У центрі сьогоднішнього євангельського читання стоїть притча про багача і Лазаря (Лк. 16,19-31). Знаходимо її у розповіді євангелиста Луки. І це не є справою випадковою. Коли хтось уважно пробував читати це Євангеліє, може легко зауважити, що його структура досить сильно сповнена соціальною проблематикою. Можна навіть сказати, що євангелист Лука у такий спосіб будує свою розповідь про Ісуса Христа, що представляє його захисником найбільш соціально незахищених верств населення.
Візьмімо для прикладу усім знані Блаженства, який Христос розпочинає свою Нагірну проповідь. У розповіді євангелиста Матея перше блаженство звучить: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5,3) , натомість євангелист Лука блаженними називає просто вбогих людей: «Блаженні вбогі, - бо ваше Царство Боже» (Лк. 6,20). Такого роду деталей можна знайти дуже багато. Усі вони вказують на проблеми часу, на які є вразливий кожен з євангелистів.
Притча про багатого і Лазаря належить саме до тих соціально направлених притч, які мають на цілі упорядкувати відношення людини до матеріальних дібр. Через цю притчу Христос показує своїм слухачам, що гроші і багатства мають не тільки відношення до земського життя людини, але й поза земського, себто того, яке очікує людину після смерті.
Для цього він використовує образ двох людей, які були між собою цілковито різними щодо соціального статусу. Один був багатий. Христос навіть не подає його імені, бажаючи показати цим самим, що ім’я цього чоловіка стало синонімом багатства. Він пишно вдягався і щоденно розкошував. А другий був бідним і звався він Лазарем. З притчі виглядає, що його бідність була зумовлена його хворобою, адже він лежав весь у струпах і тільки єдині собаки приходили та полегшували його страждання, лижучи його рани. Але, весь парадокс полягає у тому, що обоє цих людей жили поруч себе. І той, що був багатий навіть не бачив терпіння бідного Лазаря, який лежав у його воротях.
Але, обох їх поєднала смерть, перейшовши яку вони отримали кожен свою заслугу. Лазар спочив на лоні Авраама, яке є синонімом християнського раю. Воно було місцем, де знаходилися усі померлі праведні, які очікували воскресіння Христового. А багатий потрапив до огненної геєни, де тяжко мучився.
Проте, дивним чином, багатий міг споглядати блаженство Лазаря, а тому попросив Авраама, щоб той послав останнього попередити його нащадків, щоб вони не йшли його слідами. На це отримує досить гостру відповідь: «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають» (Лк. 16,29).
Хто поверхнево читає цю притчу може дійти до дуже спрощеного висновку, що багатих після смерті чекає вогонь пекельний, а бідних – життя в раю. Однак, це суперечить цілковито навчанню Ісуса Христа. Адже вічне життя осягають не за соціальним статусом, але на підставі виконання заповідей любові – Бога і ближнього. Проблема багатого не полягала у тому, що він мав багатства, але що він не бачив Лазаря поруч себе та не допоміг йому. Він вважав, що все його багатство є його власністю і ніколи не задумувався, що все, що він має, є Божим даром.
І тут ми приходимо до питання про те, що промовляє ця притча до нас сьогодні. У наш час вона є як ніколи актуальною. Соціальна проблематика у нас дуже гостро стоїть постійно. Навіть у народних казках це відображається, оскільки велика частина з них розповідають про багатого пана і бідного Івана, які ціле життя намагаються перехитрити один одного. А коли ще згадаємо смутні сторінки нашої історії, то розуміємо, що у нашому народі, на жаль, існує невластиве розуміння багатства як такого.
Що ж робити і який лік на це? Стародавні римляни мають дуже гарну пораду, яка відображається у відомому прислів’ї, яке каже: «Пам’ятай про смерть». Пам’ять про смерть не є якоюсь страшилкою, але реальністю. Вона підказує нам, що наше життя колись підійде до воріт смерті, яка переведе нас за руку до вічності. І там, у вічності, коли станемо перед Богом, потрібно буде немовби здати звіт за прожите життя. Смерть дійсно спонукає нас зовсім по-іншому подивитися на наше життя. Вона каже нам не марнувати його, не покладатися на земські блага, але здобувати собі скарб на небі.
Величезною соціальною проблемою Українського народу сьогодні є олігархія. Про неї свого часу писали відомі давньогрецькі філософи Платон і Арістотель. На їхню думку, олігархія є свого роду політичним режимом, у якому вся влада належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб, які володіють усіма спільними добрами народу. Головна духовна проблема олігархів полягає у тому, що вони живуть дуже недалекоглядним мисленням, а саме не заглядають у майбутнє. Не так давно святої пам’яті блаженніший Любомир Гузар, на запитання про те, щоб він порадив українським олігархам, відповів: «Я б порадив олігархам частіше ходити на цвинтар». Цвинтар – це не тільки місце, де хоронять померлих. Він є великою школою життя для тих, які живуть, оскільки вчить як будувати життя на землі, щоб осягнути життя в небі.
Але, проблема невластивого відношення до багатства не є тільки проблемою олігархів чи багатих. Не побоюся сказати, що вона є проблемою народною, яка до того всього має усі ознаки задавненості. Свого часу великий Іван Франко був свідком того, як молоді люди йшли до монастирів не задля того, щоб служити Богові, але для того, щоб «спокійно жити». І відреагував він на це прекрасним віршом, який звучить так:
«Багатство злом не є,
Коли на добре вжите;
Та хто з біди в черці
Йде господу служити,
З страху перед життям
І перед боротьбою,
Хто супокою там
Шукає, а не бою,
Не праці, але сну,
Не посту, а страв много,
Не служби Божої,
А служби тіла свого, –
Волів би віри він
Зректись, се менший гріх,
Ніж віру сю весь вік
Отак давать на сміх».
Нехай ці слова будуть нам своєрідною пересторогою і повчанням.
