29261877 10215871049552996 437999637073169664 nСьогодні я вкотре ставив автографи у студентських заліковках. Не виключаю, що востаннє. Принаймні у цьому форматі вищої освіти, у якому пропрацював останні 18 років.

Ставив лише "зарах." "Незарах." не ставив. 
Не тому, що востаннє (ймовірно). 
Не ставив, бо не певен, що собі поставив би "зарах." за всю свою педагогічну діяльність у вищій школі. 
Ще більше не певен, чи має бодай якийсь сенс оте сакраментальне: "зарах. / незарах.", від якого часом залежить студентська доля. 
Людська доля. 
Не певен, що ЛЮДСЬКЕ взагалі можна виміряти балами. Байдуже, за якою шкалою: 5-, 12- чи 100-бальною. 
Найголовніше в нас узагалі невимірюване. 
Розумію це дедалі більше. 
І дедалі більше відчуваю внутрішній дискомфорт, коли змушений грати за "Х-бальними" правилами. 
Я не можу виміряти жодними балами ті відчайдушно-гарячі іскри в очах юних хлопців і дівчат, які приходили до мене усі ці роки. Приходили, бо мусили, не знати, чи бодай чогось від мене чекаючи. 
Якщо вони чогось і чекали, то це точно не "зарах. / незарах." Тепер я в цьому твердо певен.
Вони - ті, що до мене приходили - щоразу були дедалі молодші. 
А я ставав дедалі старшим. І вони починали сміятися, коли я казав: «люди нашого з вами віку» чи «нашої з вами генерації». 
Мене не ображав і не смутив цей сміх. Він був мірилом мого дорослішання, яке аж ніяк не плутаю з мудрістю. Бо мудрість, на моє переконання, має набагато більше спільного з дитинністю, аніж із дорослістю.
Ті, що прийшли до мене сьогодні, могли б бути моїми дітьми. Я й вітав їх напівжартома із Днем захисту дітей - не тому, що чуюся їм батьком, а тому, що бачу в них дітей. І вони прекрасні, ці діти. Вони щоразу кращі за нас - тих, хто приходить до них, щоб чогось навчити. Нібито. Бо часто-густо - щоб не тільки не навчити нічого, а, що гірше, й нічого від них не навчитися. 
Я не поставив би собі "зарах.", бо не певен, що навчив їх того, що вмію, і ще більше того, чого вони НАСПРАВДІ потребують. 
Не тому, що не хотів. І, чесно кажучи, й не тому, що не вмів. 
Передусім тому, що здебільшого забракло часу, енергії, мотивації виділити кожного із них із цього нескінченного (дякувати Богу!) потоку. 
Кожного зокрема. 
Кожні окремі очі. 
Кожну окрему усмішку і зажуру. 
Кожен жмуток комплексів і амбіцій. 
Мені прикро і соромно через це - через це найбільше! - і я прошу вибачення за це. 
Не тільки за це, але за це найбільше. 
Що не помітив. Не побачив. Не почув. Не полюбив. 
Принаймні тою мірою, якою вони - Ви! - на це заслуговували. І заслуговуєте. 
Друзі, я маю перед вами гріх. Точніше, багато гріхів. Та й ви не безгрішні, що гріха таїти! Студенти не ангели, ангели не студенти. 
Я не знаю, чи ще прийду до вас в аудиторію. І не певен, що сказав вам те найголовніше, що мав сказати. І що ви хотіли почути. 
Я тільки переконаний, що нам часом таки бувало добре разом. Особливо тоді, коли ми могли дозволити собі найвищу розкіш: бути одне з одним чесними. 
Це багато вартує і багато коштує. Більше від усіх балів. 
І коли нам так бувало разом, це таки було добре. 
Не задовільно, не відмінно, не "зарах. / незарах.", а таки добре. 
До холєри добре.
Просто добре. 
Так добре, як буває літньої ночі, при відчиненому вікні чи – найкраще! – просто неба. 
Коли відчуваєш це літо шкірою. 
Коли відчуваєш це небо. 
Ви його відчуваєте, я певен. 
Я це бачив. 
І бачу. 
І бачитиму. 
І за це вам найбільше вдячний. 
Летіть. 
Ви варті цього польоту. 
Хай він буде високим і яскравим – таким яскравим, як ваші осяйні усмішки й божевільні іскри у ваших молодих очах.
Хай вони не гаснуть. 
І хай вам буде добре. 
І до дідька всі оті "зарах. / незарах."