"Львів, 29-31 серпня 1942 р.
Святіший Отче,
Не писав до Вашої Святости, відколи живемо під німецькою владою, коли ж до того часу я не мав достатньої певности, що мій лист не попаде в руки тих, які не повинні його читати. Однак, маю надію, що в найближчій майбутності буду мати добру нагоду, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости (…)
Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини: вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї. Число замордованих євреїв у нашій малій країні з певністю вже перейшло двісті тисяч. У поступовому наступі армії на Схід число жертв збільшувалося. У Києві, протягом кількох днів, вимордувано до ста тридцяти тисяч мужчин, жінок і дітей. Усі малі міста України були свідками подібних масакр, а триває це вже понад рік. Спочатку влада встидалася цих несправедливих і нелюдських актів та намагалася запевнити собі документи, які могли б свідчити, що ініціяторами цих убивств була місцева людність або члени міліції. Із часом почали убивати євреїв на вулицях, на очах публіки та без тіни сорому. Звичайно, що велике число християн, не тільки охрещених євреїв, але й «арійців» — як це вони говорять — впали жертвами безпідставних убивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей розстрілювано без жодних дійсних оправданих причин; для сільського населення заведено невільницьку систему, а поруч із цим сільська молодь була вивезена чи змушувана до виїзду в Німеччину на працю у фабриках або на ріллі; у селян відбирано майже все, що вони мали, а починалося від вимоги подвоєння попередньої продукції. Проголошено кару смерти за продаж чи закуп будь-чого безпосередньо від продуцентів. Багаторазово проголошувано зворот приватної власности, але цих обіцянок ніколи не здійснювали. Властиво, навпаки, влада без жодних обмежень уживала й користувалась із усіх дібр, сконфіскованих перед тим більшовиками, та доводила, що вся земля є власністю держави. Часто повторяється потихо, що маєтки поодиноких осіб є воєнною здобиччю (…). Із певністю можна твердити, що серед керівників знаходяться чесні люди. Зустрічаються навіть часом добрі католики, але у подавляючій більшості всі прислані до нас урядники — це люди без чести й віри, які дозволяють собі напросто невірогідні надужиття.
Селян трактують як муринів у колоніях. Б’ють їх по обличчю без жодної причини, конфіскується у них всяка пожива, яку несуть, наприклад, для дітей у місті; а все це робиться з таким браком людського відчуття, що просто важко повірити у можливість існування таких людей. Але, властиво, вони такі в дійсності є. Знаю від одного свідка, що, наприклад, один із «шефів» округи захоплювався конфіскацією й викиданням до ріки всього того, що може знайти в кошиках селян, що прямують до міста. А робить це в час справжнього голоду, який стався в багатьох селах напередодні нового збору. Нічого не можна йому зробити, бо він, як говориться, має високу «протекцію».
Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалека, щоби не втратити нагоди знущання над конаючою людиною, зрештою, йому невідомою, замученою поліцією за те, що щось бажав зробити, що їй не сподобалось. Не хочу наводити більше подібних випадків, бо знаю, що їх не можна почислити.
Це просто так, мов банда розбійників або зграя шалених вовків кинулася на цей нещасний нарід. І не тільки селяни чи прості люди наражені на знущання й удари по обличчю. Нижчий урядник, якщо він німець, має платню вдвічі або навіть утричі більшу від вищого урядника ненімця та дозволяє собі знущатися над вищими за ранґою від себе.
Поліціянти б’ють гумовими палицями людей на залізничних станціях, а навіть на вулицях.
Трапляється, що напускається на людей поліційних псів. Часами ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що вони їх не мають.
Незважаючи на кількакратно повторювані прохання, щоби упорядкувати справу прицерковних малих господарств, (…) ми не одержали нічого, а заплата священнослужителям обмежується, властиво, до пожертв убогих людей. Із великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам давали німецькі католики, за посередництвом товариства, зорганізованого для допомоги німцям поза кордонами німецької держави. Українське духовенство, щоправда, одержує від уряду щось, що називається «добровільною підтримкою» — 50 РМ місячно, але це є радше політична символічна платня напоказ, ніж правдива допомога. А в додатку до цього сподіваємося, що доведеться від цього платити 25% податку. До нас ще не застосовують антикатолицькі правильники Райху. Дозволяється священикам навчати у школах дітей катехизму. Влада не мішається поки що до проповідей і до адміністрації парафії. Мають намір обмежити переведення церковних шлюбів, одначе не в антиканонічному сенсі. Влада намагається цькувати духовенство так, як інших громадян, через підпорядкування приписам, що відносяться до пашпортів і дозволів, і через численні, які тільки можна собі уявити, приписи, що обмежують свободу громадян. Але дозволяється, наприклад, відкриття Семінарії. Наша Семінарія і наша Богословська Академія діють майже нормально. Однак, немов меч Дамокля, висить безперервно над нашими головами небезпека правдивого переслідування. Дозволяється мені на друк щомісячного епархіяльного органу, а також пастирських листів та інструкцій (…) Однак, усе це є дуже недостатньою противагою поруч із описаною деморалізацією, під яку підпадають насамперед прості й слабі люди. Вони вчаться злодійству та злочину людовбивства, втрачають почуття справедливости й гуманности. У пастирських листах, звичайно сконфіскованих, я протестував проти людовбивства; однак, вдалося чотири чи п’ять разів прочитати їх зібраному духовенству. Я проголосив, що вбивство людини підлягає екскомунікації, застереженої для вікаріїв. Протестував я також листом до Гіммлера і старався перестерегти молодих, щоби не записувалися до міліції, де можуть піддатися згіршенню.
