики, а мама – вчителька інформатики. Тому я знаю, що таке, коли в холодильнику миша повісилася. Для мене це стало дуже сильною мотивацією, вирватися із таких умов.

Я закінчив школу №67. Багато моїх вчителів досі там працюють. Намагаюся їм допомагати, бо це ідейні люди, яких, на мою думку, залишилося дуже мало в освіті. Я не отримав золоту медаль, бо мав бійку із вчителем допризовної підготовки юнаків. За хорошу оцінку він вимагав від нас горілку та цигарки. Я був принципово проти цього. Спочатку сталася словесна перепалка, а потім це переросло у махання кулаками. Далі було навчання у «Львівській політехніці» на факультеті Метрології, стандартизації та сертифікації. Ця наука вчить точності вимірювання будь-чого. Після вступу нам розповідали, що за нами буде черга, що одразу після третього курсу зможемо піти на митницю, бо ми дуже потрібні спеціалісти. Жодного дня не працював за фахом. Чому пішов туди вчитися? Чесно, так вийшло. Колись моя мама працювала на тій кафедрі в деканаті. Оскільки грошей у нас не було, то пішов вчитися туди, куди виходило. Проте я не шкодую. Інститут – це, насамперед, загальний розвиток, а також контакти, які ти отримуєш на все життя, наприклад, мій найближчий друг і кум – це однокурсник із яким разом сиділи на парах.

Завжди був ініціативною людиною 

99999– Зрозуміло. На скільки мені відомо, ви успішний бізнесмен, напевно, дуже рано стартували?

– Так. До третього курсу я вчився дуже добре, у мене не було жодних, як кажуть, «зальотів у навчанні». Та потім із товаришами ми відкрили рекламну агенцію і, відповідно, успішність у навчанні різко впала. Проте не шкодую, бо поки інші закінчували інститути, я отримав уже практичний досвід і цей запас часу дозволив швидше за однолітків стати на ноги.

Завжди був ініціативною людиною, ніколи не міг просто так сидіти на місці, мав і досі маю якийсь внутрішній «енерджайзер». Для мене найгірше, коли нічого не відбувається, краще вже мати багато проблем через велику кількість «рухів». Спокійний побут, застій та тиша – це не формат мого життя.

Найкращим досвідом у бізнесі для мене стало відкриття комп’ютерного клубу. Я нікого не знав, не мав жодних контактів та взагалі не розумів, як це працює. Взяв і почав. Згодом була також мережа хімчисток, будівельний бізнес. Зараз це декілька напрямків роботи.

Мені вдалося зібрати потужну команду людей. Начальник відділу логістики нашої компанії – це колишній кур’єр, який працював зі мною, коли ще займалися комп’ютерним клубом. Головний бухгалтер – це моя однокласниця. Вона в усіх моїх компаніях вела фінансовий облік. А із завідувачем складом я знайомий 18 років, нас звело разом захоплення баскетболом. У мене декілька таких людей, які йдуть зі мною протягом всього життя і це ті люди, які формують команду. Довіра є максимальною, бо я розумію, що сам у полі не воїн. Я серед ночі приїду на допомогу, якщо, не дай Бог, щось станеться у будь-кого з них.

– У вас є сім’я? Не плануєте переїжджати?

511515151515– Я дуже рано вперше одружився. Мені був 21 рік. Зараз у мене другий шлюб і троє дітей. Нікуди виїжджати з країни не збираюся, хоча пропозицій є чимало. Я завжди прислухаюся до своїх внутрішніх відчуттів, наразі мені комфортно у Львові. Я люблю гуляти цим місто, бо завжди можна зустріти знайомих. Тут і люди якось по-європейськи ставляться одне до одного. Київ – то такий бізнесовий мурашник. Так, там є гроші, є впливові контакти, але Львів для життя набагато комфортніший. Проте зараз починаю розуміти, що місто задихається у заторах.

– То що було вашою мотивацією, щоб досягти успіху і стати успішною людиною, порожній холодильник у дитинстві? 

