«Святими ви мусите бути, бо Я – святий, Господь, Бог ваш» (Лев. 19, 1-2). Божий заклик до святості пронизує усе Святе Письмо. Протягом усієї історії людства різні за фахом, віком та покликанням люди намагалися відповісти на нього. Робили це по-різному: хтось життя своє віддавав за віру в Бога, хтось боронячи ближнього, хтось через сумлінне сповнювання своїх обов’язків, а хтось через чеснотливе життя.
Коли поглянемо на церковний календар, кожен його день супроводить пам'ять про того чи іншого святого. І хоча усіх їх ми називаємо святими людьми, то кожен з них мав свою особливу і неповторну дорогу до святості.
Сьогодні святкуємо неділю всіх святих Українського Народу. У цей день ми згадуємо, молимося і дякуємо Богу за усіх тих героїв віри, яких Він посилав нам протягом цілої нашої історії. Першими святими у Христовій Церкві вважалися мученики. Саме вони засвідчили перед Богом свою найвищу любов, віддавши своє життя. Проте, поряд з ними відразу стоять ті, які є близькими до мучеників, проте свою вірність Богу, Церкві, ближньому засвідчують не кров’ю, але щоденним терпеливим несінням свого хреста. Їх часто називають «білими мучениками». А нарід їх називає просто монахами. І про монашество як одну з доріг (але не єдину) до святості хочу сьогодні повести мову.
Наш нарід має особливу набожність до монашого покликання, але, на жаль, до того моменту, доки син чи дочка якогось поважного чоловіка не виявлять бажання вступити на дорогу монашого життя. Тоді у батьків дитини проявляється ще те радянське: «Я за колгосп, але не у нашому селі!» Це не є якоюсь особливою прикметою тільки сьогодення.
У житті св. Теодозія Печерського, що його нам передає монах Нестор, знаходимо унікальну розповідь про те, скільки йому, який прагнув монашого життя, довелося терпіти від рідної мами. Насамкінець, коли йому таки вдалося вступити до монастиря Печерського, де ігуменом був св. Антоній, то вона і там його знайшла, щоб назад повернути додому. Ось її ключові слова, якими вона вмовляла його покинути монаший подвиг: «Пішли, дитино, додому, і що треба тобі й на спасіння душі, роби вдома з волі своєї, тільки не покидай мене. І коли я помру, ти поховаєш тіло моє, і тоді повернешся у печеру цю, якщо схочеш. Не зможу жити, не бачачи тебе». Звичайно, що ця історія мала добре закінчення – мама св. Теодозія вступила до жіночого монастиря, бо як сама стверджує «зрозуміла, який мізерний цей світ короткочасний».
Часи, коли багато молодих людей рвалися до монастирів поступово минає. Зараз ми є свідками упадку покликань, а багато монастирських спільнот, які раніше славилися своїм служінням Богу, Церкві і Народу переживають величезну кризу. Звичайно, що це стається не без причини. На жаль, поганий приклад, як поодиноких представників монашества, так і цілих монаших спільнот робить своє. І тут, можливо, Господь допускає певне упокорення монашеству, щоб воно переосмислило спосіб свого служіння.
Проте, нехай не радіють ті, які до самого монашества мають своєрідну відразу. Бо брак покликань до монастирів свідчить і про своєрідний духовний упадок цілого Народу. Адже монахи не є людьми, які «впали з неба», але тими, яких виховало суспільство. Правди ради потрібно визнати, що люди, які готові кожного дня жертвувати своє життя за спасіння світу і свого рідного Народу будуть потрібними завжди.
Однак, не на цьому хочу зосередитися. Існує багато чинників, від яких дуже сильно залежить якість покликань до монашого життя. Сьогодні хочу звернути увагу на два з них. Перший – це сім’я, другий – це суспільство.
