У Бориславі в день жалоби за загиблими бійцями в зоні АТО декілька жінок та чоловіків прийшли під будівлю міської ради вимагати провести випускний, щоб «пляцки не зіпсувалися».

Про це пише Галина Пагутяк.  

«Прикриватись дітьми вміють не тільки терористи на Донбасі, а й наші галицькі «берегині», яким начхати на жалобу, котру оголосили в Бориславі за двома загиблими воїнами. Вони прийшли до міської ради вимагати провести випускний у дні жалоби, бо «пляцки попсуються», а вони так хочуть зробити «дітям свято». Є й фото у ФБ, на якому можна впізнати цих жіночок та їхніх чоловіків, за яких загинули ще двоє, вчора. Пляцки, сукні за тисячі гривень, музика – забава до раня. А потім куплені дипломи і неможливість знайти роботу, бо всі хочуть бути юристами. Здавалось би, дрібниця, але вражає більше, ніж відео з іншими жіночками на Сході, що вважають, ніби «укри» стріляють по їх оселях. Здавалось, не варто псувати свято іншим випускникам, які сьогодні зустріли світанок. Але  діти багатьох загиблих повернулись додому, де немає  батька

Подібне не карається законом,на жаль.На місці бориславських чиновників я повезла б тих «берегинь» у військовий госпіталь у Львові, хай би подивились, чого уникнули їхні чоловіки.А випускники мусили б відчути глибокий сором за таких батьків і після їх демаршу відмовитись від випускного.(«Невже куля не могла почекати, отне пощастило, бідні діти, нашо було аж три дні жалоби.Це ж певно і в барах нема музики.Яке горе.»)

Львів, Дрогобич, Стебник вийшли назустріч жалобному кортежу, а жменька стурбованих матусь  переживає за те, що попсуються пляцки. І не десь-інде, а в Бориславі, в якому було надзвичайно люте НКВД, більше ніж в Дрогобичі, де ще живі ті, кого дітьми вивезли в Сибір, де є чимало патріотів і волонтерів, де вже двох воїнів поховали. Звідки ця моральна нечутливість, відсутність елементарного співчуття.(«А що мені дала ваша Україна?» « Ми їх туди не посилали.»)

Багато людей настільки занурені в своє приватне матеріальне, що просто не бачать зв’язку між чиєюсь трагедією і власними захцянками. Вони не бажають нічого знати про війну, тисячі поранених і вбитих, не хочуть покидати зони комфорту. І жодні тригодинні стояння в церкві, і причастя,  і сповіді  не врятують їх від цього страшного вчинку. Дикого і несусвітнього», - пише обурена жінка.