– Порожній холодильник став першим поштовхом, щоб поставити за мету подолати злидні. Потім я говорив собі, що коли зароблятиму 10 тис. грн. на місяць, то буду найщасливішим чоловіком у світі. Утім, як і більшість, я не розумів той момент, що чим більше заробляєш – тим більше витрачаєш. Відповідно, цей баланс завжди на межі, бо витрати переважають доходи, тому треба вміти знайти правильне співвідношення. Є чимало історій, коли, не опанувавши ці навички, великі гроші приводять до суїциду. Мої товариші, які мають стосунок до Буковелю, розповідали, як люди із зарплатнею, умовно кажучи, 100 доларів на місяць, отримували мільйон доларів за землю від київських хлопців. У 90% випадків це закінчувалося трагічно, бо люди, які не звикли до таких грошей, починають витрачати їх на дорогі машини, казино, алкоголь, наркотики і так далі. А потім ті гроші швидко закінчувалися, бо їх нікуди не вкладали. У людей починається моральна криза, бо вони вже звикли до такого способу життя.

– То гори рятують вас від таких спокус?

– Дійсно, гори мене рятують. Це, насамперед, мій антидепресант. Це також велика філософія життя.

Гори пасують до мого стилю життя 

12313roman gorodechnyj gora 01 – Як гори з’явилися у вашому житті і стали займати таку помітну роль?

– Скажу відверто, гори з’явилися в моєму житті випадково. Моя бабця працювала на базі у Гребенові (Карпати). У дитинстві я кожного літа проводив там час. Гори ті не високі, але ми любили туди лазити.

Уже в зрілому віці перед Революцією Гідності я познайомився з Артемом Суріним. Це такий хлопчина з Києва, який організував компанію активних людей, які полюбляють формат непляжного відпочинку. Сиділи ми з ним якось, щось обговорювали, і він розповів про плани поїхати на Кіліманджаро. Я здивувався і захотів дізнатися більше. Він каже: «Слухай, Ром, у тебе навряд вийде, бо ми для цього півроку готувалися і тренувалися». Тоді мене це зачепило. Сам собі сказав: «як так у мене не вийде? Все вийде!» І я також зголосився. Уже через 10 днів ми були в Танзанії і штурмували найвищу точку Африки – Кіліманджаро. Вона має понад 5800 м. Ця гора, до речі, досить важко мені «зайшла», бо я не розумів, що таке висота, що таке кисневе голодування. Коли піднімався на Кіліманджаро, то казав собі, що в гори більше ні ногою. Тобі важко, тебе нудить і дико болить голова. Темно, холодно і ти не бачиш, куди йдеш, немає жодного комфорту. Проте, коли ти переміг себе, піднявся, побачив ту велич, то, зрештою, знову хочеш у гори. Альпінізм відповідає стилю мого життя. Це постановка цілі та її досягнення. Коли я спускався вниз із Кіліманджаро, то вже думав, на яку гору піду далі. Так завжди, спочатку розмірковуєш: ну для чого це все? Та на вершині, коли робиш цей вдих і розумієш, що переміг свою лінь, страх та інші речі, які тебе стримують, ти точно знаєш відповідь на це запитання. І найважчим після спуску стає очікування, коли знову зможеш піднятися в гори. До речі, зізнаюся, у мене Говерла була лише після Евересту, це був благодійний похід.

14515151515– Гори стали вашою залежністю?

– Безперечно, гори – це моя адреналінозалежність у доброму значенні цього слова. Хтось від зовнішніх проблем відгороджується алкоголем, хтось наркотиками або чимось іншим. Поїздка на пляж мені не дозволяє розслабитися, ти все одно весь час у телефоні, щось вирішуєш і кудись дзвониш. Мені допомагають оновити себе гори, там ти поза зоною і повністю належиш тільки собі. Гори дозволяють побути тобі самим собою і це непросто.

– Скільки гір ви підкорили? Чи кожна з них є особливою?

– Кіліманджаро, Кала-Патхар, Монблан, Пік Меру, Аконкагуа, Еверест. Це шість високих гір. Неправильно говорити «підкорив», завжди намагаюся пояснити людям, що гору ви не підкорюєте, а сходите на неї. Підкорюєте ви хіба самого себе. Немає логіки в тому, щоб піти на ризик, відмовитися на певний час від комфорту, заплатити за це багато грошей. Це внутрішньо ірраціонально. Пересічна людина цих речей не зрозуміє. Треба морально дорости до цього етапу. Це дуже специфічне хобі.

