Ми стали забувати про війну... Добре, буду говорити за себе... Я стала забувати про війну... Вже не рве так душу, як колись. Вже не починає битися частіше серце, коли чую чи читаю про черговий обстріл.
Не напружуюся, коли бачу в супермаркеті людину з возиком, в який збирає пожертви на АТО.
Війна стала звичною. Стала частиною буття. І вона далеко. Це важливо, бо теє, що далеко, не чіпає глибоко душу. Далеке стає близьким, коли там твій близький. Так воно вже є. Але то погано, що втрачається чутливість до війни. Чи добре? Бо людина має захист від надмірного болю, який може зруйнувати...
Але там зараз багато чоловіків. І трохи жінок. Їхні діти зараз сидять за столами і намагаються не дивитися на пусте місце. Так уникають болю. А може не уникають. Хтось плаче. Хтось вже ніколи не побачить татка. Чи маму. Черговий Святий вечір, на якому не всі.
Хай Бог оберігає Тих, хто Там.
