voenkor 2Друга світова війна залишила свій слід в душі кожного її учасника. Але письменники - люди особливі. Для них роки воєнного лихоліття стали не лише важким особистим досвідом, але й джерелом творчого натхнення. У повоєнний час кожен з них виставив війні свій рахунок - без огляду на те, з якого боку довелося воювати.

Американський рахунок

За законами жанру, молоді американські прозаїки, що стали творцями воєнних романів, провели період 1941 – 1945 рр. яскраво і насичено, перебуваючи в рядовому, сержантському і молодшому командному складі ЗС США, ВМС США, ВПС США та Корпусу морської піхоти. Вони склали авангард генерації переможців, яка захистила “американську мрію” після Великої Депресії та заклала фундамент нинішньої наддержави.

Джеймс Джонс “Звідси й у вічність” (1951), “Тонка червона лінія” (1962)

Норман Майлер “Голі та мертві” (1948)

Леон Юріс “Бойовий клич” (1953)

Роберт Лекі “Каска замість подушки” (1957)

Вільям Манчестер “Прощавай, пітьма” (1980)

Герман Воук “Заколот на “Кейні” (1951)

Едвард Біч “Йти тихо, йти глибоко” (1955)

КуртВоннегут “Бійня номер 5” (1969)

Джозеф Хеллер “Виверт-22” (“Пастка на дурнів”) (1961)

Ірвін Шоу “Молоді леви” (1949)

Джеймс ГулдКоззенс “Почесна варта” (1948).

vonnegut
Курт Воннегут
Чимало американських письменників-фронтовиків отримали досвід бойових дій в джунглях під час десантних і штурмових операцій на Тихому океані: Норман Майлер вчився на авіаційного інженера в Гарварді та воював на Філіппінах, Джеймс Джонс служив в піхотному полку на Гаваях та десантувався на Гуадалканал в 1942, Леон Юріс служив у морській піхоті радистом і висаджувався на острови Гуадалканал і Тарава (через малярію пропустив епічний десант на Сайпан), Роберт Лекі як кулеметник морської піхоти брав участь в бойових діях на Гуадалканалі, Новій Гвінеї та атолі Палау, Вільям Манчестер як сержант розвідки морської піхоти – учасник висадки на Тараву, Сайпан та Окінаву.

Американський аналог німецької саги про підводний флот “DasBoot” “Йти тихо, йти глибоко”належить авторству офіцера-підводника Едварда Біча, який брав участь у битві за атол Мідуей та здійснив 12 бойових патрулювань як старший помічник капітана в Тихому океані, а наприкінці війни отримав субмарину під своє командування. Після війни Едвард Біч продовжив службу на командних і штабних посадах; його забрав до себе ад'ютантом від ВМФ Голова Об`єднаного комітету начальників штабів генерал Омар Бредлі, а пізніше – Президент США генерал Д. Ейзенхауер. Також капітан Біч як командир атомного підводного човна “Тритон” вперше здійснив навколосвітню підводну подорож, рухаючись приблизно маршрутом експедиції Фернана Магеллана. Герман Воук, студент Колумбійського університету, мобілізований після Перл-Гарбора, служив молодшим офіцером на ескадрених міноносцях і мінних тральщиках, брав участь у восьми десантних операціях. Роман, написаний на основі цього досвіду, приніс йому Пулітцерівську премію.

КуртВоннегут записався добровольцем в армію США, аби уникнути призову після виключення з університету, потрапив до 106-ї піхотної дивізії в розвідувальний підрозділ, з яким після битви в Арденнах взимку 1944 р. опинився в німецькому полоні в Дрездені. Радіосценарист Ірвін Шоу служив прапорщиком у Північній Африці, Франції та Австрії, а після війни, вже як успішний письменник, потрапив у “чорні списки Голлівуду” в період маккартизму та емігрував від гріха подалі до Європи у 1951 р. Офісний працівник з Брукліна Джозеф Хеллер з 1942 р. служив в американській авіації, де відлітав 60 бойових вильотів на двомоторному “Б-25” над Італією, а після війни навчався в Колумбійському та Оксфордському університетах. Пулітцерівський лауреат Джеймс ГулдКоззенс закінчив два курси Гарвардського університету та став професійним письменником ще до війни, а після мобілізації проходив службу на адміністративній посаді на авіабазі військово-повітряних сил, де дослужився до майора.

