Минулого року вся Україна тішилася перемогами наших спортсменів на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро, а дружина президента під телекамери сходила на каву з хворим на ДЦП Романом Кисляком. Але у цій святковій ейфорії забувається, що люди з обмеженими можливостями живуть буквально у нелюдських умовах.
Більшість українських міст не пристосовані до потреб візочників. На жаль, навіть аптеки та лікарні часто не обладнані пандусами чи ліфтами. Звичні для здорових людей буденні справи: похід у магазин, зняти гроші у банкоматі та навіть молитва у храмівдається візочникам з великими труднощами. "Форпост” перевірив, наскільки пристосований Львів до потреб людей з обмеженими можливостями.
Співавтором експерименту погодився стати мій давній знайомий Михайло Єдинак. Хлопцю лише 28, але він вже встиг пройти не одне коло пекла: Майдан, бої на Сході, де він власне отримав травму, що прикула його до візка.
“Був на Майдані з перших днів. Коли почалися воєнні дії, не міг залишатися вдома. Рідні спочатку навіть не знали, де я. Починав воювати у Станиці Луганській, потім – бої під Донецьком. За місяць до повернення додому сталася біда. На мене впав “Урал” — ремонтував машину, не витримав домкрат. Від мін та куль вберігся, а тут на маєш. Як наслідок — перелом хребта та інвалідний візок”, - каже Михайло.
Зустрічаємося біля Ратуші, куди Михайло приїхав за допомогою молодшого брата. Сірий спортивний костюм Михайла цілком гармонує із сірою львівською погодою. Натомість традиційна хлопцева усмішка рятує від небезпеки потрапити на гачок «сірого» настрою. Михайло останнім часом посміхається ще більше і все щиріше – лікарі підтвердили, що він стане на ноги. Не завтра вже, але стане.
Моделюємо ситуацію звичайної людини, яка вийшла в центр міста щось купити, десь відпочити. Що спершу потрібно? Правильно. Гроші. Тож прямуємо до найближчого відділення банку. За словами хлопця, йому треба зняти гроші з картки. У відділенні “Приватбанку” на вулиці Галицькій з банкоматом пощастило, Михайло без проблем зняв кошти. А от у банк самостійно заїхати не зміг. Минулого року кілька великих банків обіцяли встановити кнопки виклику працівника банку. Однак таку кнопку ми тут не побачили. Йду у відділення. Звертаю увагу охоронця на Михайла на візку. Охоронець без особливого ентузіазму виходить на допомогу. З зусиллями він завозить Михайла у відділення. Видно, що робить він це вперше.
“Ніколи з таким не стикався, не знаю навіть як це робити”, - буркоче собі під ніс молодий, чорнявий охоронець. Але до його честі, пихтячи та напружуючись, з неймовірними зусиллями таки запихає візок з клієнтом у приміщення. Не ідеально, але і на тім дякуємо.
З банкоматами, встановленими банком «Львів» справа куди гірша. Аби візочнику до них добратися, потрібно бути князем Долгоруким. При чім у буквальному сенсі.
Знявши гроші рушаємо на Галицький ринок. Обідній час. На ринку немає де яблуку впасти. Пропоную Михайлу свою допомогу.
“Я вже навчився їздити у людних місцях. До речі, якщо потрібна допомога без проблем звертаюсь до перехожих. Ще жодного разу не відмовили”, - пояснює хлопець та віртуозно заїжджає у вузькі проходи ринку.
Тамтешні торговці особливої уваги на візок не звернули, деякі навіть не поспішали звільнити дорогу і продовжували щось обговорювати біля прилавку. Заїхати у м'ясний та рибний відділи самостійно важко. Треба просити когось відкрити двері, щоб потрапити в середину. Поки просуваємось ринком Михайло заводить розмову про наболіле:
“Цікаво, що львівські депутати колись обіцяли купити мені візок. Досі би чекав... Довелося вирішувати питання самостійно. Дякувати Богу, вже потроху починаю заново вчитися ходити. Мені лікарі спочатку казали, що ходити вже не зможу ніколи. Довго був у депресії. Тиждень пив непробудно. Згадувати не хочеться… Але спромігся взяти себе в руки”, - зізнається знайомий.