Коли мене питають, особливо бізнесмени, для чого я це роблю? Я прошу їх уявити себе в 60 років. Що ви розповідатимете своїм онукам? Про наради в офісах? Про корпоративні поїздки, де всі понапивалися у ресторанах? Це ж не цікаво! А от розказувати своїм онукам про сходження з Евересту, як врятували там людину – це набагато цікавіше слухати, ніж ті банальні речі, які відбуваються щодня. До того ж, кожної миті ми стаємо ближчими до смерті. Це факт і ціла філософія. І питання не в тому, як довго твоє життя триватиме, а наскільки воно насичене, наскільки цікаві події довкола тебе відбуваються і хто тебе оточує? У горах випадкових людей не буває.

Кожна гора особлива, але є гори, на які я б не повертався. Мені дуже важко дався Монблан, нас з групи піднялося лише четверо. Хоча її висота не надто велика, але ми потрапили у такі перипетії, що це була моя одна з найризикованіших пригод.

Відповідальності мене навчили батьки та Левандівка 

thumbnail456789– Минув рік після сходження на Еверест, які нові плани пов’язані з горами?

– Після Евересту я поринув у бізнесові справи і соціальні проблеми. Зараз знову важко вирватися в гори. Узявся за багато проектів, а це відповідальність. У мене дуже загострене це відчуття. Відповідальності за свої слова та вчинки мене навчили батьки та Левандівка. У нас на районі було чітко: якщо ти сказав і не зробив – то отримав у ніс.

У квітні зірвалася експедиція на Макалу. Зараз працюємо над однією ідеєю: хочемо зробити українську експедицію на гору К2 для людей, які були на Евересті. К2 – це друга вершину світу, висота сягає 8611 м. Вона має надзвичайно цікавий маршрут, який набагато важчий, ніж на Еверест, і, відповідно, процент смертності там також набагато вищий. Якщо на Евересті побувало понад сім тисяч людей, то на К2 навіть однієї тисячі не було. Крім того, це Пакистан – доволі специфічна країна, де немає такого сервісу. Це страшна гора для альпіністів. Також вона небезпечна з точки зору сходження лавин. Плануємо сходження на літо 2020 року. А на осінь намагаюся організувати похід на 10 днів до базового табору Евересту для сімейних пар, які прожили разом п’ять і більше років. Для багатьох сімей спільне життя стає побутовим та не таким яскравим. У горах люди наново починають закохуватися у свої половинки. Це дуже цікаво. Люди бачать, як поводять себе їх партнери в екстремальних умовах і починають краще їх відчувати.

Гори – це перевірка на твою адекватність

13515151515151– А чи були невдалі сходження? Наскільки знаю, то дуже важливим є розрахунок сил не лише на підйом, але і на спуск.

– Було одне невдале сходження на Ельбрус. Гора має приблизно 5600 метрів, та ми дійшли лише до 4900 метрів. Тоді ми розвернулися вниз, бо змінилася погода. Гори – це перевірка на твою адекватність. Є люди, які хочуть за будь-яку ціну зійти на гору, не розраховуючи сили на спуск, який більш енергозатратний. Треба розприділити свої сили таким чином, щоб 30% витратити на підйом, а 70% – на спуск.

Гори дуже сильно змінюють. Ви по-іншому дивитеся на світ і людей, які вас оточують. Чим ближче ви до смерті, чим більше ви її відчуваєте, тим більше ви цінуєте життя і ті, здавалося, елементарні речі, які ми не помічаємо, бо не розуміємо їх цінності.

Багато партій запрошували мене

– Пане Романе, довелося прочитати, що і ви плануєте балотуватися у Раду як самовисуванець від Червонограда. Хотілося би дізнатися чи так це і яке ваше ставлення до політики?

– Остаточно для себе не вирішив, але відчуваю, що готовий до цього. Мені дуже бридко дивитися на політиків, які починають розповідати про світле майбутнє, хоча деякі депутати не відрізняють ПДВ від ДТП. Замислитися над участю у виборах мене спонукало поєднання кількох речей. Говорю відверто, тут немає чого приховувати. Мені цікаво, бо це щось нове. Я б хотів змінити саму стилістику політики. Дуже багато партій запрошували мене до себе у списки по мажоритарці, але я сказав, що ні до кого не йду. Якщо вирішу балотуватися, то лише як самовисуванець. Я прекрасно розумію, що будь-яка партія має керівника, який говорить: ми біжимо туди, скачемо ось так чи стоїмо ось так. Це не моя позиція. Ніколи ні на кого не працював, лише на себе, завжди мав свою думку і був революціонером у ламанні старих систем. Для мене політика – це спроба зробити конкретну зміну в певній галузі.

