Історичний екскурс легендарною кав'ярнею проводить найвідоміший хіпі Львова – Алік Олісевич.
У 1979 році, коли світ переповнювали неабиякі політичні, економічні та культурні події, на одній з найстаріших вулиць Львова у будинку під номером 19 відкрилась кав’ярня, якій судилось стати культовою. Вона стала магнітом для неформальних митців не лише зі Львова, а й зі всього Радянського Союзу.
Сюди з’їжджались неформали, пацифісти, художники, актори, рок-музиканти з Москви, Ленінграда, Вільнюса, Таллінна. Тут обмінювались самвидавом, читали заборонених Солженіцина, Булгакова, слухали заборонений рок-н-рол… «Вірменка» мала тільки 7 столиків усередині, черга за кавою стояла аж на вулицю. Схоже, саме тут зародилась львівська традиція виходити з кавою надвір, сидіти на тротуарі, по під’їздах.
До початку 1990-их у «Вірменці» зустрічалася активна та нестандартна молодь, художники, музиканти, історики, поети. До сьогодні старі відвідувачі незмінно приходять у місце своєї молодості. А до них приєднується нове покоління, яке шукає атмосферу і натхнення. Відомості про «Вірменку» є і в закордонних путівниках.
Влітку 2016 року, коли кав’ярня отримала нового власника, тут змінили інтер’єр, асортимент, додали наливок та сувенірів. Але щоб зберегти дух, залишили автентичну кладку, перекриття, фрагмент кам’яного порталу ХVI-XVII ст. З’явились старі фотографії, на яких можна знайти Кузю з Братів Гадюкіних та інших завсідників старої «Вірменки», книжкові полиці. Деякі книжки можна взяти почитати за філіжанкою кави, а деякі – купити.
Цьогоріч «Вірменка» уже втретє поспіль підтвердила титул найкращої кав’ярні Львова.
«Кав’ярня брала участь у цьому конкурсі не один рік і завжди займала призові місця, – розповідає арт-менеджер «Вірменки» Анастасія Зайцева. – Останні роки ми дуже багато працювали, щоб стати найкращими. «Вірменка» – це не тільки кава по-східному, яка готується так само, як у 1979 році. Це спілкування, зустрічі з різними людьми. І цим заклад притягує уже 39 років. Тут багата історія, тут переплітались і переплітаються долі. Не дарма про неї пишуть не в одній книзі. Кажуть, що «Вірменка» вже не та. Але ми теж не ті, життя не стоїть на місці, міняє нас. І так само місця не можуть бути тими самими вічно. Але головне, що сюди завжди можна повертатись, як у другий дім».
«Буває, відвідувачі питають, яка кава у нас перемогла, – говорить бариста Лілія Делікатна, – але перемогла не кава, а заклад. Його настрій, атмосфера, завсідники та нові гості. Якось з самого початку так повелось, що клієнти приходять сюди як додому, можуть поговорити з працівниками, отримати відповідь чи дружню пораду. Приємно, коли люди приходять і говорять: «Я 20 років тут не був, а таке враження, що нікуди не від’їжджав». З самого початку тут діяла традиція, яку зараз називають «підвішеною кавою». Гості разом з кавою лишали одне одному записочки, листівки, подарунки. І ця традиція збереглась до сьогодні. Тепер для цього є дошка, на якій позначаються іменні кави, тобто для когось конкретно, та вільні – для будь-кого».
Жива легенда «Вірменки» – засновник руху хіпі в Україні Алік Олісевич. Його часто можна побачити за столиком легендарної кав’ярні, де в той час збирались рокери, хіпі та просто цікаві й вільні люди. Алік – один з яскравих представників хіпі Львова, він не зрадив своїм переконанням, а за його плечима – історії, гідні окремого фільму.
«Коли починався ремонт, поповзли чутки, що тут можуть зробити сувенірну крамничку, і кав’ярня просто зникне, – говорить Алік. – Але до мене звернулись арт-менеджери з нової «Вірменки» за порадою, яким би ми хотіли бачити оновлене кафе. Запропонував низку цікавих моментів, щоб залучити молодих відвідувачів і туристів, які цікавляться історією кав’ярні. Так тут з’явились стенди з раритетними фотографіями тусовки 60-70-х, книжкові полички. Тепер тут продають такі львівські бестселери, як «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса» Андрія Куркова, альманах «Хіпі у Львові» тощо. Проводимо зустрічі з музикантами, письменниками та іншими творчими людьми. Їх за два роки пройшло більше двадцяти. 12 жовтня будемо святкувати День Республіки Святий сад».
