Сьогодні, 20 квітня, виповнюється 96 років ветерану дивізії «Галичина» Володимиру Клосу. Про це розповів заступник голови Галицького братства вояків дивізії «Галичина» Ігор Іваньков.
"Сьогодні свій 96-й день уродин святкує підхорунжий (Sturmscharführer) дивізії "Галичина", учасник боїв під Бродами, голова Галицького Братства - Влодко Клос.
Щирі вітання, дорогий комбатанте! Зичимо Вам міцного здоров'я, непохитності духу та перемоги на всіх фронтах! Многая і Благая Літа!", - Ігор Іваньков.
До 1939 року він проживав із батьками і братами у місті Любачів (Польща), тоді це були етнічні українські землі, звідти його рідних примусово виселили у 1945 році в Україну.
Володимир Клос навчався у гімназії в Ярославі (Польща), а потім у Сокалі, що на Львівщині. Склавши іспити, у 1943 році записався в дивізію Ваффен СС «Галичина», як тисячі молодих українців, відгукнувшись на заклик німецького командування і українських провідників.
«Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути. Мав вибрати, яку хочеш смерть і де. Ще у 1939 році мені, 15-літньому хлопцеві, не подобалась радянська армія, яка приїхала окупувати Любачів. Такої жебрацької частини не бачив. Брудні і голодні коні і такі ж солдати, з піснями такими дивними – «на разведку ходил – много пленных приводил». Я тоді думав: як такі задрипані і бідні солдати так багато полонених приведуть? Мені випала нагода пройти військовий вишкіл через Службу праці, яку організували німці. Я був наймолодший, тримісячне тренування проходив у Криниці (Польща). Потім сотнірозділили, і я працював півроку охоронцем фабрики, заробив гроші і пішов вчитись у гімназію», – пригадує Клос.
«Після завершення Сокальської гімназії у квітні 1943 року зголосився в дивізію «Галичина». У той час українська сторона і галицький губернатор домовились створити військову одиницю з простих причин: німці потребували військової сили, гарматне м’ясо для залатування дір на Сході, ми погодились, що будемо боротись лише проти більшовиків. У той час по лісах воювали бійці УПА, які не могли всіх охочих забрати. Політичне напруження в Галичині було велике. Любові між німцями і українцями не було жодної, але ми вважали, що нам потрібна зброя і вишкіл. Німці нічого українцям національного не обіцяли, а ми і не мали ніяких очікувань», – пояснює Клос.
У липні 1944 року ще не дуже добре навчену дивізію «Галичина» кинули у бій під містом Броди Львівської області. Радянські війська розгромили німецьку армію. По суті, тисячі молодих українських хлопців Третій рейх кинув на смерть. У найважчому бою Володимир Клос участі не брав. У той час його полк навчав близько тисячі рекрутів за 10–15 кілометрів від фронту.
Служба в дивізії «Галичина» – це не лише здобутий військовий досвід, каже Володимир Клос, – вона вплинула на формування особистості і обрання ним життєвого шляху.
8 травня 1945 року командир повідомив дивізійникам про завершення війни і про те, що вони мають шанс потрапити у радянський полон, або ж їм варто йти до річки Мур, в американську окупаційну зону, а для цього треба було подолати близько 60–70 кілометрів.
«Відстань була велика, і її не пробіжиш швидко. Просився на вози, машини, ніхто нікого не брав. Побачив кінноту Вермахту, попросив посадити мене на коня, але теж не дозволили. Тоді вдався на хитрість, скочив на коня, вдарив і поскакав. Опинився у Баварії, де була американська армія. Зорієнтувався у ситуації, щоб уникнути полону, куди американці скеровували німецькі частини. Коли відкрився університет у Німеччині, навчався на лісовій інженерії», – пригадує Володимир Клос.
У Німеччині українець проживав до 1949 року, не признавався, що воював у лавах дивізії військ СС «Галичина». Хотів виїхати у США, але дивізійникам в’їзд був заборонений як «ворогам» і «колаборантам». Лише після розгляду на Нюрнберзькому процесі справи щодо дивізії, відкинення обвинувачень на адресу дивізійників українські вояки могли поїхати у США.
«Я спершу приїхав в Австралію серед 25 тисяч українських біженців. Там здобув освіту медичного брата. Але не дуже мені клімат сподобався, і я поїхав спершу у Канаду, де був недовго, а потім вирішив поїздити Америкою і роздивитись, де мені будувати своє життя. Перебрався у США, у місто Сіетл, там одружився і там народились мої діти. У Сіетлі було близько 20 українців. Та все ж ми у 1970 році заснували український клуб, звісно, що знали про все, що відбувається в Україні, про репресії і арешти, організовували різні акції, щоб привернути увагу до ситуації на батьківщині», – ділиться споминами в інтерв’ю Володимир Клос.
