У грудні 1989 року в тодішній УРСР розпочалася перша в союзній історії демократична виборча кампанія до Верховної Ради. Цілком демократичною її можна назвати умовно, оскільки тоді ще ніхто не забороняв ні всюдисущу Компартію, ні всевидяще КДБ, а ЗМІ залишалися в лапах держави. Хоча, якщо порівняти тодішні вибори з нинішніми, присмаченими піарними маніпуляціями і тонами гречки, - ще питання, де, власне, було більше демократії.
Розпочата рівно 27 років тому тримісячна кампанія завершилася двома турами виборів, які відбулися у березні наступного року. Мешканці Львівщини зуміли виявити свою принциповість і рішучість у протистоянні із підгнилою системою. Як наслідок – у всіх 24-х округах області перемогу здобули висуванці Руху. Вони й представляли Львівщину спершу в останній каденції Верховної Ради УРСР, а після проголошення Незалежності – у парламенті України протягом чотирьох років: з 15 травня 1990-го по 10 травня 1994 року.
Дехто із тодішніх переможців і понині перебуває на політичних вершинах. Когось уже немає з нами. Хтось залишив по собі яскравий, незабутній слід. Чиїсь діяння були більш скромнішими і навряд чи залишаться в памяті нащадків. Форпост згадав перших переможців демократичних виборів на Львівщині і спробував поглянути, як в подальшому склався їхній життєвий шлях.
Михайло БАТІГ
Відомий журналіст, редактор прогресивної на той час «Молодої Галичини» Михайло Батіг, випередивши п’ятьох конкурентів, переміг у Буському виборчому окрузі. Після завершення депутатської каденції продовжував займатися двома улюбленими справами – політикою та журналістикою. Втім особливих успіхів не досягнув у жодній із царин. Будучи членом УНП Костенка, він разом із партією не зміг пройти на жодних виборах. Щодо журналістики, то без провалів покерувавши у середині 90-их агенцією УНІАН, вже в 2011 році підіпсув свій імідж скандалом у газеті «Сегодня», куди він потрапив за протекцією своєї колишньої підлеглої у «Молодій Галичині» Ганни Герман в ролі чи то консультанта, чи то «смотрящого» від Адміністрації Президента. Частина журналістського колективу звинуватила пана Михайла у цензурі і влаштувала бунт на до цього благополучному ахметовському кораблі. Справедливості ради, треба відзначити, що головним опонентом Батога виступав одіозний «рускоміровський» журналіст Гужва. Так чи інакше, але після історії з «Сегодня» Батіг, як топ-менеджер фактично зник з медіпапростору.
Орест ВЛОХ
Голова крайової ради Народного Руху переміг своїх опонентів у Галицькому окрузі Львова. Другий похід Влоха на вибори вдалим не був – у 1994-му він посів друге місце. Відомий науковець, доктор фізико-математичних наук до смої смерті, яка настала після важкої хвороби 4 травня 2009 року, очолював Інституту фізичної оптики Міністерства освіти і науки України. У 2014 році установі присвоїли його ім’я.
Богдан ГОРИНЬ
У Жидачівському окрузі впевнено (77,12%) переміг один із чільників Української республіканської партії, дисидент Богдан Горинь, якому свій успіх вдалося повторити і через чотири роки. Після двох депутатських каденцій Боглан Миколайович більше займався громадсько-просвітницькою роботою та літературною працею. Зокрема, у товаристві «Україна-Польща», яке він очолював. «Крайньою» книгою, яка побачлила світ з-під пера Богдана Гориня, у 2013 році стала «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» про відому українську малярку. Нагороджений орденами«За заслуги»II і IIІ ступеня.
Михайло ГОРИНЬ
Старший із братів-дисидентів Горинів – Михайло у далекому 1990-му переміг в Залізничному окрузі Львова. Повторного успіху через чотири роки йому досягнути не вдалося. У середині 90-их багаторічний лідер УРП вступив у конфлікт з партійною елітою, внаслідок чого із групою прихильників створив Республіканську християнську партію. Втім і з нею йому не вдалося потрапити до парламенту, оскільки РХП у 1998 році не здолала виборчого бар’єру. З19 травня2000-го до20 серпня2006 року. працював головоюУкраїнської Всесвітньої Координаційної Ради, після чого відійшов від активної політичної діяльності. Смерть Михайла Гориня настала 13 січня 2013 року. Тисячі львів’ян прийшли попрощатися з видатним патріотом на Личаківський цвинтар.