Радянський рахунок

Радянські письменники-фронтовики, здобувши перемогу 1945 р., опинилися перед пекельно складним вибором, як розповісти правду, знаючи про довоєнний Голодомор-геноцид, концтабори ГУЛАГу, колосальні людські втрати, людожерство та бездарність сталінських полководців. Офіціозного культу “великої Перемоги” на той час ще не існувало. Він розквітав уже після 1965 р., тому перші повоєнні твори часто вражали пекучою правдою війни.

Віктор Некрасов “В окопах Сталінграду” (1946)

Олесь Гончар “Людина і зброя” (1960)

Олександр Довженко “Україна в огні” (1943)

Анатолій Дімаров “Чорний ворон” (1990), “Біль і гнів”(1984)

Віктор Астаф’єв “Прокляті та вбиті” (1995)

Володимир Богомолов “У серпні сорок четвертого” (1973)

Василь Биков “Третя ракета” (1962), “Одна ніч” (1965)

Юрій Бондарєв “Батальйони просять вогню” (1957)

Данило Гранін “Блокадна книга” (1981), “Наш комбат” (1970)

Борис Васильєв “А зорі тут тихі” (1969)

Валентин Пікуль “Хлопчики з бантиками” (1974)

Василь Гроссман “Життя і доля” (1980).

nekrasov
Віктор Некрасов
Киянин Віктор Некрасов працював театральним художником і актором, пішов на фронт добровольцем, воював у саперних частинах полковим інженером під Харковом, Сталінградом, в Україні та Польщі, двічі серйозно поранений; демобілізований у званні капітана, літературний лауреат Сталінської премії 1947 р., пізніше фактично став дисидентом, емігрував до Франції, позбавлений радянського громадянства. Олесь Гончар навчався на філологічному факультеті Харківського університету, звідки в черні 1941 р. пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону; потрапив до німецького полону, звідки втік; воював старшим сержантом мінометної батареї до 1945 р. Славетний кінорежисер Олександр Довженко на початку німецько-радянської війни був евакуйований до Ашхабада, але, будучи полковником інтендантської служби, домігся відправки на фронт кореспондентом армійської газети “Краснаязвезда”, зокрема, висвітлював вигнання німецьких військ з України. Анатолій Дімаров потрапив в піхоту одразу після шкільної лави, з 1941 р. воював на Південно-західному фронті в стрілецькій частині, намагався перевестися в морську піхоту, був поранений та потрапив до німецького полону, звідки втік та пристав до партизанського загону.

Син репресованого, вихованець дитбудинку Віктор Астаф’єв потрапив до армії у 1942 р. добровольцем – спершу в автобат, а відтак воював у званні рядового зв’язківцем-телефоністом, контужений і важко поранений. Не довчившись у школі, Володимир Богомолов перебрав десяток екзотичних професій, але після початку війни добровольцем пішов на фронт – спершу в переформовані після розгрому літа 1941 р. повітряно-десантні частини, згодом, після поранення та госпіталю – у армійську розвідку та згодом у військову контррозвідку СМЕРШ при з’єднаннях 2-го та 3-го Білоруських фронтів, де й воював на території Польщі, Східної Пруссії та під час форсування Вісли. Білорус Василь Биков пішов на фронт добровольцем в інженерну частину, відтак після відступу та оточення був призваний по мобілізації; воював молодшим лейтенантом у артилерійській частині на території України, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщині та Австрії. Школяр-москвич Юрій Бондарєв до евакуації побував на спорудженні оборонних рубежів на смоленському напрямку, відтак мобілізований та у жовтні 1942 р. курсантом-мінометником відправлений у Сталінград; згодом учасник форсування Дніпра та боїв за Київ і Житомир. Ленінградський інженер-конструктор Данило Гранін брав участь в обороні свого міста під час блокади, а відтак командував важкою танковою ротою у боях на території Східної Пруссії. Школяр зі Смоленська Борис Васильєв влітку 1941 р. рядовим-добровольцем потрапив в оточення під час боїв за рідне місто; пізніше переведений до гвардійської повітряно-десантної дивізії, з якою взимку 1942 р. брав участь в катастрофічній висадці десанту під Вязьмою, де отримав важке поранення. Син політпрацівника, що зник безвісти на Сталінградському фронті в морській піхоті, Валентин Пікуль у 1942 р. потрапив до школи юнг, після якої плавав на ескадреному міноносці радянського Північного флоту.

