Чого варті реформи без усвідомлення основної проблеми? Мала надцікаву розмову з професором Гарвардської медичної школи Геннадієм Фузайловим. Хто не знає, саме ця людина є керівником проекту «Лікарі об’єднуються заради дітей». І щороку він приїздить до України аби оперувати нашу малечу після важких опіків. Його погляд на українську медицину дуже схожий й на мій.
Є у нас кілька каст медиків:
1. Ті кого називають - «від Бога». Хто вони? Ні, це не рОботи, які ніколи не помиляються. Мені пощастило бути особисто знайомою з кількома десятками таких професіоналів. Це люди, які буквально живуть на роботі, пацієнти вишиковуються до них у черги, бо довіряють. Їхній досвід настільки глибокий, що вони візуально можуть ставити діагноз, який потім підтверджується вже аналізами та обслідуванням організму. Ці медики днями і ночами на телефоні, ніколи не відмовляють у консультації. Так, їм віддячують, але вони ніколи не вимагають грошей. Те, що зароблять вкладають у знання та свій інструмент. Знаю випадки, коли зароблене вони вкладали у лікування пацієнтів. Так, вони також допускають помилки, але не просять своє керівництво покривати їх. Кожну з них вони аналізують та виправляють у майбутньому.
2. «Посередній лікар». Він працює від дзвінка до дзвінка. Не добрий і не поганий. Повага лише до пацієнта, який платить, а свої тарифи такий медик озвучує без сорому. Свої помилки приховує, а у знання не вкладається.
3. «Вимушений медик». Колись таку людину батьки засунули в медінститут, хоча це було зовсім не її покликання. Аби отримати диплом – студент платив, платив і знову платив: за прогули, заліки та іспит. А батьки раділи: дитина стане доХтором. У лікарні такі медики дратівливі, пихаті та незадоволені усім. Помилок маса, але, як і у поганого танцюриста – їм заважає недофінансування, погане обладнання, мала зарплата, недобрі пацієнти, нерозумне керівництво.
Нещодавно мала нагоду поспілкуватися з керівником одного з медичних закладів. Він з тих, хто «від Бога», не буду називати його імені, бо дозволу на це він мені не давав. Він розповів мені про кількість посередніх та вимушених колег. Це жахає. Усю цю гвардію ми з вами забезпечуємо зарплатою, але допомоги від них не отримуємо. Прикро те, що і звільнити їх важко (поновляються через суд), і під суд вони практично ніколи не потрапляють. Бо пацієнти до них не йдуть, а ті, хто приходить – рано чи пізно потрапляють вже до добрих фахівців. І часто трапляється так, що після невігласів вже й врятувати людину неможливо. От і виходить, що кращі фахівці мають на руках більше смертей, їх і засуджують.
Повернуся до розмови з гарвардським професором Геннадієм Фузайловим. Знаєте, що найбільше його дратує у нашій українській медицині? По-перше, це цілий полк абсолютно непотрібних лікарів та медичних чиновників, які висмоктують бюджет. По-друге, це постійне вимагання в різних організацій не допомоги у знаннях та досвіді, а грошей на обладнання та ремонти. Розповів він мені випадок: якось запросили у Бостон нашу лікарку на підвищення досвіду. Перше її питання: а можу я взяти з собою ще кілька колег? Так, але для чого? Ви ж приїдете в Україну і самі передасте ці знання, які отримаєте. Лікар відповіла: але ж не одна я хочу побувати за кордоном... За чужий кошт: вчитися, жити, харчуватися... Але тамтешні медики ніколи не викидають грошей на вітер, бо це просто не доцільно.
Ще один випадок: в лікарні Геннадію сказали: не треба нам ваш досвід, ми і без вас зможемо. Ви краще фінансово допоможіть.... На питання, а як ви лікуєте? Медики відповіли: рятуємо від смерті, а от про період реабілітації говорили вже невпевнено. Про третю стадію лікування – психологічну допомогу пацієнту – взагалі нічого не знали. А саме ці знання професор і привіз із собою, адже без усіх трьох складових – медицини просто бути не може.
Так воно є. І тут реформи не допоможуть, треба змінювати психологію лікаря. Я хочу, аби у нас були фахівці «від Бога», а не погані танцюристи.
