Теперішня ситуація, в якій ми всі раптом опинилися, чи радше навіть зависли (спершу написав: завили ;), але ще нє!), стає не так випробуванням для наших тіл (які, здебільшого, наразі аж задобре чуються), як викликом для наших мізків (яким, бідолашним, доводиться докладати неабияких зусиль, щоб не зледащіти).
Ми ще живемо в цій ситуації, проживаємо й переживаємо її, тому навряд чи здатні повно й адекватно її осмислити.
Тим часом коронавірус виявляється стимулом для філософських рефлексій, мабуть, не меншою мірою, ніж для формування імунітету.
Пандемія ставить руба філософські питання і оголює філософські проблеми.
Певен, справжні філософи ще скажуть (і вже кажуть) із цього приводу своє мудре слово. Багато слів. І дуже мудрих.
А я хочу небагато. І дуже простих. Якщо хочете, навіть банальних. Бо, попри всю ексклюзивність і безпрецедентність (ха-ха!) нашого теперішнього штибу життя (історія іронічно посміхається в куточку!), ми таки потребуємо ясного (пере)усвідомлення деяких не конче самоочевидних філософічних банальностей.
Тож над якими питаннями змушує нас замислитися ця пандемія і пов'язаний із нею карантин? Які прості істини він нам (пере)відкриває?
Ось мій короткий список карантинних трюїзмів:
1. Ми слабкі, вразливі, боягузливі і смертні. І це, врешті, не зле й не добре. Це просто факт.
2. Світ маленький. І плаский. І ми в ньому маленькі. Але не пласкі. Якщо не плазуємо.
3. Все пов’язане зі всім. І всі зі всіма. Ніхто не на острові. Навіть коли так здається. Навіть коли на острові.
4. Дрібне може бути сильніше від великого. А велике тільки здаватися великим.
5. Нудьга і самотність страшніші від напруги і стресів у праці і спілкуванні. І комп’ютери, гаджети та інтернет рятують від тої нудьги і самотності лише почасти.
6. Люди хочуть людей, навіть якщо не конче люблять. Ми потребуємо одне одного більше, ніж здається.
7. Ми можемо з’їсти більше, ніж здається на перший погляд. ;) І набагато більше, ніж треба.
8. Спати може бути досить. Навіть задосить.
9. Працювати треба, навіть коли не хочеться. Бодай щоб не збожеволіти.
10. Мандри – це вже частина нас. І нам їх бракує, щоб бути собою.
11. Усе закінчиться, але не все мине. Ми не знаємо, як. Не знаємо, коли саме. Тому не маємо іншого виходу, ніж просто жити. І тішитися життям так, як уміємо, і доти, доки можемо. Бо:
12. Життя прекрасне. Попри все і всупереч усьому. Навіть – страшно сказати! – з нами чи без нас.
Отаке. Мені помагає
