Тут така історія, що не напиши, слова не ловлять його людський формат, годі описати фанерними формулами живого, сильного, примруженого, часом сталевого, але такого зрозумілого, якогось свого. Кіплінг міг би описати його вдачу, міг би Стефаник і Фолкнер, - люди, котрі оперували чистими сутностями. От була в ньому ця енергія, людей, що не бояться смерті ні своєї, ні чужої, але готові покласти своє життя заради порятунку життя іншого. Без обговорень. І ніколи не зважати на себе – зціпити зуби і дотягувати справу до порваних жил, до порваних вен.
«Дививсь уважно на людей. Життя наше, немовби ми і в мирний час у дозорі – ти бережеш того, хто перед тобою, і головне, аби ти був впевнений у тому, хто прикриє тобі спину».
«Страх – це нормальний сторож, який людині дозволяє оцінити ту чи иншу ситуацію і зробити свою поведінку безпечною. Втрата страху по-суті робить людину ранимою і небезпечною. В мене був такий період. Відбувши півроку в умовах бойових дій в Афганістані, була невелика операція в межах 3-х днів: штурмова атака на базовий табір моджахедів на горі Ургун – практично на кордоні з Пакистаном. Це високогірна територія – більше 2800 м над рівнем моря. Логіка була така: військові моджахеди вийшли на велику операцію, залишивши величезний табір на 800 чоловік (а це склад з добрим забезпеченням і з охороною), і наша диверсійна група на 16 чоловік мала зруйнувати цей табір. 13 червня 86-го року бій почався о 5-й годині ранку. Тоді з нашої групи загинуло четверо людей і всі 100%, і я втому числі, отримали поранення. Відійшли ми двоє з земляком з Рівненщини Петром Ковальчуком і тоді нам вдалося вижити. Після того стався певний психологічний злам – 3 місяці я ініціативно виходив на всі бойові операції, певно 10 разів підряд, поки командир не зупинив мене. Це було враження, що ти свідомо обдурюєш смерть, що ти в неї виграєш, що вона не має ніякого значення. І це точно робить поведінку безглуздою, абсолютно безвідповідальною особистісно. Тебе перестають тримати зобов’язання перед батьками чи ще кимось. В тому моменті спрацьовує абсолютна солідарність з тою групкою людей, з якою ти борешся. Тоді появляється віртуально третій ворог – ворог, якого ти ігноруєш – не фізичний ворог. А смерть, можливість втрати, можливість каліцтва – вона не має ніякого значення. Я дуже добре розумію, що приблизно той феномен працює зараз на Грушевського.
А.Б.: … Людей стріляють, їх намагаються знищити, а вони йдуть…
І.Г.: Їх стримати неможливо. З погляду тактики протистоянь – це історія, яка, як правило, супроводжується успіхом. З другої сторони – це історія, яка супроводжується моральним пригнічення суперника. Але вона абсолютно небезпечна – невідомо, якими механізмами вона втримується. Зрештою, тут більш зрозумілий феномен солідаризації стадіону: там 40 тис. людей сидить і на момент, коли їхня команда грає з явно сильнішим суперником, колективний драйв натиску до перемоги абсолютно не контрольований, як цунамі – це складні емоції.
А.Б.: А як закінчилася оця історія на Уругуні?
І.Г.: Нас запеленгували на доїзді вертольотами. Було видно блимання вогників в горах, коли ми піднімалися на вершину. По суті, вимучена група не дійшла метрів 200 до найвищого піку. На території багатьох гір ми лишилися нижче висоти і зрана почався просто фатальний штурм. Найперше поранили кулеметника – пряме поранення в стегно. І я побіг первинно до нього. Інтуїтивно наклав джгут, тому що була величезна кровотеча з пораненням судини, перелом стегна. Там мене поклав снайпер з протилежної гори. Це був, певно, найскладніший період в житті. І, певно, зі страхом я там і попрощався. Я лежав і пригадав всю історію мого життя. Коли починав рухатись – на будь-який рух коло мене лягали кулі. Збило шапку, наплічник був в 4-5 місцях пробитий разом з усіма медичними слойками для переливання. Пролежав так півгодини, але через годину треба було перебігати по схилу гори, бо поранили командира. І так та історія зав’язалася. То були величезні втрати. Було дуже складно забрати людей вертольотами, тому що гора дуже стрімка і вертольоти сідали на зависанні. Але це один з феноменів патологічної війни. А та війна була патологічною, з цинічним ставленням до своїх воїнів. Тобто, вона мала свої табу. І от одне з табу – це для солдатських батьків правильно – група не відходила, поки не забрала всі тіла і всю зброю. Навіть, якщо для того, щоб забрати тіло загиблого треба було покласти ще одну групу – гинула ще одна група, але забирали всіх. Але тут була невмотивована жорстокість з иншого боку. Десь коло четвертої години ми зі старшим лейтенантом Ковальчуком залишилися, коли відлітали останні вертольоти, а відстань була дуже велика – 500 км від нашої основної бази. На щастя, нас забрали. Як долетіли ми з трудами до нашої частини, то я ще встиг прооперувати з тих, з ким разом приїхав – 5 чоловік, і після того втратив свідомість в операційній. А вже коли я рано прокинувся, то зрозумів, що у мене ноги закривавлені і почав собі витягувати відламки гранат з гомілки. Я просто не відчував болю в ті хвилини.
А.Б.: Беркут перейшов табу?
І.Г.: Він поза табу. І взагалі, можна говорити про антифеномен чи поведінку, яка практично порушує всі конвенції, всі закони і, очевидно, не має навіть логічного пояснення. Кадри, які я бачив при штурмі адміністрації мене просто шокували. Лежить людина, біжать 30 дибілів і кожен б’є, як килим витріпує – з задоволенням. Це уму непояснимий феномен. Такого я точно не бачив, проживши достатньо довге життя, включаючи різні форми насильства, різні форми агресії і війну в тому числі. Але тут біда не в хвильовій агресії. Те, що ми бачили – це лише маніфестація хвилинної історії, причому за відсутності небезпеки для тих самих «беркутівців». Це вони робили за визначенням, не маючи певної небезпеки…
А.Б.: … для душі, для власного задоволення…
І.Г.: Так, вони робили погану справу для душі. А що вони будуть робити, коли буде небезпека? Це перше питання. І друге – ми говорили про агресію позитивну – агресію революційного спротиву. А може бути така сама агресія сконцентрована – агресивна поведінка потенційно небезпечна. Ми маємо хмару людей: молодих, здорових, фізично розвинених, які мають внутрішню готовність бити дитину, лупцювати будь-кого безборонного, бити лежачого, перейти Женевську конвенцію, стрілити журналіста чи лікаря якогось. Це ж не війна. А ця історія нікуди не подінеться. Що ж нам робити? Навіть, коли буде розформований «Беркут», то ці люди залишаться. Це люди, які живуть поруч з нами – люди з Тернопільщини, з Львівщини, це чийсь сусід, чийсь тато. Це людина, яка має таку акумулятивну енергію. Вона ж не отримує її, коли бере шолом – це точно не шолом з якимось магнітами, які дають агресію. Вона має це в своїй голові, під волоссям, в черепній коробці".