Я розмірковую над тим, щоб йти в політику від Червонограда. З проблемами міста та Сокальського району я ознайомився, коли розпочав там будівництво. На початку багато людей казали, щоб я не ліз туди, бо нічого не вийде. Я взяв стару недобудовану радянську поліклініку, де було багато негативу. Там збиралися діти і часто травмували себе. Зараз, я вважаю, що це найбільш європейська будівля в Червонограді. Вона називається «ЕкоПарк» – сучасне та комфортне житло. Перші дві секції житлового комплексу вже на 80% завершені: проведені комунікації, встановлені ліфти, двері і можна зайти та подивися. Ця будівля для мене стала ще одним Еверестом, навіть важчим, ніж справжній. Бо багато негативу почув на старті, що, мовляв, ми збираємо гроші, вкрадемо їх і втечемо, що нічого не вийде. Однак ми це зробили, а також втілили багато соціальних проектів, про які я нікому не розповідав. Це було моє особисте бажання зробити щось хороше і без зайвого розголосу. Тож, якщо говорити про похід у політику, то у мене тут поєднуються два моменти. Перше – мені хочеться зробити Червоноград зовсім іншим містом, ніж він є зараз і це реально. Наразі Червоноград вирішує не суть своїх проблем, а їх результат. А другий момент – мені хотілося б після себе залишити вагомий слід в історії, бо в труні кишень немає, пам’ять про людину живе за рахунок того, що вона зробила впродовж життя.

Зробити Червоноград та Сокаль привабливими для інвесторів

155785858959– То чому саме вирішили будувати надсучасне житло у Червонограді і як саме плануєте змінити це місто на краще?

– Це був цілий хід подій. Купили в Червонограді об’єкт, щоб розібрати його на будівельні матеріали. Однак згодом у мене з’явилася ідея щось там збудувати. Усі мене відмовляли, але, зрештою, вдалося це зробити. Ми ще нічого поганого не зробили, лише відгородили територію для будівництва, та нам одразу почали закидати, що ми аферисти. Хоча зараз думка у людей змінилася, коли побачили результат.

919912742897481741515151343534315151515152222

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політики у всіх кольорах своїх партій говорять те, що хочуть почути люди, тобто вони популісти. Це зовсім нічого немає до реального стану справ. Не можна підняти пенсію в п’ять разів, бо ті гроші треба звідкись взяти, всюди є закон збереження енергії. Це проблема нашої політика. Тому у мене є конкретних два-три пункти, які хочу виконати. Не прагну змінити всю країну, бо розумію, що сам цього не зроблю, це нереально і треба бачити речі такими, якими вони є. У мене є три пункти, щоб Червоноград почав жити по-іншому, щоб люди не виїжджали звідти. Так, у мене прямий інтерес, цього я не приховую. Мені треба, щоб люди там купували нормальне житло. Люди підходять до мене і кажуть: «Клас, нам підходить квартира! Усе дуже якісно, дуже по-європейськи, гарне планування та місце, річка поруч, але ми не маємо можливості купити квартиру». Тому моє завдання, як можливого депутата від Червонограда, зробити так, щоб люди мали таку можливість, тобто спрямувати потік фінансів у цей район. Не дати їм гречку на вибори, а дати їм вудку, якою вони зможуть самі собі наловити риби. Дати людям можливість заробляти гроші. У Червонограді є два типи «олігархату»: контрабандисти й ті, хто наживається на вугіллі, тобто його перепродажі. Основна ж маса людей живе на межі. Я хочу, щоб капіталізація Червонограда зросла, тоді всі бізнеси, які є у людей, виростуть у ціні. Як тільки місто стане привабливим для інвестицій, то все буде класно. Червоноград і, звісно, Сокаль, яке теж досить цікаве місто. Мені не подобається, що в порівнянні з іншими районами Львівщини, Червоноград та Сокаль відстають найбільше.