Інженер-хімік Василь Гроссман працював за фахом на шахті в Донбасі, а відтак переїхав до Москви, де став професійним літератором; з червня 1941 р. по травень 1945 р. – фронтовий кореспондент армійської газети “Краснаязвезда”.

Німецький рахунок

Німецькі письменники-фронтовики після розгромної поразки своєї Батьківщини 1945 р. пройшли через табори військовополонених, денацифікацію, заборону на літературну діяльність та політичну цензуру, немислиму в демократичній країні – і трагічний розкол на Східну та Західну Німеччину. Частина активно долучилась до просування міфології про те, що всі німці несуть колективну відповідальність за військові злочини режиму, інші писали твори про героїзм вояків без страху і докору, що ніколи не виконували злочинних наказів.

Ернст Юнгер “Випромінювання” (“Паризький щоденник”, “Кавказький щоденник”) (1949)

Еріх-Марія Ремарк “Час жити і час помирати” (1954)

Едвін Еріх Двінгер“Коли проривалися дамби”(1950), “Генерал Власов” (1951)

Гюнтер Грасс“Траекторія краба” (2002), “Цибулина пам’яті” (2006)

ДітерВеллерсхоф“Надзвичайний стан. Війна очима очевидця” (1995)

Манфред Грегор“Міст” (1958)

Дітер Нолль“Пригоди Вернера Хольта” (1960)

Теодор Плів’є“Сталінград” (1945), “Москва” (1952), “Берлін” (1954)

Генріх Герлах “Зраджена армія” (1957)

ГайнцКонзалик“Лікар зі Сталінграду” (1956)

Ганс Герман Кірст Трилогія “08/15” (1954-55), “Фабрика офіцерів” (1960), “Ніч генералів” (1963)

Петер Бамм “Невидимий прапор. Фронтові будні на Східному фронті” (1956)

ГенріхБьолль“Потяг прибув вчасно” (“Від Львова до Чернівців”) (1949), “Солдатська спадщина” (1985)

Герд Гайзер“Винищувачі, що помирають” (1950)

Лотар-Гюнтер Бухгайм “Підводний човен” (1973), “Фортеця” (1995).

junger
Ернст Юнгер
Культовий націонал-революційний автор Ернст Юнгер, який до війни пішов у внутрішню еміграцію, був мобілізованих у званні капітана восени 1939 р., командував ротою на лінії Зігфріда та у кампанії проти Франції в травні – червні 1940 р.; після окупації Парижа переведений поціновувачами його таланту на штабну посаду; у листопаді 1942 – січні 1943 р. – у відрядженні на Східному фронті (Північний Кавказ; близький до середовища антигітлерівського опору, звільнений з Вермахту у вересні 1944 р, наприкінці війни командував ротою фольксштурму в Саксонії. Еріх-Марія Ремарк не брав участі в Другій світовій війні, на відміну від Першої, провівши воєнні роки в статусі культового письменника-емігранта в Нью-Йорку, але його рідна сестра була страчена в 1943 р. за антинацистську діяльність, тому війна не пройшла повз авторську свідомість. Успішний письменник-фронтовик, ветеран Першої світової, колишній націонал-революціонер, боєць “добровольчого корпусу” та член СС, Едвін Двінгер як військовий журналіст при штабі танкової дивізії потрапив на німецько-радянський фронт, а відтак – до структур штабу райхсфюрера СС Гіммлера, де займався питаннями організації власовського руху серед радянських полонених; один із перших, хто відважився розповісти про трагедію цивільних мешканців Східної Пруссії 1945 р.