Святий сад – зелена територія монастирського саду позаду костелу Кармелітів босих, нині церква Архистратига Михаїла на вулиці Винниченка. Республіка утворилась у жовтні 1968 року і проіснувала до 1982 року. Це була альтернатива комсомолу, компартії зі своїм статутом і правилами. Тут збиралась молодь, слухала музику, танцювала. У 1975 році президент республіки, історик Ілько Лемко створив гурт «Супер Вуйки», а наступного року відбувся перший рок-фестиваль, який зібрав близько ста хіпі. Ще через рік сейшн пам’яті Джимі Хендрікса зібрав уже кілька сотень гостей.
Святий сад став однією з точок, де збиралась вільна молодь. Сходи Домініканського собору та Личаківський цвинтар у Львові, Велика Житомирська та Хрещатик у Києві, кав’ярні «Вавілон» та «Арарат» у Москві, «Гірка» у Таллінні. Найатмосфернішими у той час, каже Алік, були львівська «Вірменка» та пітерський «Сайгон», який відвідували Цой і Гребенщиков. Однак, «Сайгон» перестав працювати у 1989 році.
«Уже з дитинства не сприймав навколишню дійсність, – зазначає Алік. – Вперше про рух хіпі я дізнався з журналу «Вокруг света», коли мені було 10 років. Радянський публіцист Генріх Боровік побував у Сан-Франциско у 1968 році і став свідком початку руху. Стаття мене дуже вразила, я захопився і мріяв знайти однодумців. У червні 1972-го під час поїздки автостопом у Каунас (мені тоді було 14 років), я приєднався до руху хіпі. Це сталось незабаром після самоспалення молодого литовця Ромаса Каланти, у травні 1972, у знак протесту проти русифікації та радянської окупації Литви. Мене не раз затримували у молодості. Але я прокладав свій шлях до свободи та ніколи не списувався у канони. Завжди внутрішньо відчуваєш, що за тобою правда».
Філософія хіпі – загальні принципи любові, миру, свободи. Однак, в Україні була своя специфіка – тут виступали проти Комуністичної партії, за відновлення власної ідентичності.
«В Америці з руху хіпі зробили певну моду, – розповідає Алік. – Через рік-два молодь брала приклад: довге волосся, музика. У 1965 році почали з’являтись перші бітники, а вже у 1967 у Сан-Франциско відбувся фестиваль «Літо любові», де було до 100 тисяч хіпі з усієї Америки. У ті ж роки в Україні об’єднувались люди, які прагнули свободи. Я і мої старші побратими старались робити щось, щоб своїми думками, діями, мистецтвом, музикою міняти суспільство на краще. На початку 1967 у місті було декілька десятків людей. Але це – сміливі люди, що кинули виклик суспільству, зовнішнім виглядом, способом мислення, одягом. І влада бачила у цьому загрозу і всіляко старалась придушити рух».
До речі, активісти руху хіпі одні з перших зробили політичну демонстрацію. У 1987 році на День Львова вони провели акцію за мир і свободу, намалювали кілька десятків плакатів. Декількох учасників побили, когось виключили з університетів чи звільнили з роботи.
«Рух хіпі існує і зараз, щоправда, видозмінений. Молоді люди вже не такі ідеологізовані. Але хіпі виражають протест проти гонитви за матеріальними благами, шкідливостями, які нівечать душі і серця наші. Проти несправедливості, цинізму та жорстокості. Завдяки таким як ми, зараз кожен ідентифікує себе як хоче. Можна робити що завгодно, головне щоб це не було проти твоєї волі. Часто у «Вірменці» можна зустріти людей, з якими не бачились 30 чи більше років. Буває, приходять діти і говорять: «Моя мама вас пам’ятає». Колись я мріяв, щоб Львів став центром культури, як Амстердам чи Сан-Франциско: безліч кав’ярень, арт-галерей, фестивалів. І це справдилось. Добре, що ми не дарма жили та працювали».
Джерело: Львівська газета