Хочу, щоб Червоноград перестали вважати депресивним 

114141421414– Привабливими для туристичних чи індустріальних інвестиції?

– Сумнівно, що можна зробити Червоноград і Сокаль туристичними. Тому я кажу про індустріалізацію. Цей регіон має дуже правильну логістику, там є що розвивати, наявний також потенціал людський. Заробітчани можуть повернутися з-за кордону. Я питав у людей, якщо їм дадуть зарплату у 20 тис. грн, то вони готові тут жити і витрачати гроші. Тому моя основна мета – це зробити Червоноград та Сокальський район цікавими для інвесторів. Як тільки туди прийдуть люди з грошима і їм буде цікаво інвестувати, то все налагодиться. У мене є ідея, як це зробити.

Я люблю в провокативний спосіб розбурхувати публіку. Розвісив білборди з «ЕкоПарком», на яких писало: «Хочу, щоб Червоноград перестали вважати депресивним містом». Мені тоді посипалося багато дзвінків та повідомлень, як ми посміли? Це мене дратує, бо люди самі розуміють, що так насправді і є, але на публіку кажуть: «Як він посмів таке сказати?» Є проблема і треба її визнавати, а не завуальовувати. Дрони у світі вже доставляють їжу, а в нас у центрі Європи гинуть двоє шахтарів на робочому місці. Або чому у Червонограді вода кольору Fanta?

А ми розповідаємо про якісь високі матерії. Не будуть люди думати про це, якщо у них немає елементарних речей. Я вважаю, що не можна будувати будинок із третього поверху. Будинок будують із фундаменту. Є основні речі: нормальна заробітна оплата, гідні умови життя, зокрема, екологічні стандарти, щоб комфортно було, а лише потім можна рухатися далі. А у нас все завжди з іншого боку починають робити. Біда в тому, що наш політикум навчився говорити те, що люди хочуть чути. Мене також питали, як я буду вести діалог із шахтарями? На мою думку, насамперед, заробітна плата шахтарів не відповідає тому ризику, на який вони йдуть. Тобто треба шукати інвестиції, щоб збільшити їх зарплати і не давати тих вигаданих пільг у вигляді нещасних українських санаторіїв. Потрібно давати гроші, щоб людина сама вирішувала, куди вона хоче поїхати відпочити. Стільки було сказано про шахтарів Львівщини, а люди знову гинуть. Політики приїжджають і лише роблять на смертях піар.

Політика – це чергова гора для мене

– Отже, ви таки підете у політику? Напевно, люди до вас зверталися із цим питанням?

– Йти чи ні в політику для мене досі відкрите питання. Розумію, що мені доведеться змінити свій стиль життя, до якого вже звик. Для мене завжди основним у житті була свобода дій: я нікому нічого не винен, сам приймаю свої рішення і сам за них відповідаю. Спробувати себе в політиці мене просили люди, зокрема, і моя теща, яка сказала: «Ромо, ти ж ніколи нічого поганого не зробив, то йди пробуй». Десь у такому форматі розглядаю це. Однак маю сумніви, бо я люблю на місяць ходити в гори, а бізнес налагоджений так, що не обов’язкова моя присутність, у мене надійні партнери і я не хвилююся за це. А тут, коли будуть говорити що, куди і як – це важкий момент для мене. З іншого боку, мені хочеться змінити політичну картину. Як і гори – це виклик для мене. Я налаштований піти у Верховну Раду на один термін. Якщо йти на довше, то має бути дуже велика підтримка людей, які дають свою квоту довіри. Наскільки я знаю і бачу по депутатах, то вони відриваються від землі, коли йдуть на другий термін. У них починаються «барські замашки», типу це моя вотчина, звикають до цього. Це виглядає дуже неправильно.

Цілі депутатів і громади мають співпадати

– Тобто, повертаючись до ваших слів про поєднання різних цілей, то, на скільки я розумію, депутат має більше шансів виконати свої обіцянки у тому разі, коли його бізнес-цілі співпадають з громадськими інтересами?

