У свіжій статті в “Зюддойче Цайтунг” несвіжий німецький філософ Юрген Габермас пише, що Захід повинен “висувати власні ініціативи для переговорів”, незалежно від позиції українського уряду. На його думку, дозволити, щоб Україна та її військово-політичне керівництво самі вирішували, коли саме можливі будуть переговори з агресором, це “лунатизм на краю прірви”.
На переконання Габермаса, західні партнери України мають свої законні інтереси та обов‘язки перед безпекою своїх власних громадян, тому мають брати в переговорах активну участь, ба більше – ініціювати їх. Габермас вбачає загрозливим домінування на заході позиції про те, що “слід всіма силами допомогати Україні перемогти”.
Читачам, незнайомим з історією філософії та соціальних наук, скажу, що Габермас – це Дон Корлеоне всієї європейської гуманітаристики останніх 50 років, смотрящий і пахан інтелектуальної “зони”, в яку веселкові європейські марксисти перетворили європейські університети та дослідницькі центри. Не забуваючи при цьому метафорично та не дуже цілувати в одне місце “велику російську культуру” з усіма притаманними достоєвськими.
Прізвище “Габермас”, словосполучення “франкфуртська школа”, “критична соціологія” та всі ці “дискурси” та “наративи” на початку 2000-х років в університетському середовищі справляли ефект, схожий до оргазму або виверження Везувію. Недолугі безапеляційні сентенції про кризу легітимності капіталізму, постсекулярне суспільство, партиципаторну демократію подавалися студентам університетів як неабиякі одкровення та істини в останній інстанції.
А були то часи, коли поява на вулиці у вишиванці не в Шевченківському гаю на Паску, а будь-якого іншого дня, автоматично робила тебе в очах перехожих працівником філармонії чи учасником хорової капели “Дударик”. Навіть у Львові. Водночас тоді й розпочиналася євроінтеграція України, у процесі якої українцям довелося відчути різкий дисонанс між декларованими як фундаментальні європейськими цінностями та реальною практикою європейської політики. Коли євробюрократи зверхньо розповідали нам про “домашнє завдання для України”, корупцію, 100500 реформ, а самі смачно наминали комбікорм у вигляді путінських нафтогазових мільярдів.
Полохливість, половинчастість, гендлярство, крутійство та опортунізм багатьох представників європейської політичної еліти – ця пряма заслуга Габермаса та тисяч інших габермасів, що монополізували університети, дослідницькі інститути, навчальні центри, грантові потоки, медійні майданчики, підбір та розстановку кадрів у державному апараті.
Головна загроза гуманізму, пише старий гівноїд Габермас, – “ідея нації” та “патріотизм”. Не гній і трупний сморід русского міра, не розстрільні підвали чекістів, не концтабори ГУЛАГу, не путінсько-кадировські сортирні ескадрони смерті, не дробильно-ударні вагнерівські кувалди, не викинуті з вікон розбомблених шкільних бібліотек Нечуй-Левицький і Леся Українка. А патріотизм та ідея нації. Які ведуть в бій за Україну, Європу та людство десятки тисяч кращих людей планети.
Виходить, що, приміром, звичайний британський далекобійник, польський журналіст, французький волонтер, голлівудський актор-дебошир чи американська попсова співачка мають на порядки глибше почуття емпатії, кращі аналітичні здібності, гостріше відчуття справедливості та людської гідності, допомагаючи Україні вистояти, аніж проголошений інтелектуальним генієм кумир інтелектуалів та політиків двох поколінь розумової еліти Європи ?
А так і є.
