Одним словом відчутно, що ця достойна жінка все життя чесно працювала на державу і навіть в тій жебрацькій старості має власну гідність. Спрацьованими руками, десь з глибини такої ж потертої матерчатої сумочки, ця жінка дістала давно порваний гаманець, що був модним в 70-ті роки минулого сторіччя (знаєте такий дерматиновий, на дві сторони з защіпками, з фото якоїсь підморгоючої красуні на лицьовому боці). Я кинув оком в середину одна купюра 20 гривень кілька по одній-дві і пару «десяток». Тремтячими пальцями вона дістала десятку і поклала на прилавок
- Ваші ліки коштують 35 гривень,- промовила провізор.
- Ой лишенько, як 35??? Тиждень тому було ж десять… - старенька мало не зі сльзами застовпичилась біля каси. – Як мені бути? Я не можу без цих ліків…
Ліки бабусі звичайно купили. Бо 35 гривень це одне горнятко кави в центрі Львова, яке я сьогодні не випив. Сподіваюсь, що запасу таблеток її вистачить до пенсії….
А Зараз, коли я повернувся до дому… мені стало соромно.. соромно перед цією літньою жінкою, що я ніяк не можу обрати владу, яка РЕАЛЬНО, я не в кіно, буде турбуватись про тих людей, що будували заводи та промислові комплекси, які за копійки викупили наші магнати. Що люди, які поклали життя і здоров’я, чесно працюючи в моїй державі, часто не мають доступу до елементарних речей. Мені соромно, що я не можу пояснити оточуючим, чому між телевізором і солодким багном обіцянок треба вибирати прагматичного лідера з економічним фахом… Мені соромно… дуже соромно. Пробачте мені, що не можу збудувати таку державу, в якій я теж, за якійсь десяток років не піду рахувати копійки.. Просто вибачте..