– Звісно, це найкращий варіант, від цього можуть виграти всі. Утім далеко не завжди бізнес і соціальний сектор пересікаються безпосередньо. Водночас, саме від розвитку середнього класу залежить добробут незахищеної частини населення, адже саме середня ланка в розвинутому суспільстві забезпечує найбільші надходження в бюджет та створює робочі місця. Тому я з те, щоб у політику йшли люди, які змогли щось створити, мають розуміння, як це працює та як робити, а не «голі-босі», які все життя в державних кабінетах просиділи, тож зовсім відірвані від реальності. Дадуть такому «чесному» хабар у 10 тис. доларів і він їх одразу візьме, бо в житті таких грошей не тримав. Нещодавно спілкувався з одним чиновником, який мені зізнався: «Ром, я не до кінця впевнений, що коли мені дадуть 100 тис. доларів, покладуть на стіл, я їх не візьму». Теорія та практика – це зовсім дві різні речі.

– А ви б взяли сто тисяч доларів за те, щоб лише нажати на кнопку?

– Впевнений, що не взяв би 100 тис. доларів. Знаєте, у 2009 році я із великих заробітків впав у нуль, але піднявся вдруге, виліз із тієї ситуації. Тому мене великими грошима не заманиш. Я заробляю свої гроші чесно і сплю спокійно.

– Тобто люди із грошима мають менше спокус у політиці?

– Бізнесмени з грошима мають менше спокус, хоч і не мають відповідного досвіду. Завжди треба розуміти, яким чином ти хочеш впроваджувати зміни, вивчити методику і математику роботи. Я пройшов шлях від простого підприємця, і зараз наша компанія ввійшла в ТОП-5 платників податків Львівщини. Я розумію всі ті процеси від початку до кінця.

Наша політична еліта – це партократи

– Які партії пропонували вам пройти по мажоритарці? Як ви ставитеся до того, що бізнесмен та шоумен Володимир Зеленський став президентом України?

– До мене приходили люди Зеленського з пропозицією очолити цей округ. Вважаю, що це нормально, бо це політична боротьба. Своє завдання бачу в правильній комунікації між всіма політичними силами, щоб отримати найкращий результат та вигоду для Червонограда і Сокаля. Чи може бути така людина, як Зеленський, президентом? Однозначно може. Мені подобається, що він людина не із системи. Уся наша політична еліта – це партократи, які тримаються за посади і змінюють кольори партій. Так, Порошенко мені дуже імпонував, з точки зору його досвіду. Проте Львівщина, до речі, в основному голосувала не так за Петра Порошенка, як за голову ЛОДА Олега Синютку. Особисто я голосував за нього, за ту роботу, яку він зробив на Львівщині. Це людина, яка просто працює на ідею.

– Не боїтеся, що після парламентських виборів вся влада зосередиться у руках однієї групи людей?

– Упевнений, що Львівська область у цьому плані точно виділяється із загальної маси. Мої друзі з Дніпра бояться узурпації влади. Вони розуміють, якщо вся повнота влади на всіх гілках зосередиться зараз в однієї групи людей, то ситуація може змінитися не на краще. Колись у нас у компанії проводили обшуки, приїжджали люди з Києва, то активісти і журналісти приходили підтримати нас. Ми вирішили цю ситуацію, і потім слідчі самі втікали від нас. Тому на Львівщині точно все буде по-іншому.

– Яке ваше ставлення до зовнішньої політики України та збройного конфлікту з Росією?

– Стосовно зовнішньої політики, то однозначно, що всі наші території треба повертати. Ще з Левандівки таку фразу запам’ятав, що в боротьбі хулігана та інтелігента – завжди виграє хуліган, бо він перебудує ситуацію у свою силову форму. Мене обурило, що коли було окуповано Крим та відбувалося захоплення Донбасу, Європа та США лише постійно казали: «Ми глибоко стурбовані». Це для мене фальш. Краще чесно сказати, що ми нічого не можемо зробити, хлопці, вирішуйте самі свої проблеми, у нас немає можливості, бо треба в Росію продавати машини чи якісь інші товари, адже це наш великий партнер. Для мене ця ситуація стала показником, що велика політика вирішується за кулісами, у кулуарах.

– Чи маєте політиків, на яких хотіли би рівнятися?

1414141414– У мене немає політичних ідеалів. Ніколи не робив собі кумирів. Хоча ні, маю кумира в альпінізмі – це мій тренер, якому 72 роки. Він біжить 10 км і я не встигаю за ним. Це вважаю показником. Він легенда альпінізму. Якщо у баскетболі є Джордан, то в альпінізмі – це Бєршов. Ставлюся до нього з великою повагою.

