«Прохаю вас: моліться і працюйте, щоби наша Церква розвивалася, жила і в той спосіб прославляла Бога і служила нашому народові!».
Ці слова залишив нам блаженної пам’яті Любомир Гузар як свій найголовніший заповіт. Здається такі короткі, прості та зрозумілі слова, що й годі щось до них додати. Зрештою, істина криється саме у короткості і чіткості. Проте сьогодні хочу звернути увагу на особливості молитви, якою жив і яку заповів нам наш Патріарх.
Молитва є чи не найбільш знаним для нас словом і кожен її розуміє по своєму. Але, головною її суттю є те, що вона єднає людину з Богом. Дуже влучно її окреслив св. ЙоанЗолотоустий, який каже, що «молитва – це розмова з Богом» (Пояснення на книгу Буття 11,1) На перший погляд здавалося б, що може бути легшим за молитву? Однак, коли хтось спробував молитися, той не один раз досвідчував, що вона є важким трудом і вимагає величезної терпеливості і покори. Логічно виникає питання: чому?
Протягом цілого свого життя це питання я ставив собі не один раз. Відповідь на нього допоміг мені якраз віднайти свого часу Блаженніший Любомир. Одного разу, проповідуючи для жінок-заробітчанок у базиліці Святої Софії в Римі, він якось зауважив, що труднощі у молитві можуть виникати з того, що досить часто ми трактуємо молитву як монолог, який спроваджується до того, що ми Богові викладаємо усі наші жалі і турботи. А й справді, здається, основна проблема наших молитов, мабуть, полягає у тому, що ми тільки розповідаємо Богу.
Натомість молитва – це діалог, який передбачає у першу чергу вміння вислухати співрозмовника. І коли ми, для того, щоб зрозуміти людину, напружуємо наш розум, то скільки більше потрібно зосередитися, щоб почути голос Бога. А Він не мовчить, він промовляє.
І саме Блаженніший Любомир передав нам як заповіт молитву як вміння слухати Бога. Пам’ятаю, одного разу я підійшов до нього з важливим для мене питанням, думаючи, що він неодмінно дасть мудру і швидку відповідь. Вислухавши мене уважно, він сказав: «Брате, прийдіть завтра, прошу. Я мушу помолитися і подумати над цим». Ця відповідь була для мене чимось подібним до шоку, адже я ніяк не міг зрозуміти, як такої величі людина не може відразу відповісти. Щойно згодом, я зрозумів секрет його мудрості. Вона полягала у тому, що він чи то у своїх, чи то у людських справах, в першу чергу радився з Богом.
І коли говорити про те, що бажання бути правдивою людиною було девізом блаженнішого Любомира, то я глибоко переконаний у тому, що він його реалізував, зокрема, тому, що вмів молитися, вмів слухати Бога. Людина саме тим і вирізняється з-поміж усього сотворіння, що вміє молитися, вміє розмовляти з Богом. Завдяки молитві вона стає людиною у повному значенні цього слова.
Як же тут знову не згадати слова св. Йоана Золотоустого, який про молитву пише ще й таке: «Молитва – священний посланець. Вона веселить серце, заспокоює душу, збуджує страх перед карою, дає бажання небесного царства, вчить покори, дає пізнання гріха, словом – прикрашає людину всім добром, наділяючи душу різними чеснотами» (Про молитву, Гомілія 6).
У ці дні, коли прощаємо Блаженнішого Любомира, візьмімо собі глибоко до серця його заклик про потребу молитви. То правда, молитва не розв’язує усі питання людського життя, але вона дає нам розуміння, що з нами поряд крокує Той, хто знає відповіді на питання про людину і сенс її життя.
Молімося, що бути людьми!
