Сьогодні святкуємо неділю, що зветься Томиною. Свою назву вона бере з євангельського уривку, який читається цього дня. Його головним героєм є апостол Тома, який через невідомі нам ближче причини, не був присутнім тоді, коли Христос з`явився своїм учням після свого воскресіння. І ось, коли інші апостоли розповіли йому про те, що вони бачили Господа, той сказав: «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, - не повірю!» (Євангеліє від Івана 20, 26)
Ці слова зовсім не є прикладом невірства Томи, але навпаки, вони відображають його дорогу віри. Одна зі стихир, яку співаємо на Вечірні, навіть прославляє такий його вчинок словами: «О, блаженне невірство Томи, що привело серця вірних до пізнання» (Стихира з Вечірні на «Господи, воззвах»). Правду про те, що дорога віри є не простою добре розумів і св. Августин. Саме його належать знамениті слова: «Вірую, щоб розуміти і розумію, щоб вірити».
Хтось, хто читає ці рядки, відразу поставить питання про те, до чого проваджу. А суть ось у чому полягає. У наше побутове життя вже досить добре увійшло слово «віруючий». Під ним ми розуміємо того, який ходить до церкви, молиться, знає фундаментальні правди віри. Все це вірно.
Але, треба усвідомити, що віра не є одноразовим актом. Вона вимагає від нас постійного прямування за голосом Божим. Щоб проілюструвати свою думку, дозвольте розповісти одну мною почуту історію.
Одного разу святкував свої уродини відомий декламатор. З цієї нагоди він прикликав багато гостей, серед який був священик-парох, який його хрестив. Священик був вже похилого віку, хриплого голосу. Пережив він у житті багато, у тому числі переслідування, та й досвід життєвий мав чималий.
Він стояв скромно у кутку кімнати і ніхто особливо не звертав на нього уваги. У певний момент, хтось його зауважив і попросив декламатора продекламувати відомий у християнській духовності Псалом 22. Той радо погодився, але під однією умовою, а саме, що він продекламує до половини Псалом, а решта попросить пароха. Останній радо погодився.
І ось декламатор розчав виразно з відповідною інтонацією і урочистим тоном декламувати Псалом:
«Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости».
Усі присутні були замилувані його дикцією, інтонацією. Бурхливі овації перервали його монолог. А дальше продовжив той старий священик хрипливим і не дуже виразним тоном:
«Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезлой Твій посох вони мене втішать! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша то надмір пиття!Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!»
Усі присутні завмерли, коли слухали його. У декого навіть покотилася сльоза з очей. Побачивши таку картину, декламатор промовив: «Я є той, який про пастира, про якого розповідає псалміст, тільки чув, а він – вказуючи на священика – є тим, який його знає».
А зміст цієї розповіді полягає у тому, що не вистачає знати багато про Бога, треба самого Бога пізнати. Саме цього бажав Тома. Так, він перейшов через сумнів, але цей сумнів є властивий кожному, хто ступає дорогою віри. Проте, кінцем цього сумніву є завжди ще сильніша віра!
Зі святом вас, усі мої побратими, які крокуєте дорогою віри через сумніви!
