Мене вчора накрило. Добряче так. Накрило подвійно. У мене стався культурний шок після повернення з США і вилізла на поверхню образа на суспільство.
Протягом всього перебування у Вашингтоні ми з дівчатами були у формі української армії. І до нас підходили люди зі словами “Thank you for your service”. Ми не були одягнені у форму військових США, ми були жінками, по нас не було видно, що ми маємо бойовий досвід. Але тим не менше люди підходили і дякували. Питали, чи можуть чимось допомогти (поліція Вашингтону). Мені подякувала за службу молода жінка у вбиральні House of Representatives. Я дякувала, втуплювала погляд у підлогу і намагалась зникнути.
14.10.2019, Київ, метро, я їду по формі на Майдан у Інститут пам‘яті на дискусія «Жінка у війську». І нічого. Порожні погляди, які ковзають по мені. Деякі зупиняють свій погляд, але швидко відводять, коли я дивлюсь в очі. І єдина моя думка була «Боже, ну будь ласка, ну хоч хтось. Ну будь ласка. Дякую за службу. Приклади руку до серця. Покажи, що ти знаєш, завдяки кому маєш вихідний»... і знаєте що?) Дива не сталось.
Після дискусії я переодяглась у цивільний одяг, закинула сумку з формою на плече, і поїхала додому з повними очима сліз. Десь глибоко в душі сміючись зі своєї дитячої образи) бо безглуздо вимагати від суспільства того, чого воно не вміє, як безглуздо від школяра початкових класів вимагати будову атому. Я розумію. Розумію, що ще багато треба робити, треба навчати наше суспільство, навчатись самим. Але інколи прослизає) нащо я то все пишу?) якщо дочитали до кінця, не соромтесь, дякуйте за службу. І неважливо воював/ла, якщо людина одягла форму, вона апріорі готова стати на захист. Себе, вас, країни. Форма зобов‘язує. Тому, будь ласка) для когось ваш жест може бути всім.
