Останні дані свідчать про те, що Росія може планувати масштабну сухопутну війну проти України. В той час, коли російський президент Владімір Путін говорить про мир, кілька провідних російських аналітиків відкрито схвалюють застосування «сирійського варіанту» щодо України.
Чи вони говорять від себе, а чи діють від імені режиму, посилаючи пробні кулі, щоб перевірити серед народу й за кордоном, якою буде відповідь на можливість тотальної війни? В демократіях недержавні аналітики здебільшого говорять від себе. В авторитарних, тоталітарних і фашистських режимах високопоставлені аналітики часто, хоч неофіційно, говорять від імені лідера — надаючи йому в такий спосіб можливість дезавуювати їхні заяви.
Отож 20 грудня старший експерт Центру військово-політичних досліджень престижного Московського державного інституту міжнародних відносин, Міхаїл Алєксандров, заявив, що у випадку масових порушень українськими військовиками режиму припинення вогню на східному Донбасі Росія мусить відповісти «масштабною атакою донбаських військ» — відсилаючи туди з важким озброєнням до 35 тисяч росіян та їхніх маріонеток в Донецькій і Луганській областях — «з підтримкою нашої авіації та далекобійних систем, а саме: нашими ракетними системами, крилатими ракетами та Іскандерами».
А 27 грудня в популярній телепрограмі «Вечір з Владіміром Словйовим» взяли участь Алєксандр Кофман, колишній «міністр закордонних справ» так званої ДНР, і Ростіслав Іщенко, колишній український журналіст, що втік до Росії. Ці троє обговорювали, як Росія та її довірені особи мають захопити українські міста.
Іщенко припустив, що Росія має бути обережною, посилаючи свої сухопутні війська у великі українські міста: «А що, коли ці придурки — українці — засядуть у великих містах? Тоді нам посилати піхоту на забій? Це величезні втрати для російської армії».
У відповідь на це Соловйов сказав: «Алеппо взяли порівняно швидко. І там так навчилися вирішувати завдання! І армія "ДНР" навчилася воювати в містах. Не треба хвилюватися. Народ України за них воювати не піде», — маючи на увазі демократичний уряд у Києві.
Кофман так само оптимістично оцінює шанси російської армії: «Я знаю, що як тільки наші війська підходять до будь-якого міста, то українська армія завжди його покидає. Це факт».
Нарешті 29 грудня Міхаїл Хазін, російський економіст, телеведучий, колумніст і колишній член адміністрації президента, запропонував розділити Україну між Польщею та Росією. У російській частині, яка відповідала б теперішньому південному сходу України, Москва має ефективно боротися з українською мовою і культурою. Окупована Росією північ України, відповідно Київська, Сумська і Чернігівська області, мала би бути перетворена на позбавлену промисловості та збройних сил аґрарну провінцію. «Надлишок населення» мали б депортувати на далекий схід Росії.
«На жаль, — каже Хазін, — може бути кілька мільйонів людей, яких неможливо реформувати». Що Росія буде змушена з ними зробити? Його відповідь: «Частину з них потрібно буде ліквідувати, а частину — вигнати».
Особливо жахає в цих заявах ділова манера, якою вони зроблені. Масові вбивства, повітряні бомбардування, етнічні чистки, геноцид є, очевидно, цілком респектабельними опціями.
Вони не самі. Російські фашисти Владімір Жиріновський і Алєксандр Дуґін віддавна використовують таку саму екстремістську мову.
Жиріновський закликав до «повної анігіляції» Балтійських держав і Польщі. Дуґін — філософ з послідовниками на Заході — постійно підтримує імперіалізм і війну. І сам Путін вносить свою частку в страхітливе брязкання зброєю.
Принаймні останні коментарі з Москви чітко свідчать про бруталізацію російської політичної культури. Як і в інших фашистських країнах, таких як нацистська Німеччина, насилля, вбивства та знищення стали нормою і рутиною до такої міри, що цілком респектабельний джентльмен тепер може розглядати геноцид як цілком респектабельну для Кремля опцію політики. Це так, наче демократичний уряд засвоїв було і леґітимізував відкриту мову ненависті — й навіть оком не змигнув, застосовуючи її.