Людина практики, а не теорії

– Ви сказали, що можливе депутатство може обмежити вашу любов до гір… Як із цим будете справлятися?

– Не збираюся ховати себе в стінах ВР. Це не самоціль для мене, у будь-якому випадку – пройду чи ні – це не змінить кардинально вектор мого життя. Дружина каже, що мені буде важко, оскільки навіть поїздка кудись може викликати велику увагу. Я людина практики, а не теорії. Чому 90% ніколи не піднімуться на Еверест? Бо вони ніколи навіть не спробують. Дуже важливо вміти зробити цей перший крок, який виглядає нелогічним. Коли прийняв рішення йти на Еверест, то перше, що зробив – написав про це у Facebook. Для себе це важливо, щоб не було куди відступати. Спочатку про мій похід у політику говорили жартома. Однак зараз я побачив інтерес громади, довіру людей та їхню підтримку, це дуже приємно.

У людей старої системи є одна біда: вони намагаються з’їсти більше, ніж можуть. На п’яти машинах одночасно їздити не вийде. Чиновники часто купують собі 5 машин, 10 яхт і ніколи цим не користуються. Знаю дуже багатьох людей із державної сфери виконавчої гілки влади, які, для прикладу, далі Бібрки ніколи не їздили, але під паркетом мільйони доларів ховають. Це настільки обмежує, люди не живуть. Чимало митників у 40 років мають інсульти та інфаркти. Гроші дають тобі лише певну свободу пересування та можливості, тобто роблять вільним. Проте деяких людей гроші, навпаки, обмежують. Часто чиновники забрехалися настільки, що бояться показати свій достаток, набудували парканів і сидять у своїх фортецях. У Європі люди у 40 років живуть і насолоджуються, а у нас ця «еліта» боїться показатися, бо їх можуть у будь-який момент накрити. Влада – це теж наркотик. Багато людей потрапили туди із інтелектом нижче середнього.

– А як щодо реклами. Чи плануєте вкладати кошти у свої плакати?

– Великих грошей у свій піар і рекламу інвестувати не буду. У мене є розуміння з точки зору «ЕкоПарку». По суті, я лице «ЕкоПарку». Люди бачать його і розуміють, що це Роман Городечний. Не буду нікому обіцяти золоті гори. Я не зміню життя тих людей, які лиш сидять на дивані, п’ють пиво і дивляться телевізор. Це біда нашого суспільства, ми чекаємо, коли хтось новий прийде і вже завтра все автоматично зміниться на краще. Так не буває. Якщо ти сидиш і нічого не робиш, то нічого не зміниться. Я дам можливість людям, які цього хочуть, заробляти гроші. Таке моє завдання. Повторюся, у мене є чітка ціль – зробити Червоноград та Сокаль цікавими для інвестицій. Ми ведемо переговори з економістами, у мене є два-три законопроекти, які я хочу провести у ВР.

Країну будують люди, а не партії 

roman gorodnechyj 0001– Припустимо, у вас не вийде потрапити до Ради, що тоді?

– Ставив собі це питання і прийшов до висновку, що нічого страшного не буде. Я не живу для того, щоб працювати, я працюю для того, щоб жити. Хочу далі подорожувати, ходити в гори, проводити час із сім’єю. Політика – лише один із моїх проектів. Якщо вийде – буду наполегливо працювати в цьому напрямку, якщо ні – маю інші справи та плани.

– І останнє. Чи можете ви чітко сказати, що за Романом Городечним ніхто не стоїть? Я маю на увазі великі політичні сили та олігархи?

– Це правда, за мною ніхто не стоїть. У мене були моменти, коли мав дуже багато грошей, і моменти, коли я був винен їх дуже багато. Однак моє ставлення до оточення від цього не змінювалося. Ким би ти не був – завжди залишайся людиною. Це основний принцип мого життя. Дуже боюся, що про мене скажуть, ніби я «зажрався». Це у мене моральний страх, бо бачив таких людей і розумію, чим воно все закінчується. Країну будують люди, а не партії. Саме це гасло хотів би донести до людей. Для мене це ще один Еверест, неймовірний виклик. Відчуваю, що готовий до цього.