Моя кар'єра правоохоронних органах розпочалася в кінці літа 2014 року в ролі нелегального партизана в добробаті з власним карабіном та без офіційного статусу на сонячних пляжах Азова. За кілька місяців бюрократії я став рядовим міліції батальйону спеціального призначення. А вже в кінці року батальйон розформовують і на його базі формують полк Національної гвардії.
Особовому складу пропонується підписати безстроковий контракт або звільнитися. В той час таваріщ міністр внутрішніх справ на своєму фейсбуці розповідає, що “наши мальчікі будущіє сістєми”, я пишу рапорт на звільнення за власним бажанням, щоб не підписувати кабальний контракт до закінчення особливого періоду. Так вільні козаки стали солдатами. Це був кінець 2014 року.
Слова міністра були прийняті мною іронічно, тому я заповнюю анкету на вакансію на сайті Львівської міліції та невдовзі отримую відповідь: “Доброго дня! Шановний Назарій, допоки немає визначеної позиції МВС України щодо внутрішніх переміщень в системі ОВС України бійців добровольчих батальйонів МВС, до тих пір, на жаль ми не можемо розглядати Вашу кандидатуру у відомому Вам конкурсі. Одночасно інформуємо, що при наявності чіткої позиції МВСУ та дозволу на переміщення бійців добровольчих батальйонів МВС у інші підрозділи міліції, ми будемо раді вітати Вас на роботі в міліції Львівської області”. Логіка проста, як думка полковника: служити на війні ви можете, а в місцевій міліції ні. Декларуємо одне, робимо інше. Далі я йду в відділ кадрів та намагаюся піти на службу на загальних підставах після 6-ти місячного курсу в школі міліції. Близько місяця збираю необхідні довідки, характеристики та та врешті мене повідомляють, що відкритих вакансій уже немає, набори закінчилися у зв'язку з переформатуванням міліції в поліцію. Вакансії є тільки в батальйон “Львів” при місцевому главку.
В той час наш міністр починає пророкувати свєтлоє будущіє вже майбутньому проекту патрульної поліції. Знову заповнюю онлайн вакансію та акурат перед тестами на логіку, першим туром відбору дізнаюся, що від міни загинув мій друг, з яким ми були в одному мінометному розрахунку. Далі Дебальцево де якраз знаходилася дислокація батальйону “Львів”. Совість підказує мені закрити для себе патрульну поліцію та піти таки в Львівський добробат при главку, з попередньою домовленістю з кадровиками області, що після року служби таки переведусь в поліцію Львівської області. Перевід в трушну Львівську міліцію-поліцію став для мене щось на зразок соціального експерименту. Зимою 2015 я підписую необхідні документи для вступу в батальйон “Львів”, отримав звання молодшого сержанта, проходжу двотижневі курси та їду Станицю-Луганську.
А в той же час одному добровольцю з батальйону Дніпро-1 з тими ж формальними критеріями, що і в мене вдається не тільки потрапити на службу в Львівську поліцію, а і стати керівником Жовківського відділу міліції у Львівській області. Народний депутат України по мажоритарці Жовківського району Володимир Парасюк публічно зізнався, що дану кандидатуру особисто лобіював міністру внутрішніх справ. В системі далі працює старе правило: друзям все, іншим Закон.
Моя служба в батальйоні “Львів” триває близько двох років: Станиця-Луганська, Біловодськ, Слов`янськ, Костянтинівка та закінчив вже рідним для себе Маріуполем. До кінця 2015 війня переходить в позиційну стадію, активність бойових дій спадає, батальйони під МВС виводяться в другу лінію оборони та освоюють функцію охоронців стратегічних об'єктів в прифронтовій зоні: мости, колії. За ці два роки перевестися з батальйону не було можливості, бо спочатку міліція перейменовувалася в поліцію, а потім ще рік тривала переатестація поліції. Зробити кар'єру в батальйоні важко, бо згідно штатного розпису офіцерських посад трохи більше десятка і всі вони зайняті. Але одного разу мій взвод лишився без командира та його заступника. Для зайняття вакантних посад не оголошувався конкурс, не проводили збори особового складу для узгодження кандидатур, а керівництво самостійно вирішило хто займе посаду. Керуючись честолюбивими мотивами, я пішов на переговори до керівництва в складі командира роти та зам. командира батальйону, які тоді були на моїй ротації. Атци камандіри сказали мені, що не бачать мене на вакантних посадах, а формальні критерії свого вибору пояснити не змогли. Я ж вказав на сумнівну законність їх рішення, так як займати офіцерську посаду може людина з вищою освітою, а у моєму взводі такий залишився я один. В принципі, на цьому моя кар'єра мала би і закінчитися, але проведені мною “дискусії” на рівні керівництва обласного главка дали результат. Таким нехитрим способом “шантажу” я отримав плюс двісті гривень до зарплати, звання лейтенанта та купу нових паперових обов'язків.