Один із засновників літературної “групи 47” (“новий реалізм”) Дітер Веллерсхоф воював на Східному фронті в танковій дивізії “Герман Гьорінг”, письменник-антифашист, лауреат Нобелівської премії Гюнтер Грасс воював не де-небудь, а в складі 10-ї танкової дивізії Ваффен-СС “Фрундсберг”; Манфред Грегор (справжнє ім’я Грегор Дорфмайстер) 16-річним школярем потрапив в підрозділ ополчення, який прикривав два мости в західній Німеччині проти наступаючої американської армії навесні 1945 р; Дітер Нолль школярем потрапив у підрозділ ППО наприкінці 1944 р, переведений в піхоту та взятий у полон американцями в квітні 1945 р, в НДР став ортодоксальним членом правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

Драматичний досвід бойових дій у оточеному Сталінградському котлі (листопад 1942 – лютий 1943) та поневіряння в радянському полоні стали визначальними для творчого шляху цілого сузір’я німецьких письменників. Один з найплідніших письменників Німеччини Гайнц Конзалек до війни встиг попрацювати в гестапо, відтак військовим кореспондентом у Франції, пізніше воював на Східному фронті в піхоті, після війни опублікував близько 100 пригодницьких романів. Філолог за освітою, Генріх Герлах воював в Польщі, Франції та Югославії у розвідувальних підрозділах, переведений обер-лейтенантом до розвідувального відділу штабу 14-ї танкової дивізії, з якою потрапив у полон в Сталінграді; битву на Волзі та трагедію таборів військовополонених намагався описати ще в радянському ув’язненні, але потрапив під репресії табірних чекістів, відтак відновив текст під дією медичного гіпнозу в 1951 р. у Німеччині; загальний наклад його сталінградської епопеї склав 1 мільйон примірників. Учасник Першої світової війни на морі, комуніст Теодор Плів’є емігрував до СРСР ще в 1933 р., тому висвітлював сталінградську епопею з позицій офіціозної пропаганди прорадянського “національного комітету “Вільна Німеччина”. Професійний солдат Герман Кірст вступив до німецької армії ще в 1933 р., як і до Націонал-соціалістичної робітничої партії; воював в артилерійському підрозділі в Польщі, Франції та на Східному фронті; після війни отримав кількарічну заборону публікуватися, незважаючи на що видав 59 успішних романів.

Доброволець Першої світової війни Петер Бамм вчився в університетах Мюнхена, Гьоттінгена та Фрайбурга, здобув медичну освіту та фах сходознавця; учасник кампанії в Франції та на Східжному фронті, де служив хірургом та очолював польовий шпиталь. Майбутній нобелівський лауреат Генріх Бьолль перед призовом до Вермахту вступив на факультет германістики Кьольнського університету, воював рядовим у Франції та на Східному фронті, був поранений чотири рази. Вчитель малювання Герд Гайзер воював у Люфтваффе, потрапив у американський полон в Італії наприкінці війни, а опісля працював художником і літератором. Лотар-ГюнтерБухгайм отримав художню освіту, вступив добровольцем до лав ВМФ, плавав військовим кореспондентом на мінних тральщиках, есмінцях та підводних човнах, ходив на патрулювання в Атлантику та брав участь в евакуації з Бреста; у своїх романах відтворив далеку від пропаганди героїчну сагу про підводників Дьоніца.

Британський рахунок

Письменники Британської імперії, які в 1939 – 1945 рр. найдовше з усіх воюючих країн, в окремі періоди – без жодного союзника – захищали Батьківщину на суходолі, на морі та в небі, були останніми представниками великого покоління будівничих і воїнів, до якого належали і нащадки старих аристократичних родин, і представники робітничих професій.

Івлін Во “Люди при зброї” (1952), “Офіцери та джентльмени” (1955), “Безумовна капітуляція” (1961)

Ґрем Ґрін “Міністерство страху” (1943)

Алістер Маклін “Корабель Його Величності “Улісс” (“Полярний конвой”) (1955), “Гармати острова Наварон” (1957), “Куди залітають орли” (1967)

Ніколас Монсаррат “Жорстоке море” (1951)

Безіл Девідсон “Операція Андраші” (1966)

Джеймс Олдрідж “Справа честі” (1944)

Джеймс Клавелл “Король щурів” (1962)

Роальд Дал “Одиночний політ” (1986)

Лен Дейтон “Бомбардувальник” (1970)

Вільям Голдін г “Володар мух” (1954).

Waugh
Івлін Во
Консервативний католик Івлін Во з вересня 1939 р. розпочав службу лейтенантом у Королівській морській піхоті, у вересні 1940 р. брав участь в невдалій висадці десанту в Дакарі; з листопада 1940 р. переведений до новостворених загонів командос, після курсу тактичної спецідготовки з лютого 1941 р. – на Близькосхідному театрі війни, учасник евакуації з острова Кріт; переведений до елітного Гвардійського кінного полку; після курсу парашутної підготовки у 1944 р. разом з сином прем’єра Рендольфом Черчіллем – учасник розвідувальної місії в Югославії.

