Щедрий вечір за приготуванням до урочистого дійства у нас не дуже відрізнявся від Святого вечора. Так само готували 12 пісних страв і прибирали хату і двір. В хаті гуло, як у вулику і кожен рихтувався до свята.
«А, ну бігом, повиносили з хати коври і на снігу файно потріпайте, акурат мороз на вулиці», — давала команду баба.
«Йой, та шо ви того ковра на паркан повісили і гладите його тріпачков. Спершу киньте на сніг, насипте снігом, а тоді віником гарненько позмітайте. І потім вішайте на паркан. Тоді коври будуть файно пахнути морозом і лісом. Ніц не вмієте без баби! Шо не маєте сили тріпати! Тріпачка вам ся вломила. Тоді беріть патика і лупіть того ковра. Гонити на санках цілий день вони силу мають, а ковра нормально витріпати не можуть!»
Дід порався біля худоби і кожній тварині перед Щедрим вечором давав вареника, навіть корові, щоби і вони свято відчули. Казав, що Ісусик народився у стайні і худоба зігрівала холодне повітря своїм диханням, що ми маємо про це пам’ятати і своїх тваринок шанувати.
Баба з дідом дуже любили, щоби наші традиції українські були збережені. Хоча вони і сварили нас, бо завжди було багато роботи. Але у кожному святкуванні намагалися передати зміст кожного свята так, щоб ми були горді з того, що зростаємо українцями.
«Весь світ нашу щедрівку про ластівочку співає “Carol of the Bells” називають. А ви маєте знати, що то наш «Щедрик» і ніколи свого не забувати. І не встидатися», — говорив дідо.
І ми з ним поралися у дворі та біля худоби і наспівували «Щедрика». Дідо вчителював у школі і розказував нам, що колись, коли існував Радянський Союз, комуністична партія збирала догани на тих вчителів, які приймали в хаті колядників і ходили до церкви. А дідо ніколи не боявся таких доган, завжди пізно ввечері колядників чекав. Казав нам, що найбільше треба боятися не доган і не влади, а того, коли людина почне забувати своє коріння. Бо людина без коріння - то трава, раз скосив і нема...ні людини, ні пам`яті, ні духу, ні сліду після себе. А коріння - це історичний стержень людини, її зв’язок з рідною землею.
Поки нам дідо повідав, то баба поралася на кухні. На всю хату пахли пампухи і гриби.
Українські страви - це не тільки про їжу. Це наша ментальна медитація. Процес приготування, розмови, бажання всіх нагодувати і дати в родину здоров`я та любов.
На Щедрий вечір у нас завжди був слоїчок свяченої води. Вечерю ми починали з водиці. Перехрестилися, випили води, а тоді й до їжі можна приступати. Обов`язково стояла тарілка з кутею і кєлішок свяченої води для померлих родичів. Ми знали, що вони також завжди приходять додому вечеряти.
Після Щедрого вечора наставав Йордан. І ми вітали один одного словами «Христос Охрестився! В ріці Йордан»
Баба завжди перевіряла чи правильно ми будемо вітатися, бо дуже вона переживала, щоб люди з нас не сміялися, коли щось забудемо.
А після Йордану ми їздили на празник до бабиної сестрінки в інше село. То було Івана — останнє свято нашого українського «зимового рамадану».
А в тому селі готувалися так моцно, що три столи в хаті ставили. А їсти тільки носили, подавали, доставляли і припрошували. Наш стрийко кожного року завжди в господині питався: «Марійцю, а коли буде шпіцове? Неси вже»
І тоді подавали ще щось солодке і каву. Я тоді малою, слухала стрийка і думала, що то він пляцки так називає «шпіцове».
А потім його запитала: що таке шпіцове? Він любив жартувати і пояснив мені: «Шпіцове - то може бути будь-яка страва, але остання, щоб гостей ще раз нагодувати і після тої страви шпіцом під одне місце відправити додому. Бо святкувати - то є люкс! Але якщо ми будем тільки святкувати, то втратимо відчуття радості від кожного свята. А радість в кожному святі - це найголовніше».
І ми співали «Многая літа» і закінчували празник Івана і йшли додому, бо завтра до школи і на роботу...І несли в серці радість!
Багато радості, що відсвяткували українські зимові свята, що сиділи за одним столом, колядували, віншували, щедрували і набажали один одному всякого доброго зичення.
Ми несли радість, бо Бог був з нами.
До нових свєт тепер треба діждати, жиби всі по Україні були завжди здорові!