Євген ГРИНІВ
На відміну від багатьох діячів того часу Євгену Гриніву не судилося стати культовою фігурою у політичній історії держави. Зрештою, і його тодішня перемога була доволі важкою – у другому турі в окрузі на Дрогобиччині він переміг, набравши лише 47,94% голосів. Отримавши добрячу порцію звинувачень (офіційно не підтверджених) у колишній співпраці з КДБ, Гринів відійшов від активної політики. У свій постдепутатський період він відомий хіба у вузьких колах, як заступник голови «Меморіалу» і головний редактор однойменної газети, яку видавала ця організація.
Ігор ГРИНІВ
Натомість кар’єра молодшого однофамільця Євгена Гриніва – Ігоря склалася блискуче. Один з найуспішніших українських політтехнологів спромігся стати не менш успішним політиком. Пермігши на Жовківщині молодий політик провалив вибори 1994-го, ставши лише четвертим у своєму окрузі. Однак такий пкзультат можна розцінювати, як перекур перед буремною діяльністю. У 2004-му Гринів стане нардепом від «Нашої України», згодом двічі обиратиметься за списками Блоку Юлії Тимошенко ( Гринів увійшов до нього як представник партнерської партії «Реформи і порядок) і «Батьківщини», що, в принципі, одне йте ж. А далі – розквіт кар’єри: депутатство за списком Блоку Петра Порошенка, і робота в його Адміністрації, де він курує питання внутрішньої та гуманітарної політики. Нині Ігор Гринів – одна з ключових фігур у команді Порошенка. Кажуть, жодне принципове кадрове рішення щодо Львівської області не приймається без участі Гриніва.
Ігор ДЕРКАЧ
Коли лідер Спілки української молоді здобув перемогу на Самбірщині, йому було лишень 27 років. Йому пророкували блискуче політичне майбуття, однак не судилося. На наступних елекціях Ігор посів лише третє місце. З того часу його кар’єра пішла на спад і остаточно згасла у лавах ХДПУ. Попри те 1998-го року Деркач ще закінчує юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Нині ж, як розповідають його колишні СУМівські побратими, Ігор Деркач багато розмірковує про цінності життя, кілька місяців жив на Афоні. Простіше кажучи, зацікавився духовними вправами.
Іван ДРАЧ
Киянин Іван Драч на межі 80-их-90-их був у Львові культовою фігурою. Громадськості не вдалося відстояти реєстрацію голови Народного Руху у кандидати в депутати Верховної Ради СРСР, однак вже на виборах до парламенту УРСР Іван Федорович не лише був зареєстрований, але й упевнено переміг в Артемівському окрузі. Не лякайтеся, округ розташовувався у Львові, а назву отримав від вулиці, яка тепер носить ім’я Володимира Великого. У 1998-му та 2002-му він ще двічі ставатиме народним депутатом. Але вже після останньої перемоги потрохи почне відходити у політичну тінь і програє вибори з Блоком Костенка-Плюща. Далі ж, за прикрою традицією вітчизняної інтелігенції, спробує проявити себе у лестощах перед можновладцями. Після чергових словесних фанфар на адресу Януковича буде публічно розкритикований багатьома представниками національно-демократичних сил. Нині Іван Федорович уже не бере активної участі у суспільно-політичному житті, – як не як 87 років.
Роман ІВАНИЧУК
Роман Іваничук помер цього року, у 87 років, залишивши по собі чудові романи і вдячну пам'ять нащадків. А тоді, у 1990-му він упевнено здолав трьох конкурентів в окрузі на Дрогобиччині. Однак після першої каденції письменник потрохи відходить від політики і цілком присвячує себе літературній діяльності. Попри похилий вік, він багато писав й активно видавався. 16 січня 2009 року йому було присвоєно звання Герой України за самовіддане служіння Україні, значний особистий внесок у духовне відродження Української держави, плідну літературну і громадську діяльність.
