Минає третій рік, відколи Україна перебуває у стані війни. Для багатьох ця тема стала вже наскільки буденною і болісно реальною, що воліють про це не згадувати. Причини такого стану речей є самозрозумілими. Людина не може жити повноцінно, перебуваючи у суцільному негативному інформаційному полі. Час війни вимагає пошуку позитивних ідей та проектів, які змушують людину вставати щодня і працювати над осягненням цілі свого життя.
Поряд з цим можна легко зауважити, що серед Народу зростає велика кількість людей, які є незадоволені своїм життям. Дух суцільної критики заполонює уми і душі не тільки людей, які знаходяться у тяжкому економічному становищі, але і тих, яким, здавалося б, для земського щастя нічого не бракує. З цього випливає, що причиною такого стану речей є або зависокі цілі, що їх у нашому житті ми собі поставили, або ж не там шукаємо щастя.
Цими днями я довго думав, у чому ж криється основна причина наших поодиноких чи народних невдач. Звичайно, їх можна привести дуже багато. Проте сьогодні хочу поділитися моїм спостереженням на цю тему. Однією з проблем нашого суспільства є те, що у його свідомості лежить неправильне розуміння життя. Спілкуючись з тими, які є активними учасниками церковного життя, як і тими, у житті яких віра в Бога і участь у церковному житті не є наріжним каменем, спостерігаю, що немало воліють бачити життя як дорогу суцільних перемог. Відповідно коли приходять випробування чи терпіння, вони опускають руки. Щоби у цьому переконатися, не потрібно йти далеко.
Хто пережив початки незалежності України, той пригадає собі великі дискусії і розмови, які точилися навколо легендарних скарбів гетьмана Павла Полуботка. У народі побутувала думка, що коли Україна отримає ці скарби, тоді пересічний Українець зможе спокійно відпочивати «за чужий кошт» довгі літа. Проте, реальність є завжди жорстокою і вона спонукала кожного подивитися на своє життя як поле боротьби, а не як поле суцільних перемог, до якого так привик пересічний homosovieticus.
Мислення про життя як поле перемог перенеслося і на грунт християнського життя. Пам`ятаю, як мені довелося колись розмовляти з однією людиною, яка приходила до храму майже щодня. Проте, одного разу ця особа прийшла, щоб просити про особливу молитву у її наміренні блаженної пам`яті о. Василя Вороновського. Оскільки у той момент о. Василь був зайнятий, я запропонував її прийти іншого дня, коли буде менше люду. У відповідь почув, що вона мусить саме сьогодні потрапити до отця, бо в неї таке горе, якого (цитую дослівно) «немає в жодного з тут присутніх». Пробуючи заспокоїти зболену християнську душу, я спробував пригадати їй відоме народне прислів`я, яке каже, що «Христос терпів і нам велів». У відповідь почув фразу, яку не можу забути до сих пір. Так ось ота зболена християнська душа, яка щодня брала участь у літургійному житті, відповіла мені так: «Отче, Христос терпів кілька годин, а я терплю ціле життя». У той момент я глибоко усвідомив, що ця людина потребує пройти ще довгу дорогу очищення від неправильного розуміння християнства, щоб усвідомити, що Христос не гарантував тим, які послідують за ним звільнення від терпінь. Але навпаки закликав: «Колихто хоче йти за мною,нехайсебе зречеться, візьмещодняна себе хрест свій ійде за мною» (Євангеліє від Луки 9, 23).
Усвідомлення того, що життя – це боротьба є однією з фундаментальних істин людського буття. Від цього залежить і щастя людини. Святий Апостол Павло у своєму Листі до Ефесян, акцентує на цьому особливу увагу, кажучи: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах.Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися» (6, 12-13). Відразу після цих слів він дає слушні поради воїнам Христовим: «Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру.А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого.Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже».
Проте, правда про те, що життя людини вимагає постійної боротьби, постійної праці над собою, є глибоко закорінена у свідомості тих, які своїм життям торували дорогу омріяній незалежній Україні. Згадати хоча б українську поетесу, діячку ОУН Олену Телігу, яку 22 лютого 1942 року було розстріляно у Бабиному Яру. Їй належать знаменні слова: «Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя». Зрештою, вони хиба і стали основною рушійною силою її життя. У своєму листі присвяченому Леонідові Мосендзові вона пише:
«І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання».
Хтось запитає, яка головна мораль мого писання. А вона полягає у тому, що для того, хто мріє про майбутнє і шукає щастя, є необхідним усвідомити, що життя – це боротьба, а не поле суцільних перемог. Ця боротьба не «проти» когось, але «за» щось. У першу чергу це боротьба за те, щоб стати Людиною у повному значенні цього слова.
