А де адекватне суспільство? А немає!
Колись я, юна максималістка, з піною у роті доказувала, що люди прекрасні. Я допомагала людям, бо просто хотіла їм допомогти і взамін мені ж таки нічого не треба було. Окрім, поваги.
Доказувала я це тому, хто застерігав - через кілька років все зміниться (по собі знав).
І так і сталось. Два роки постійного читання неадекватних коментарів. Два роки спостережень як швидко міняються межі дозволеного, ваша думка чи оцінка ситуацій. Ваша от ця така безпардонність. Я знаю, яка тема зачепить вас і знаю як подати так, щоб ви її з'їли ні слова не збрехавши при цьому. Ви просто клюєте на емоції, не включаючи критичного мислення.
Банально говорити, що ми заслужили таких як Порошенко чи Зеленський (яка нахєр різниця), ну бо це вже звучить як популізм чи агітація за когось. Тобто, саме ви так цю тезу і сприймете. Ви хвалили бізнес одного і отримали те, що країна перетворилась на його бізнес. Ви ржали з комедій і жартів іншого, заїдаючи мискою зупи перед телевізором, і хто зна куди це приведе нас зараз. Хоча, до біса. Куди б не привело. (Сміх - це ж добре, правда?)
Ви ходите до церкви кожної неділі, а виходячи обговорюєте спідницю сусідки чи матюкаєте когось в Інтернеті(дійсно, не вживу ж). Ви готові закидати камінням п'яну жінку (чи будь кого іншого, не важливо), не зважаючи як ви виховуєте власних дітей. Цими ж думками у вашій голові - когось образити, когось обговорити, побажати комусь смерті і бла, бла, бла.
О, як мені подобається, коли у коментарях ви так криєте один одного добірними матами, при тому дивуючись, як хтось вас, старшу людину, дитину, жінку, даму, солідного хлопа посмів обматюкати. Це божествено. Це вся ваша суть.
Ви кричите про прекрасних українців, один народ, нашу щирість та сердечність, а після того клянете ні у чому не винних людей тільки за те, що у них інший колір шкіри (чи статус) і які не те, щоб вам щось зробити, вони вас ніколи і не бачили.
Ви говорите про братерство чи сестринство, а потім вставляєте ніж у спину і насміхаєтесь.
Звичайно, нам завжди легко з когось насміхатись
Ви, саме ви, ржете з тих, хто зараз такий же щирий максималіст і хоче змінити світ, як я колись. Тільки ви сидите на дивані і думаєте про власне брюхо, а хтось таки змінює цей світ. Поки може. Тільки не кажіть їм, як мені колись, що сили закінчуться ще до того, як щось вдасться зробити.
І знаєте, чому я так емоційно оце все зараз пишу? Бо я боюсь. Бо саме зараз я на дивані і осуджую вас, і може здатись, наче я найрозумніша з вас всіх, тих, хто читає це зараз. Але ж це не так. Не річ же у цьому.