Ірина КАЛИНЕЦЬ
Легендарна дисидентка перемогла на Миколаївщині. І хоча повторити свій успіх Ірині Онуфрівні не вдалося, вона до останніх днів життя залишалася яскравою фігурою львівської політики і громадського життя. Кажуть, таких людей, як вона, можна любити, можна ненавидіти, але до них не можна ставитися байдуже. Зокрема, не в останню чергу її зусиллями у Львові вдалося сторити музей «Тюрма на Лонцького». Крім активного громадського життя, Калинець багато працювала на ниві літератури, видавала свої поетичні, прозові та наукові праці. Серце Ірини Калинець здалося перед тривалою хворобою 12 травня 2012 року. Дисидентка і політик знайшла вічний спочинок на Личаківському кладовищі.
Ярослав КЕНДЗЬОР
Один із найуспішніших львівських політиків свою першу перемогу здобув на Сокальщині. Не пройшовши у Раду на наступних виборах, Япрслав Кендзьор потім ще 4 рази поспіль обирався до парламенту – від НРУ та «Нашої України» у різних її модифікаціях. Політична діяльність на всеукраїнському рівні не заважала Ярославу Кендзьору вести політичну програму на Львівсьому телебаченні і вставляти свої п’ять копійок у процеси, що відбувалися в місті. Перше, що приходить на пам'ять, - затягнутий конфлікт із мером Львова Любомиром Буняком. Вважалося, що Кендзьор виступив проти міського голови за побажанням олігарха Петра Димінського, котрий, як раз у той чвс воював з Буняком за певні комунальні об’єкти. Конфлікт скінчився, а пани Любомир і Ярослав ще довго оббивали пороги судів, звинувачуючи один одного у всіх смертних гріхах, включно з роботою на КДБ. Врешті вдача Кендзьора влазити у всеможливі конфлікти призвела до виключення його з лав НРУ, – на початку 2009 року побратими звинуватили його в співпраці з Віктором Балогою у спробі розколоти партію.
Богдан КОЗЯРСЬКИЙ
Шанований у Червонограді вчитель-рухівець, голова тамтешньої «Прсвіти» після переконливої і прогнозованої перемоги у велику політику в подальшому не пішов. Як розповідали знайомі мешканці Червонограда, «Богдан Іванович занадто порядний, аби робити полтичну кар’єру». Як би там не було, але ще якийсь час по депутатству Козярський активно займався громадською діяльнісю у тій же «Просвіті» і таки трохи «політикував» у складі малопопулярної УХДП. Якийсь час був доцентом на кафедрі українознавства Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти. Зараз – пенсіонер.
Михайло КОСІВ
Один із стовпів Народного Руху переміг на Пустомитівщині. І це була його далеко не остання перемога. На відміну від багатьох своїх соратників він упевнено переміг у своєму окрузі і на наступник двох виборах. 2002-го року Михайло Косів стає нардепом за списком «Нашої України», а через одну каденцію потрапляє до парламенту вже за списком Блоку Юдії Тимошенко. Поміж тим була невдала спроба здобути мандат у складі блоку «Пора – ПРП» - загалом молодіжної структури, в якій сивочолий Михайло Васильович виглядав не надто органічно. Також Косів був членом Комісії з державних нагород України при Президентові України (лютий1997 — квітень2000), членом Ради з питань мовної політики при Президентові України (лютий1997 — листопад2001). Активна політична діяльність однак не заважала йому в тітературній праці. Михайло Косів – автор багатьох публіцистичних статей та книг.
Богдан КОТИК
Мабуть, найтрагічніша постать львівської політики періоду змагань за Незалежність. Партійний радянський функціонер підтримав прагнення народу і став одним з його улюбленців. Як наслідок, впевнена перемога у Радянському (нині – Франківський) районі Львова. Однак у всеукраїнську політику Богдан Дмитрович увійшов уже хворою людиною. Він помер 13 серпня 1991 року, не доживши 8 днів до прийняття Верховною Радою його скликання Акту про Незалежність.
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ
Один із небагатьох рухівських висуванців «першого призову», котрий був членом КПРС, у відповідний час ще й писав поетичні здравиці радянській владі та її вождю. Втім, в епоху великого прозріння українських літераторів Роман Лубківський твердо став на державницькі позиції, брав участь у створенні Народного Руху за перебудову, що, власне, і дозволило йому отримати симпатії краян і перемогти на виборах в Яворівському окрузі. Це була єдина каденція Романа Мар’яновича, однак у суспільному житті він ще довго залишався помітною фігурою. До 1995 року Лубківський – Надзвичайний і Повноважний Посол України уЧеській Республіці. Саме за його часів у посольстві виник гучний скандал, який завершився самогубством однієї з працівниць посольства. Як і багато що з тих часів, причини і наслідки цієї паскудної історії для широкого загалу залишилася таємницею. Повернувшись з Чехії, Лубківський очолює львівську «Просвіту». Зі знакових посад, котрі Лубківський обіймав в останні роки життя, слід відзначити його дворічне головування у Комітеті зНаціональної премії імені Тараса Шевченка (2006—2007 роки), після чого він не погордував не надто масштабною посадою начальника управління культури Львівської ОДА, яким керував з 1997 по 2001 роки. З 1995 року він також професор факультету міжнародних відносин та дипломатичної служби Львівського національного університету. Не дивно, що до дипломатичної служби мають стосунок і обидва сини Романа Лубківського. Помер поет, політик і дипломат 23 жовтня 2015 року.