Більш тривожною перспективою є те, що цього разу ці балакучі голови не лише вдаються до пустопорожніх спекуляцій і сценаріїв типу «що-якщо», а що вони фокусуються на конкретиці — які українські міста і які українські області зробити своєю мішенню, і це суґестує, що вони справді можуть мати такі наміри. Цього разу вони насправді можуть рекомендувати Кремлю почати повномасштабну війну проти України.
Вже не вперше некремлівські спікери своїми коментарями провіщають політику Кремля. Совіти практикували цю техніку на реґулярних засадах, періодично вкидуючи через афілійованих з підтримуваних державою інституціями аналітиків натяки та прямо й непрямо промацуючи ґрунт; езопова мова, щоб її розшифрувати та правильно зрозуміти, вимагала спеціальних кремлінологічних навичок. Під час правління колишнього президента Боріса Єльцина, коли Росія ще була демократією, політики й аналітики могли відкрито висловлювати свої думки. Зі зростаючою «фашизацією» путінського режиму в моду знову ввійшли ухильність і пробні кулі. І на те є добра причина: Путін, подаючи себе яко доброзичливого диктатора, завше і всюди потребує виглядати людиною миру. Він може погрожувати, і він може рикати, але розмови про геноцид, повномасштабну війну й масові вбивства зарезервовані для його підлеглих.
Вражає те, що лише Іщенко — український зрадник, який знає Україну, — реально розуміє, що вторгнення в Україну не буде легкою прогулянкою і що російські війська зазнають великих втрат. Натомість Соловйов і Кофман приймають яко «факт», що українські збройні сили воювати не будуть.
Короткозорість їхня дивовижна — хоч би тому, що українська армія на сході Донбасу загнала Росію та її маріонеток в глухий кут. Це при тому, що коли на початку 2014 року відбулося російське вторгнення в Крим і на Донбас, Україна мала лише 6 тисяч боєздатного війська; тепер в України близько 100 тисяч досвідчених солдатів, компетентний і досвідчений офіцерський корпус й набагато просунутіше озброєння. Більше того, населення стало далеко більш патріотичним і антиросійським, а тому воювати буде. Російське вторгнення може бути успішним в разі застосування Росією своєї авіаційної потуги, щоб досягти руйнівного ефекту, однак подальша окупація вийшла б надзвичайно дорого.
На підставі оцінок кількох американських протиповстанських експертів обґрунтованою буде ось яка кількість необхідних Росії для окупації збройних сил. Щоб окупувати лише Донецьку і Луганську області, росіянам треба би було дислокувати десь між 26,7 а 133,5 тисячі військовиків. «Сухопутний міст» від Криму до Придністров'я означав би окупацію Херсонської, Миколаївської та Одеської областей, що спричинить потребу десь між 46,5 а 93,0 тисяч солдатів. Окупація усіх семи південно-східних областей потребує між 118,5 тисячі (26,7 тис. для Донецької і Луганської плюс 91,8 тис. для інших областей) а 317,2 тисячі (133,5 тис. для Донецької і Луганської плюс 183,7 тис. для інших областей). Якщо Росія вирішить підкорити всю Україну, то потребуватиме додатково 548,6 тисячі війська — у загальному підсумку від 667,1 до 865,8 тисячі військовиків. Місто Київ і Київська область потребуватимуть 90,7 тисячі окупаційних солдатів.
Чи зможе Росія дати раду з такою війною, бувши водночас втягненою у війну в Сирії?
Можливо. Однак втрати будуть величезні — не лише для українців, сотні тисяч яких загине, але так само для росіян, сотні тисяч яких також загинуть.
Перспектива таких високих втрат стримувала б раціональних лідерів. Чи стримуватиме вона Путіна, зважаючи на його власний внесок в бруталізацію російської культури й можливу мовчазну згоду Дональда Трампа на російську інтервенцію в близьке закордоння? Те, що відповіддю не є однозначне «так», має бути причиною занепокоєння для всього світу.
Олександр Мотиль — професор політології Ратґерського університету (Ньюарк, США), що спеціалізується на Україні, Росії та колишньому СРСР.
