Не можу не написати цього.
Їхав сьогодні по Пасічній з боку Личаківської. На перехресті з Дж. Вашинґтона загорілося червоне світло. Машини зупинилися, я прилаштувався третім. Думав про щось своє і, ковзнувши неуважним оком навколо, майже підсвідомо зауважив – щось не так. Сфокусував погляд, відігнав ліниві думки та й нарешті зрозумів. Хто їздить тою вулицею, знає, що у цьому місці між протилежними пасами, власне, перед світлофором є такий собі острівець. І саме на ньому (там інколи стають тачки, як щось раптово поламалося) стояла машинка з ввімкненою аварійкою. «Стукнулися, чи що?», – промайнуло здивування. Дивлюся, а водія нема (наші відчинені вікна опинилися навпроти), тільки на пасажирському сидженні сидить красива молода жінка і стурбовано дивиться кудись назад. Простежив її погляд і побачив дивну пару на пішохідному переході. Молодий хлопчина, уважно поглядаючи наліво-направо, дуже-дуже повільно переводить через дорогу чоловіка, років під шістдесят. Вільною рукою помахує, привертаючи увагу водіїв.
До мене дійшло і я знову подивився на машину поруч моєї, міг її рукою торкнутися. Ми зустрілися поглядами з красунею в салоні. «Це Ваш чоловік?», – питаю. Відповідає: «Так». «То він спеціально зупинився, аби перевести немічного?» Мовчки кивнула головою, дивлячись на мене.
Я знову перевів погляд – спочатку на свою ковіньку, що тихенько відпочивала праворуч. Потім зиркнув на лічильник світлофора – скільки ж там іще секунд залишилося? І врешті втупився в таку дивну парочку, яка страшно повільно, якимись мізерними і майже гротескними крочками наближалася до середини нашої половини дороги.
Враз холодна рука стиснула горло… згадалося, як чотири роки тому, ще до операції, я не ходив, був нерухомий. А уява вже малювала картину. Не знаю, яка біда вигнала хлопа з такими проблемами з хати (може він одинокий і банально вийшов по хліб?) Та не думаю, що йому то було в кайф. Він не виглядав на такого, що мав вивих чи там якийсь перелом ноги. Дуже дивними, смиканими, були його рухи. Там щось серйозне, щось із координацією. Уявив собі, скільки часу бідака стояв і, знаючи, що не встигне за ті кілька секунд подолати кляту вулицю, не наважувався зробити перший крок.
Я знову повернув голову. «Респект Вашому мужчині», – промовив ледь чутно. Жінка вдячно посміхнулася у відповідь.
Загорілося зелене світло, та всі мовчки стояли. Ті двоє завершили свій відчайдушний перехід, а для нас знову загорілося «червоне». Хлопець помандрував назад, до своєї машини. І тут почалося. Тачки, що не рухалися вже друге світлове коло, раптово почали сигналити, з вікон повилазили руки з піднятими догори великими пальцями і зазвучало: «Молодець! Молодець!!!»
Коли він відчиняв двері свого авта, втретє загорілося «зелене» і я вже тиснув на педаль газу. Та встиг крикнути у вікно: «Дякую Тобі, чувак!» У дзеркало бачив, як він дивився услід та розгублено посміхався…