Іван МАКАР
У часи національного здвигу Івана Макара боялися і свої, і чужі. Разом із Степаном Хмарою він уособлював радикальне крило діячів дежравного ренесансу. На виборах переміг на Старосамбірщині, а вже через чотири роки програв з катастрофічним результатом - 1.66 % і 8-е місце серед 12 кандидатів. Кажуть, з роками кожен радикал стає поміркованішим. Але це не про Івана Макара. У 1995-му він починає видавати газету «Опозиція», а через рік «завдяки» публікаціям у ній отримує два роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку «за наклеп» в газеті на Президента Кучму та голову Адміністрації Президента Дмитра Табачника. Втім опозиційність не заважає Макару у 1996 році закінчити юридичний факультетКиївського університету. Обсервуючи діяльність Макара, складається враження, що його блакитною мрією було побачити за гратами Леоніда Кучму. Він неодноразово і, звісно, безуспішно вимагав від Генпрокуратури порушити кримінальну справу проти Кучми за державну зраду та розкрадання державного майна. У лютому 1998 сталося небачене: суддя Київського міського суду Юрій Василенко за заявою Макара скерував матеріали стосовно Кучми у Верховну Раду для усунення його з посади в порядку імпічменту. Зрозуміло, що далі все затихло. Не затих лише Макар, котрий у лютому 2001 був громадським прокурором на організованому ним же громадському суді над Л.Кучмою, хоч в такий спосіб вдовільнивши свою мрію. За свою адвокатську кар’єру Іван Макар з ким тільки і за що тільки не позивався. Однак, слід зауважити, всі його позови безапеляційно ґрунтувалися на проукраїнських патріотичних позиціях. Приміром, ще у 2007 році Макар подав позов до Кабміну іФонду держмайнащодо приватизації близькими до Януковича структурами«Межигір'я». Не зрадив собі Іван Макар і з початком російської агресії – вже літній чоловік у 2014 році добровольцем вступив до лав «Айдару» і вирушив в АТО.
Степан ПАВЛЮК
Ще один комуніст, котрий сприйняв національне відродження, представник Демократичної партії переміг у Турківському окрузі. Після закінчення каденції вирішив, що наукова діяльність йому більше до вподоби. Тож політикою більше не займався, якщо не рахувати добровільно-примусової участі в передвиборчій компанії Кучми в якості його довіреної особи на Львівщині. Кажуть, тоді Степан Павлюк надто дорожив своєю посадою директора Інституту народознавства НАН України, щоб відмовитися від «почесної» пропозиції, яка йому надійшла від штабу Леоніда Даниловича. Втім академіком НАН України Павлюк стане вже аж за президентства Ющенка у 2009-му році.
Віктор РОМАНЮК
Стрийський поет і публіцист впевнено переміг на на своїй вотчині, однак політичною зіркою так і не став. Попри те у Стрию його шанують. Як розуміється, не за те, що він очолював міський відділ культури. І, певно, навіть не за те, що продовжує писати і видавати художні та публіцистичні твори, як от збірки «Сузір'я калини» (1996), «Чужа хата» (2001), книги публіцистики «Не вмерла і не вмре!» (1997), «Вибрані твори» (1998). Предовсім шанують за те, що Віктор (за паспортом, до речі, Віталій) згуртував довкола себе талановиту стрийську молодь, організувавши щось на кшталт творчої студії «Хвилі Стрия». Завдяки йому чимало юних мешканців Стрийщини уперше побачили свої твори надрукованими у газетах, журналах чи навіть у книгах.