Вирішуємо зробити перерву та випити кави. Але ця, здавалося б буденна справа, не до снаги Михайлу. Біля входу більшості кав'ярень є дві-три вузенькі сходинки, на які забратися на візку майже неможливо без сторонньої допомоги. Ми кілька хвилин постоли біля входу, до нас так ніхто і не вийшов. «Кава для мене вже зась», - несподівано весело каже Михайло.
Така ж історія і з невеличкими маркетами у центрі міста і навіть великими супермаркетами в околицях центру.
Під'їжджаємо до одного з престижної «Роксолани». Пропоную Михайлу заїхати в середину. Благо брати Дубневичі на пандус не поскупилися, хоча й влаштували його в стилі «інновації нашого села». Щоб добратися до пандусу, треба піднятися на тротуар, пандус до якого вже, звісно, не передбачено.
“Пандус тут більше для “галочки”. Він абсолютно не зручний. Колеса мого візка у його лунки не входять. Тобто якщо на візку заїде недосвідчена людина, то запросто може звідси впасти”, - розчаровано коментує Михайло. Якби не допомога брата, на пандус «Роксолани» Михайло міг би виїжджати ще дні три.
Залишаємо в спокої «Роксолану», тим більше, що ми вже умовно закупилися на зручнішому Галицькому, і рухаємося до площі Ринок. Навпроти «бернардинів» зіштовхуємося з легендарним львівським паркуванням.
Пішоходи у місті вже звикли протискатися між автівками, або ж виходити на дорогу, щоб обійти чергового “генія” паркування. Проте для таких, як Михайло, це серйозна перешкода. Таку чорну «гаргуру», що стала на шляху Михайлового візка, не об’їдеш. На жаль, власник цієї авто – далеко не єдиний у Львові член клубу «Я паркуюся, як рагуль».
Людина, навіть коли вона на візку, не позбавлена духовних потреб. Пропоную товаришу заїхати до храму. «Точно, – погоджується Михайло. – Їдемо в Гарнізонний храм, помолюся за загиблими побратимами». На жаль, потрапити до храму теж виявилося проблематичним. Перед очима Михайла вісім високих сходинок.
“Без сторонньої допомоги я сюди не заїду. І ця допомога має бути від сильного чоловіка. Тут мало просто підстрахувати, тут треба мене туди видерти”, - каже хлопець. А далі в своєму стилі продовжує жартувати: «До церкви по сходах не піднімуся, в «Рафінаді», аби подивитися на дівок, по сходах не спущуся. І роби, що хочеш…»
Завершуємо експеримент там, де й починали, -- на площі Ринок. Справно лавіруючи між групками туристів, Михайлів «болід» доїздить до Ратуші. Задумалися, а чом би не вступити до нашого найвідкритішого мера і не поділитися з ним своїми враженнями.
Ага. Якраз. У кабінет Садового, що на другому поверсі ведуть сходи та ліфт. Тішимось такій знахідці та натискаємо кнопку виклику. Тільки от ліфт виявляється занадто вузьким, тому втиснути у нього свій візок Михайлові не вдається. Охорона свою допомогу теж не запропонувала. Тільки якась чиновниця, що також чекала на ліфт, по-материнськи порадила: «Та де ви сюди влізете. Хіба може якось такво боком спробуйте».
Михайло, втім, не дуже розчаровується, що не зміг потрапити до міського голови. «Та я вже у нього колись був. Їздив за житло говорити», - сміється хлопець. Як видряпався на другий поверх? Хлопці занесли.
«Ось такий він відкритий для світу Львів, але чомусь абсолютно закритий і недоступний для людей з обмеженими можливостями», - міркую собі вголос.
«Ну це залежить, з чим рівняти, - парирує Михайло. Я останнім часом бував на лікуванні в Харкові та Одесі, то мушу сказати, що у Львові порівняно з ними ситуація мало не ідеальна. У нас все більше пандусів почали ставити, а там взагалі глухо. Так що я би дуже не нарікав».