Класик британського шпигунського детективу Ґрем Ґрін провів період 1940 – 1944 рр. у розвідувальних органах, працюючи на посаді оперативного прикриття від МЗС Об’єднаного королівства спершу в Сьєрра-Леоне, а пізніше в столиці Португалії Ліссабоні. За освітою – історик з оксфордським дипломом. Радянський шпигун Кім Філбі був його близьким другом.

Шотландець Алістер Маклін з 1941 р. плавав на кораблях ППО біля узбережжя Англії, з 1943 р. брав участь у бойових діях в Північній Атлантиці на легкому крейсері “Рояліст” під час операцій з проводки арктичних конвоїв та полювання на німецький супер-лінкор “Тірпіц”; з 1944 р. – на Середземному морі під час висадки на Півдні Франції та боях за Егейські острови; в 1945 р. – переведений на Далекий схід, учасник боїв за визволення Бірми, Британської Малайї та Індонезії. Юрист за освітою, випускник престижного Трініті-коледжу Кембриджського університету та азартний яхтсмен Ніколас Монсеррат служив на військово-морському флоті в званні капітана 2-го рангу, закінчив війну командиром фрегата.

Англієць Безіл Девідсон до війни працював репортером, зокрема власкором впливово журналу “TheEconomist” в Парижі; з початком війни перейшов на службу в британську розвідку Мі-6, з грудня 1939 р. під прикриттям інформаційної агенції працював в Будапешті, пізніше в Бєлграді, на короткий час потрапив в італійський полон, в 1942 – 1943 рр. очолював югославську секцію Управління спеціальних операцій зі штабом в Каїрі, з серпня 1943 до визволення Югославії – в бойових порядках партизанських з’єднань в Боснії та Сербії; в січні 1945 р. – зв’язковий з італійським партизанським рухом в Лігурії. Після війни працював журналістом та здобув відомість як вчений-африканіст.

Австралієць Джеймс Олдрідж служив військовим кореспондентом на Близькому сході, висвітлюючи кампанії в Греції та Північній Африці, а в 1942 р. видав у США роман про героїзм британських льотчиків у протистоянні з пілотами Люфтваффе. Народжений в Австралії Джеймс Клавелл служив в артилерійському підрозділі та був поранений у 1942 р. в боях за Малайю, потрапив у японський полон і до 1945 р. перебував у таборі військовополонених у Сінгапурі; після війни успішно працював сценаристом у Голлівуді (зняв фільм “Велика втеча”).

Валлійський дитячий письменник Роальд Дал, покинувши роботу в компанії “Шелл”, добровольцем воював у Королівських ВПС: у 1940 р. в Лівії на біплані “Глостер-гладіатор”, а з 1941 р. – на сучаснішому винищувачі “Харрикейн” в Греції та над Левантом; особисто збив два німецьких бомбардувальники “Юнкерс-88”. Народжений у 1929 р. Лен Дейтон не брав участі у Другій світовій війні, але був призваний до авіації одразу по її завершенні, до 1949 р. літав на чотиримоторних бомбовозах типу “Ланкастер”, а відтак написав один з найкращих романів про бомбардувальну авіацію.

Майбутній нобелівський лауреат Вільям Голдінг у 1941 р. плавав на крейсері “Галатея”, на якому брав участь у полюванні на німецький лінкор “Бісмарк”, а після перепідготовки та служби в берегових частинах у 1944 р. командував десантним катером із реактивною артилерією. Разом з екіпажем брав участь у висадці в Нормандії та десанті на голландський острів Валхерен (його десантний катер був один із небагатьох вцілілих).

Французький рахунок

Французькі фронтові літератори пронесли у своїх життєписах весь біль і трагедію Франції у Другій великій війні: принизливий розгром 1940 р., втечу жменькою сміливців під британський захист, колаборацію старих еліт, ядра армії та мільйонів звичайних французів з окупантами, зародження руху опору, його тріумф і звиродніння в процесі повернення собі Батьківщини в 1944 р., коли силу та відплатний терор розгорнуто не проти окупанта, а проти співгромадян.