Тарас СТЕЦЬКІВ
Наймолодший висуванець Руху здобув перемогу у Мостиському окрузі. Тарасові тоді було лише 25 років. З цього часу розпочалася, його стрімка і переможна депутатська кар’єра, яка, щоправда, дала збій під час останніх двох елекцій. У 1994-му Стецьків виграє мажоритарну в Городоцькому окрузі, будучи членом Партії демократичного відродження України. А через два роки бере участь у створенні і очолює львівську організацію Народно-Демократичної партії. За її спискками він втретє потрапляє до парламента. Коли ж НДП вже надто безсоромно «лягає» під Кучму, частина партійців покидає її і створює партію «Реформи і порядок», львівську організацію якої очолює знову ж таки Стецьків. У 2002 році ПРП йде на вибори у складі виборчого блоку «Наша Україна» і Тарас Степанович виграє від цієї політсили мажоритарку у Львові. Під час Помаранчевої революції Стецьків – один з польових командирів Майдану, а після його перемоги відкриває для себе нову ділянку роботи – стає президентом Національної телекомпанії. На цій посаді він успішно проводить Євробачення, однак безуспішно намагається втілити реформи в болоті УТ-1. У 2006-му на Стецьківа очікує перше розчарування – він програє вибори, список блоку «Пора-ПРП» не набирає 3%.
А вже в листопаді 2006-го після скандалу в ПРП Стецьківа виключають з партії з прикрим формулюванням, мовляв, своїми діями він завдавав шкоди авторитету партії.У січні2007року разом зЮрієм Луценкоморганізував громадський рух«Народна Самооборона». «Самооборонці» об’єднавшись у блок з «Нашою Україною» проходять у парламент. Так, Стецьків у четвертий і наразі останній раз стає нардепом. А далі Тарасу Степановичу наче поробили. Спершу, не отримавши «лейби» Об’єднаної опозиції, він програє мажоритарку у Львові Ігорю Васюнику, а на крайніх виборах несподівано пролітає разом з «Громадянською позицією» Гриценка, у першу десятку списку якої він входив. Попри політику, Тарас Степанович активно займався громадською роботою, зокрема був одним із творців популярної свого часу Зарваницької ініціативи. Нині ж Стецьків шукає нові шляхи для повернення у велику політику, ініціюючи нові проекти, інколи доволі несподівані, як от ліберально-націоналістичний симбіоз із Дмитром Ярошем.
Степан ХМАРА
Невгамовний і безкомпромісний Степан Ількович переміг в Індустріальному виборчому окрузі Львова навіть попри те, що більшість його соратників воліли бачити в парламентарях більш поміркованого конкурента з демократичного табору Всеволода Іськіва. На наступних виборах Хмара знову виграє мажоритарку, однак втретє йому це не вдається. Відпочивши одну каденцію Степан Хмара знову проходить у Раду, цього разу від БЮТ, у списку якого він ішов під почесним №10. Утім Тимошенко про це ще пошкодує, бо вже через рік Хмара вийде з фракції і стане одним з найбільших критиків Пасіонарії. Подальші спроби Хмари пройти у парламент завершувалися провалом, зокрема й у 2006 році, коли він ішов за списком Блоку Костенка-Плюща. Тогорічну поразку політику підсолодив Віктор Ющенко, присвоївши йому напередодні 15-ї річниці Незалежності звання Героя України. До політичних вершин Степан Хмара уже не підіймався, однак інколи несподівано може вигулькнути у несподіваний час у несподіваноому місці і вчинити скандал. Його стиль з роками не змінився.
Дмитро ЧОБІТ
У Бродівському окрузі шансів опонентам не залишив Дмитро Чобіт. Якщо скласти умовний рейтинг безкомпромісної несамовитості, то він цілком може змагатися з Макаром і Хмарою. Після першої каденції він без особливих труднощів переміг і в наступних виборах як висуванець НРУ. А згодом вирішив вступити у нерівну боротьбу із сильними світу цього, продукуючи про них вельми різкі політичні портрети. 1999-го року з’являється невелика, але резонансна книжечка «Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави» про Леоніда Кучму. Через два роки виходить ще жорсткіше чтиво - «Нарцис. Штрихи до політичного портретаВіктора Медведчука», яке дуже обурює останнього. Відтак Дмитро Чобіт залишає в спокої кучмістів і береться за Юлю Тимошенко, задля знеслави якої не покладає ні сил, ні пера. «Монолітне болото», «Макуха. Штрихи до політичного портрету Блоку Юлії Тимошенко», «Фарисеї за роботою», «Юлія Тимошенко» - ці праці Чобота свого часу стали бібліями антитимошенківців. До речі, з усіх опублікованих книжок справжній скандал розгорівся хіба довкола біографії Медведчука. Суди між путінським кумом та автором його політичного портрету тривали з 2001-го по 2007-ий рік. Останнім рішенням у справі Верховний Суд відмінив рішення Печерського суду, яким задовольнявся позов про недостовірну інформацію. Тож завдяки творчій і судовій наполегливості Дмитра Чобота тепер кожен може махати перед Медведчуком книжкою «Нарцис», публічно звинувачувати його у багатьох гріхах і матиме рацію.
