Здебільшого в житті отримував він своїх же братів-українців. В основному жив заробітками серед поляків і німців. І так тягнув свою тяжку лямку. Не просив субсидії, не оббивав пороги за куском землі за заслуги "перед Вітчизною", не стверджував, що він найбільший патріот і українець. Не кричав, що він гордий через те, що він українець. Але тяжко працював. І свою долю так пояснював сучасникам і іншим:
"Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі".
P. S. Вічную пам'ять для нього просити в дописі не буду, бо він собі її заслужив ще за життя.