Жан-Поль Сартр “Щоденники дивної війни. Вересень 1939 – березень 1940” (1995)

Моріс Дрюон “Моя війна, моя Франція,мій біль” (2010)

Жозеф Кессель“Армія тіней” (1944), “Небесний батальйон” (1947)

Ромен Гарі “Європейське виховання” (1945)

Антуан де Сент-Екзюпері “Військовий льотчик” (1942)

Жюль Руа “Прекрасна долина” (1946), “Штурман” (1954)

П’єр Буль “Міст через річку Квай” (1952)

Робер Мерль  “Вікендна березі океану”(1949)

Жорж Сіменон “Потяг” (1951)

sartr
Жан-Поль Сартр
Філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр, вже відомий як талановитий письменник, був мобілізований до французької армії у вересні 1939 р. у метеорологічний підрозділ на західному фронті, потрапив у німецький полон влітку 1940 р. та до квітня 1941 р. перебував у німецькому таборі військовополонених, звідки його випустили за станом здоров’я; влаштувався викладачем в паризький ліцей та співпрацював із рухом Опору.

Моріс Дрюон вивчав політичні науки в університеті, мобілізований молодшим офіцером у кавалерійський підрозділ у вересні 1939 р., під час відступу французьких військ у червні 1940 р. командував моторизованою колоною, яку вивів у не окуповану зону; після демобілізації через Іспанію та Португалію пробрався до Лондона, де приєднався до руху “Вільна Франція” та працював в інформаційних структурах генерала Ш. Де Голля. Дрюон здобув всесвітню славу після виходу серії семи історичних романів “Прокляті королі”, працював міністром культури Франції.Дядько Дрюона, мандрівник, журналіст та академік Жозеф Кессель, воював льотчиком у Першу світову війну, тож після окупації Франції втік до Великої Британії, де записався до ескадрильї “Лотарингія” у складі Королівських ВПС, де літали льотчики-голлісти. Разом з ним воював бомбардиром-спостерігачем Ромен Гарі, який налітав 25 бомбардувальних місій над Європою та Північною Африкою, а після війни працював на дипломатичній службі. Народжений в Алжирі, приятель Альбера Камю Жюль Руа служив у вішистській авіації до 1942 р., після чого перейшов на бік “Вільної Франції” та літав на бомбардувальниках з авіабаз у Великій Британії (36 нічних рейдів на Рурський промисловий район). Після війни зі скандалом звільнений у відставку за критику кампанії в Індокитаї.

Професійний пілот та автор авіаційних патентів, культовий письменник зі світовим ім’ям, Антуан де Сент-Екзюпері з вересня 1939 р. по червень 1940 р. літав в ескадрильї дальньої розвідки, а після виїзду до США в 1943 р. повернувся до бойових вильотів в авіації “Воюючої Франції” на двомоторних винищувачах “Лайтнінг Р-38”; загинув над Середземним морем 31 липня 1944 р. Три своїх найкращих книги написав та видав за два роки перебування на чужині.

П’єр Буль, інженер-електрик за освітою, до війни мирно працював на британських каучукових плантаціях в Малайї, проте після капітуляції Франції в червні 1940 р. приєднався до голлістських структур Опору в Сингапурі, брав участь у виконання секретних завдань розвідувального характеру і Китаї, Бірмі та Французькому Індокитаї, де у 1943 р. потрапив у полон та провів два роки в концентраційному таборі, будні якого і описав у романі “Міст через річку Квай”. Серед його повоєнних творів – успішно екранізований Голлівудом роман “Планета мавп”.

Професор англійської літератури Робер Мерль на початку війни отримав призначення на посаду франко-англійського перекладача при штабі Британського експедиційного корпусу, з яким і потрапив у оточення в травні 1940 р.; полонений німецькими військами під час евакуації в Дюнкерку, успішно втік з табору військовополонених у Дортмунді, повторно затриманий і звільнений у 1943 р. Автор детективної епопеї про комісара Мегре, бельгієць за походженням Жорж Сіменон перебув весь період німецької окупації у Франції, співпрацюючи з рухом Опору та переховуючи збитих британських льотчиків, що не завадило пильним місцевим патріотам звинуватити його в колабораціонізмі, через що він був змушений оперативно виїхати до США вже 1945 р., не чекаючи рішення французької юстиції.