В’ячеслав ЧОРНОВІЛ
Найлегендаршіша постать українського дисидентського руху очікувано здолав конкурентів у Шевченківському окрузі Львова. Свій мажоритарний успіх В’ячеслав Максимович повторить у на наступних виборах. А навиборах 1998року очолюваний ним Народний Рух займе друге місце, набравши лише 9,4 % голосів, і поступившись лише комуністам. Це був останній успіх Чорновола. Вже у січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі зЮрієм Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев'ятого з'їзду, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В’ячеслава Максимовича. Як наслідок, Рух в чергове розколося і частина партійців створила Українську народну партію. А через два місяці після початку відкритого протистояння у партії, 25 березня1999року, Вячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Нині вже ні в кого не має сумнівів, що політика було вбито. Його авторитет і непоступливість серйозно плутали карти «олімпійцям» української політики. У похоронах В”ячеслава Чорновола в Києві взяли участь понад 200 тисяч чоловік. У 2000 році Кучма посмертно присвоїв Чорноволу звання Героя України.
Михайло ШВАЙКА
У Золочівському окрузі перемогу святкував 59-річний економіст Михайло Швайка. Його постать – яскрава ілюстрація того, що навіть розумному теоретику важко сягнути політичних вершин, якщо він недостатньо публічний і погано володіє ораторським мистецтвом. На наступних еклекціях у своєму ж окрузі Швайка набрав сміхотворні 0.88% і посів 10-тє місце з 16-ти претендентів. Звісно, не світило йому депутатство і у 1998-му, коли у список НРУ він потрапив під заздалегідь непрохідним №145. Поза тим у 1995 році він стає радником голови Національного Банку, а в 2001-му захищає докторську дисертацію на тему «Шляхи становлення і зміцнення грошово-кредитної і банківської системи України». У 2006 році Ющенко присвоює Швайці звання Заслужений діяч науки і техніки України. Михайло Швайка – автор понад 500 працб на економічну тематику, значна частина яких зявилася вже тоді, коли їх автор остаточно попрощався з політикою.
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ
Поважний і поміркований Ігор Рафаїлович здобув перемогу у Личаківському окрузі Львова. У парламенті став одним з ключових гравців опозиції й очолив Народну Раду. Юхновський впевнено виграв і другу мадоритарку у 1994-му, а в парламенті цієї каденції очолив групу «Державність». Втретє став депутатом у 1998 році від Руху, а в четверте – вже від «Нашої України» у 2002-му. Після цього академік в парламент вже не обирався, однак продовжував займатися громадською діяльністю. Зокрема, на посаді голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів чимало намагався робити для примирення ветеранів УПА та Радянської Армії. Недовгий період очолював Інститут національної пам’яті. Є одним з учасників ініціативної групи «Перше грудня», стореної українськими інтелектуалами. 2005-го року з рук Президента Ющенка отримав орден Держави і звання Герой України.
* * *
Сьогодні по різному можна розцінювати внесок в розбудову держави і політичну історію загалом кожного зі згаданих діячів. Зрозуміло, що не всі сподівання людей їм вдалося реалізувати. Комусь бракувало досвіду, комусь знань, хтось виявився невиправним романтиком, а хтось – навпаки – надто прагматичним. Однак гріх забувати, що ці люди виступили в першому ешелоні борців за Незалежність Виступили у час, коли ще далеко не все і не всім було зрозуміло, і ніхто не міг з певністю сказати, що відбуватиметься у державі з назвою СРСР – подальша лібералізація чи закручування гайок. Зрештою, ці люди здійснили чи не найважливіший вчинок свого життя, яким користуємося всі ми: проголосили Незалежність України.
