Не думала, що пост про повагу до себе зачепить за живе стількох людей. Хоч з іншого боку, чого дивуватись, ми живемо у такий час, коли напевно кожен хоч раз переживав кризу. Одні сказали: «Добре говорити, а реальність диктує свої умови», інші звинуватили мене у зверхності до людей, які чесно, дуже тяжко заробляють собі на хліб. Що ж, кожна думка має право на існування. Розкажу, що колись допомогло мені.
Коли ти студентка, з мріями і амбіціями, приїжджаєш у тоді чуже місто у пошуках себе, то перше, що робиш – йдеш шукати роботу. І що тебе чекає? Навряд чи робота твоєї мрії. Ні, тут спрацьовують інстинкти за всіма законами дикої природи. Ти схожа на молоденьке вовченя, що вперше йде добувати собі їжу само і навіть не підозрює скільки хижаків вже на нього полює. Студенти, переселенці, люди в складних життєвих обставинах, ті, хто просто не поважає себе – всі на прицілі.
Є такий тип «підприємців». Схема проста, як двері. Приходиш на стажування, яке триває поки всього не навчишся (від місяця і до трьох, а деколи і більше), робиш всю грязну роботу, тобі за це платять мінімум або взагалі не платять. Дякуй, що взагалі взяли. Потім переводять на зарплату і набирають нових стажерів – тепер всю грязну роботу роблять вони. А тебе тримають рівно стільки, скільки часу треба для того, щоб навчити азів новенького. Або працюєш, але без зарплати. Як там в народі кажуть, обіцянка-цяцянка, а дурному радість.
Скільки таких випадків… Якби ж то було поодиноке невезіння! Виявляється ні – закономірність. І люди живуть з цим роками, а деколи все життя. А роботодавець як ляльковод, хоч, до речі, на початках може видаватись видатним професіоналом і просто гарною людиною, вміло шарпає за ниточки в потрібний момент. Так, щоб ти постійно сумнівався: «А може так і має бути, чого він/вона має зі мною панькатись», «а може я просто щось неправильно роблю», «а може я недостатній професіонал, тому на більше і не треба розраховувати», «а що я буду робити, якщо піду звідси»...
Так триває доти, доки з людини є хоч якась користь. Якщо терпите і не йдете самі, то як тільки впадете від безсилля – вас гучно виженуть з роботи. У більшості зі словами, нібито, ти ні на що не здатний, нічого не можеш і все в тому дусі. Як би в той час не здавалося, що все – гірше бути не може - все ж це найбільше щастя, яке могло з вами статись у цій ситуації.
По-перше. Важкі часи пережити непросто, але вони ховають в собі велику можливість для подальшого розвитку. Якщо послухати тих, хто чогось добився у житті, то у більшості є історія, як колись зайцем їхав у метро, ночував на вокзалі або крав булочки з їдальні, бо не було, що їсти. Такі ситуації загартовують характер, спрямовують погляд на те, що справді важливе і вчать цінувати те, що є. Себе, найперше, свою працю, час і гроші. Людей, що нас оточують. Бачили колись як люди вивертають руку, а потім приходить лікар і вставляє її на місце? Людина кричить, плаче, матюкається. Але в один момент розуміє, а біль-то пройшов. Вважайте, що подібна ситуація – ваш лікар.
По-друге. Не варто чекати, що хтось одумається і скаже: «А який/яка ж ти молодець!» і погладить по голівоньці. Навряд чи таке станеться. За своє життя і за свої рішення треба брати відповідальність на себе! Так, зразу добре не стане. І доларові купюри відразу теж на голову не впадуть. На все це потрібен час. Скажете, що у вас його нема, страшно щось міняти? Страшно жити чужим життям.
По-третє. Можемо до безкінечності скаржитись на ситуацію в країні, на нелюдів-роботодавців, на поганого чоловіка/жінку, на працівників, які не хочуть працювати... Буття формує свідомість тільки до того часу, поки ми це дозволяємо. Приходить час, коли потрібно розірвати це коло і змінити своє уявлення про світ. Наше життя формує те, що у нас всередині. Недаром говорять, хочеш змінити світ - починай з себе. Хочеш нормальну роботу з гідною оплатою і достойним життям – починай поважати себе, вчися, розвивайся. Робота над собою – найбільш високооплачувана робота в світі. Таких людей треба завжди і всюди. І чим більше в нашій країні буде тих, які знають собі ціну, в хорошому розумінні, тим менше буде таких «роботодавців», політиків, авантюристів, що роблять статки за чужий рахунок. Попит породжує пропозицію, як не крути.
П.С. Жоден час не породжує стільки можливостей як тоді, коли щось розвалюється або будується. Нам зараз вибирати – що валити, а що будувати.