Однак все це є нічим у порівнянні з зростаючою хвилею моральних брудів, що заливають цілу країну.
Усі передбачуємо, що система терору буде зростати й звернеться багато більшим насиллям проти християн — українців і поляків. Душогубці призвичаєні до винищення євреїв, тисяч невинних людей, призвичаєні до виду крови і є спрагнені крови.
Зваживши, що тепер німцям усе вільно, треба передбачати, що їх божевільність не можна буде стримати і що жодна сила не буде спроможна будь-як порушити дисципліни. Водночас передбачуємо, що ціла країна буде затоплена в потоках невинної крови, хіба що якийсь надзвичайний випадок зупинить цей розвиток подій.
Єдиною втіхою, яку можна мати в ці страшні часи, є те, що нічого не може нам статися без волі нашого Отця Небесного. Думаю, що серед винищених євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, коли ж від віків ніколи так, як тепер, не стояли в обличчі очікування раптової смерти, не раз очікуючи її цілі місяці, заки вона стає дійсністю. Доля християн, що їх сотні тисяч умирало або умирає без Святих Тайн, є також у Божих руках. Як боляче бачити бідні жертви, що вмирають із голоду або мучаться в концентраційних таборах — і нічого не можна для них зробити. Бо знаю з власного досвіду: те, що можна для них зробити, є нічим. Із засади не дозволяється на обслугу воєнних шпиталів, ані концентраційних таборів, у яких щоденно вмирають сотні цивільних, а протягом кількох останніх місяців також велике число різних полонених. Я володію статистикою й документами, пригноблюючими та вражаючими. Не дозволяється нашим священикам служити нашим вірним, зокрема багатьом із Великої України. Справа єдности Церков побуджує страх. Будь-яке порозуміння створює страх, знаю, коли якась система послуговується широко й залюбки засадою «Діли…», то з певністю можна твердити, що це система, якої ми є жертвами. Не подаю тут критики системи, що її Ваша Святість знає краще, ніж ми всі. Цієї системи брехні, ошуканства, несправедливости, грабунків, що є карикатурою всякого поняття про цивілізацію та владу. Ця система егоїзму, доведена аж до абсурду, очевидно, збожеволілого національного шовінізму німців до всього, що чесне й гарне, є чимось незвичайним, що хіба першим враженням, яке відчувається на вид цієї потвори, є одуріння.
До чого ця система допровадить нещасний німецький нарід? Тільки до звиродніння, що його історія ще не знала. Щоб Господь дав, щоби падаючи, не потягнули за собою тієї частини Католицької Церкви, яка не може бути віддзеркаленням наслідків того пекельного «виділовування».
Якщо переслідування набере форми людомору за справу релігії, то може бути спасенням для тих країн. Існує невідклична потреба добровільної жертви крови як настанови за пролляту кров через злочинство. Ваша Святість мені відмовили три роки тому ласки апостольського благословення, через яке — на шляху своєї апостольської місії — визначили б мене й призначили на смерть для спасення моєї єпархії (…). Однак тих три роки переконали мене, що я не є гідний такої смерти. Я зрозумів також, що жертва мого життя мала би, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, ніж молитва, відмовлена дитиною. Сьогодні прошу тільки особливого благословення для моїх молитов і моїх зречень. Велика частина тих моїх зречень призначена для Католицької Церкви в цілості, маленька частина залишається для моєї єпархії та мого народу; однак же ті мої зречення будуть плідними тільки через благословенство Вашої Святости й через Божу ласку, яка це благословенство нам принесе.
Схиляючись до стіп Вашої Святости, прошу про ласкаве уділення апостоль-ського благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії та моїй недостойности.
Львів, 29-31 серпня 1942
Вашій Святості — Найпокірніший слуга у Бозі нашому
† Андрей, Архиєпископ Львівський
[Публікуємо за посиланням на видання «Патріярхат». Режим доступу: http://www.patriyarkhat.org.ua/…/lyst-mytropolyta-lvivskoh…/. Переклад із польської мови (польською з французької переклали Ян Казимир Шептицький та Анна Шептицька). Опубліковано: Znak. — 1988. — № 400. — С. 64-68]
