Питання, яким розпочинаю мої короткі роздуми, може здатися читачам щонайменше дивним. І не безпідставно.
Адже, молитва та побожність належать до релігійної сфери. Вони є чимось найсокровеннішим у духовному житті людини і являються середниками спілкування людини з Богом. Натомість політична реклама переслідує зовсім іншу мету. Вона є своєрідною системою методів впливу на більшу чи меншу аудиторію з метою управління їх політичною поведінкою. Вона направлена на зміну або закріплення тих чи інших політичних переконань.
Таким чином молитва та побожність і політична реклама слушно належать до двох різних світів. Але, у часі, коли нівелюються фундаментальні принципи існування суспільства, коли бажання «мати» бере верх на бажанням «бути», кожен середник можна оправдати для осягнення цілі. Навіть життя людське може бути поставлене на вівтар якоїсь фіктивної ідеї, аби лише її зреалізувати.
Хтось з читачів може поставити мені слушно питання про те, що бажаю цим усім сказати? Справа у тому, що ось ці речі, про які згадую, стаються у нас на очах, у нашому рідному українському суспільстві.
Слухаючи останньо представників різних політичних сил та аналізуючи їхні ініціативи, зауважую щораз то більше вживання релігійної риторики. Хтось мало не у кожній своїй промові покликається на авторитет Божий, хтось ініціює закон про молитву перед засіданнями Верховної ради, хтось яскраво демонструє свою церковну ідентичність. І все це робиться не так з огляду на духовне добро Народу, як суто для того, щоби осягнути певні політичні дивіденди.
Така ситуація свідчить тільки про те, що політики чи навіть громадські діячі втрачають у суспільстві довіру, яка є так необхідною перед виборами, що невпинно наближаються. І для того, щоби її здобути, не гребують жодними методами, аби лише її осягнути.
Особисто відчуваю, що нас очікує небачених розмірів використання релігії і Церкви для здобуття політичної переваги, а з нею і влади. Саме відчуття цієї небезпеки спонукає мене викласти на папір ось цих кілька думок і перестерегти політиків, які називають себе релігійними особами, перед такого роду кроками, бо вони матимуть далекоглядні негативні наслідки для суспільства. І то не тільки політичні, але духовні.
Використання релігії і духовності у чисто особистих меркантильних цілях якоюсь групою людей чи поодинокою людиною не є новизною, що притаманна тільки нашій добі. Ще у часи своєї спасительної місії Ісус Христос присвятив чимало часу критиці людей, званих фарисеями.
Фарисеї спочатку були релігійно-національною течією, але згодом посіли місце впливової суспільно-політичної течії . Поряд з садукеями та ессеями, вони творили поважну філософську школу.
Ісус Христос, піддаючи їх майже нищівній критиці, робив це не тому, що фарисеї були аж так поганими людьми. Вони були вчителями Закону Мойсея, тобто Тори і вважали себе такими, які найкраще розуміють її зміст. Однак, з часом їхні пояснення взяли верх над самою Торою.
Основним закидом Христа супроти фарисеїв було те, що їхнє навчання цілковито відрізнялося від їхнього життя. Саме тому, Ісус перестерігав людей перед такого роду поведінкою фарисеїв словами: «Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять» (Мт. 23,3).
Євангелист Матей навіть передає нам одне з найбільш публічних картань фарисеїв Христом Ісусом. Ось, які він змальовує їхню поведінку: «В'яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть. Усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди; поширюють свої філактери й побільшують свої китиці.Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження в синагогахта вітання на майданах многолюдних, щоб люди звали їх: Учителю!» (Мт. 23, 4-7). Якщо спробувати коротко узагальнити основну негативну рису поведінки фарисеїв, то це було те, що вони вживали імені Божого для легалізації своїх нечестивих вчинків.
Хтось, хто уважно читає ці слова, може прийти до висновку, що у даному випадку мова йде про людей, так би мовити, з релігійної сфери. І слушно. Фарисеї такими і були. Але, поведінка фарисейського типу є властивою усім. Тепер, як ніколи, її пробують освоїти представники українського політикуму.
Не бажаючи нехтувати справді щирою релігійністю деяких представників політичного життя в Україні, хотів би перестерегти завчасно перед такого роду поведінкою. Коли хтось бажає змінити справді українське суспільство, то нехай розпочне з себе. Так, одна людина не може змінити всього суспільства, але вона може показати приклад до наслідування іншим.
Політичне життя має свою красу, коли воно сповнене змаганням ідей, поглядів, світоглядних систем. Але, таким воно буде тільки тоді, коли базуватиметься на цінностях. Без них воно ризикує перетворитися на своєрідну виставку моделей, які з часом тратять свою привабливість та ідуть в небуття. Здається, що саме через відсутність цінностей та ідеології, жодна з політичних партій не перетривала з початків незалежності України.
При цій нагоді, хочу пригадати нашим політиками незабутні слова праведного митрополита Андрея Шептицького, якими він звернувся у 1932 році до Української молоді, проте які є актуальними для всіх учасників сучасного українського політичного життя:
«Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!»
Нехай ці слова праведного митрополита будуть для усіх нас пересторогою і заохотою!