Сім’я відіграє ключову роль у формуванні будь-якого покликання, чи то до монастиря, чи то до подружнього життя. Чому? Бо саме у сім’ї закладаються основи, на яких опісля молода людина буде будувати ціле своє життя. Так, монастирі мають свої відповідні школи, які мають за ціль приготовити молоду людину до фундаментального вибору у житті. Але, ці школи ніколи не замінять виховання у сім’ї. Коли у сім’ї, нехай не дуже заможній, панує взаємна любов, любов до Бога, пошана до ближнього, така людина, незалежно від того, який вибір вона зробить у житті, будуватиме його саме на тих цінностях, якими жила сім’я.
Сьогоднішня українська сім’я страждає багатьма пороками. Але один з них є таким, який матиме наслідки на майбутнє. Це є сімейний егоїзм. Зі сторони батьків він полягає у тому, що вони обмежуються однією або двома дітьми, мотивуючи це тим, що не можуть належним чином утримати дітей. Така постановка питання відповідно відбивається і на вихованні цих дітей – вони стають основним сенсом життя батьків. Через це досить часто батьки гублять як життя своїх дітей так і власне життя. Це щастя, коли діти належним чином візьмуть собі за науку жертовність батьків, але досить часто вони стають тільки споживачами. Виховання дітей полягає не тільки на тому, щоб дітям дати матеріальне забезпечення, але навчити їх любити, терпіти, прощати. Саме такі діти, коли увійдуть у доросле життя, незалежно від того, яке покликання виберуть, будуть гідними нащадками батьків своїх. І саме з таких дітей Господь знайде тих, які зможуть стояти на молитовній сторожі за свій Народ у монашому житті.
Суспільство після сім’ї є другим важливим чинником у вихованні покликань до монашого життя. А суспільство є таким, якими є його громадяни. Сьогоднішнє наше суспільство знаходиться в унікальній ситуації. З однієї сторони воно сповнене прикладів великого героїзму, з іншої сторони воно є досить лінивим і нетерпеливим. Та найбільшим пороком нашого суспільства, гадаю, є те, що воно досить швидко гасне у стремлінні до цілі, яку саме ж собі обрало. На це свого часу звертав увагу праведний митрополит Андрей Шептицький, коли у своєму зверненні до Української молоді писав: «Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любіть Україну». Терпеливе крокування до заданої цілі і мети життя – ось до чого закликав нас цими словами Мойсей нашого народу. Суспільство, яке має чітко визначену ціль і їй підпорядковує увесь свій життєвий біг, є благородним. Воно виховає не тільки добрих провідників на церковній, але і народній ниві.
Насамкінець приведу приклад власного життя. У дитинстві я ніколи не мріяв стати монахом. Більше того, у нашому с. Дора жили монахи студити і мене малого мої родичі деколи страшили, кажучи: «Як будеш нечемний, прийде монах Петро і тебе забере». Я завжди боявся того монаха Петра, але водночас дуже хотів його побачити, як він виглядає. Коли прийшов час, я зустрів тих «страшних монахів». Вони були наскільки людяними і повними доброти, що мені захотілося бути такими самими як вони. Згодом я зрозумів, що та їхня доброта була не просто такою собі театральною, а справді щирою і походила з того, що вони жертовно полюбили до кінця Бога і ближнього. У моєму монашому житті їхній приклад є базовим, який дозволяє переходити різні труднощі і перешкоди.
І ще. Монаше покликання не для святих. Монаше покликання для грішних, які бажають покаятися і змінити своє життя.
Монахи не є ангелами. Монахи є людьми, які хочуть стати ангелами. І досить часто на це їм йде ціле життя.
Монаше життя не може бути втечею від світу, бо якщо так, то світ дожене монаха у монастирі. Монаше життя – це через відречення від світу (тобто від гріха) служити світу!
Якщо комусь вистачило терпеливості дочитати мої думки до кінця, помоліться, будь-ласка, про добрі і ревні покликання до монашого життя, яке є так потрібним для нашого Народу у теперішній час!