В кінця 2016 року, перебуваючи на службі м. Маріуполь, я дізнаюся, що батальйон пройшов атестацію в заочному режимі. Остання, як мені здавалося, формальна причина для переходу на іншу службу була усунена, але ні. Виявляється, щоб служити в поліції поліцейський повинний пройти первинну підготовку (4-6 місяців навчання в казармовому режимі), а всі батальйони формувалися на швидку руку за два тижні навчання і первинки не проходили. Мені кажуть, що простіше написати рапорт на звільнення і податися вільні вакансії на загальних підставах по конкурсу. Простіше хіба для кадровика, а не для мене бо мене тоді би чекала наступна процедура: написання заяви, знову збір документів, тести на логіку, здача фізичних нормативів, проходження поліцейської комісії, чотирьохмісячне навчання на первинній підготовці. Я тоді прошу відправити мене на первинну підготовку перебуваючи на займаній посаді, але мені відмовляють. Далі я ходжу з кабінета в кабінет, говорю з різного рівня керівниками, підписую рапорт, візую його тут і там. Сам процес тривав кілька місяців, і дуже нагадував романи Кафки. Мені допомагають родичі та знайомі, комусь телефонують, щось питають. Врешті таки в березні 2017 року мене переводять в Сихівський відділ поліції у Львова на посаду дільничного офіцера поліції. Вибір посад був не великий: оперуповноважений або дільничний. І вже після двох місяців на новій службі мене таки вже відправляють на первинну підготовку в Київ на 4 місяці. Загалом два з половиною роки тривав мій процес переводу.
Цікаво, що особовий склад мого добробату тільки в 2018 році пройшов первинну підготовку. Чотири роки існувала формальна причина не змішувати неоднорідний склад добробатів та райвідділів.
За два з половиною роки служби на посаді дільничного я не знайшов жодного законного соціального ліфта, яким би можна було б рухатися по карєрній вертикалі в поліції. І ніби існує спеціальний сайт для відкритого набору кадрів nabir.np.gov .ua, але там майже ніколи не можна знайти вакансії на керівні посади. За час моєї служби в райвідділку змінилося два його керівники, кілька разів мінялися його заступники по різних напрямках, змінювався начальник дільничних, але жодного разу не було оголошено конкурсу на ці посади.
Після закінчення Революції Гідності у Львові силами громадськості та журналістів було створено прецедент та оголошено конкурс на посаду керівника обласної міліції. Кандидати на посаду в прямому ефірі відповідали на питання журналістів та громадськості. Вперше керівник області був вибраний не через мішок грошей чи політичну кон'юнктуру. Але замість того, щоб поширити таку практику на інші області, свято прямої демократії на цьому і закінчилося.
В 2014 році здавалося неможливим, що керівником Львівського обласного главка можуть поставити працівника колишнього спецпідрозділу “Беркут”, але в 2019 році це стало реальністю. Він залізною рукою змінив своїх замісників, керівників райвідділів на своїх людей. Як ви вже зрозуміли, жодного конкурсу на ці посади проведено не було.
В кадровій політиці поліції існує дихотомія, коли на посади дільничних, оперативних співробітників, поліцейських органу поліції охорони і т.п. проводяться конкурси, а на керівні посади ні. Згортання політики відкритих конкурсів ми можемо побачити і по останньому призначенні керівника Національної поліції України, коли назначали Князєва то по всіх ЗМІ транслювалися етапи відбору кандидатів на посаді, а з чинним керівником навіть не удосужились зробити формальний конкурс.
Ідеї створення конкурентних правил гри на посади чиновників мають довгу традицію. В західному світі вони з'явилися з незалежністю США та з початком Французької революції 1789 року (якщо не згадувати античну демократію). В Китайській імперії чиновники здавали складні іспити на вакантні посади, навіть наш північний сусід в особі Петра І створив систему звань та чинів “Табель про ранги” для конкурентного середовища в Російській імперії в 1719 році. А в Україні в епоху діджиталізації початку 21 століття такі ідеї якось не можуть прижитися.
За 2.5 роки служби на посаді дільничного мені вдалося змінити посаду тільки по горизонталі, і то не через чіткі правила відбору, а через випадковість та особисту зацікавленість тематикою протидії домашньому насильству. В мій відділок поліції прийшов лист від вищого керівництва відрядити двох співробітників для проходження тижневих курсів, на які я добровільно визвався, а вони згодом стали підставою до залучення мене в мобільну групу по запобіганню та протидії домашньому насильству. Закінчення в 2019 році мною другої вищої освіти по спеціальності правознавство жодним чином не допомогло моїм кар’єрним звершенням.
Прозорої кадрової політики в Національній поліції немає, а при наявності незміного міністра на посаді дуже мало шансів, що щось зміниться.
