До війни швидко звикаєш, справжній шок приходить тоді, коли звідки повертаєшся. Про це говорять волонтери та активісти. Про це знімають фільми і пишуть статті. Цього не розуміють ті, хто знає про війну, як про перемогу мужності, доблесті і героїзму. Тому що в книжках про таке не пишуть. Про це мовчать хлопці, які повертаються до мирного життя.
На скільки воно мирне для них, особливо, на перших порах, можна прочитати тільки в їхніх очах. Але не тоді, коли перехожі з цікавістю розглядають чоловіка у формі для того, щоб побачити в ньому якусь ваду, він же ж був в АТО. А тоді, коли ці чоловіки відводять погляд, якщо розуміють, що хтось здогадується про їхні переживання.
І якою б сильною чи слабкою людина не була, скільки б освіт у неї не було і чого б не бачила у своєму житті до війни, ніхто не повертається таким, як був. Щось безповоротно міняється і більше ніколи не буде таким, як раніше.
Всі психологи б’ють на ґвалт: рано чи пізно війна закінчиться, і ми зіткнемося із суспільством, в якому левова частка людей більшою чи меншою мірою страждає посттравматичним синдромом.І якщо в інших країнах світу бійців держави, за яку вони воювали, підтримують і допомагають адаптуватися, то в нас часто проблему пускають на самотік.
І мало хто розуміє, що героїзм – це не завжди померти заради Батьківщини. Це кожен день жити, відмовляючись від багатьох радостей звичного життя. Долаючи страх, просто робити те, що потрібно. Заради сім’ї і людей, заради майбутнього, якщо не свого, то хоча б своїх дітей. І заради свободи. Щоб жити достойним життям.
Тому героїв треба цінувати поки вони живі. Без них наші дрібні проблеми і жалі на низькі зарплати, дурну владу і курс долара втратять будь-який сенс.
Про те, як допомогти бійцям адаптуватись до мирного життя Форпост розпитав у волонтера«Варти 700» Руслана Швагуляка.
За його словами, все почалося з війни. Якщо точніше сказати, то тоді, коли демобілізовані бійці почали повертатися до звичного життя. От тільки від звичного залишилось мало. Хтось продав усе, що мав для того, щоб купити амуніцію. Хтось всі заощадження витратив на реабілітацію та лікування. На війні буває всяке, ніхто ні від чого не застрахований.
А хтось просто не зміг займатися тим, чим займався раніше. Недарма ж у пресі постійно з’являється інформація на кшталт «чому колишні бійці не можуть влаштуватися на роботу»… А всі ж хочуть забезпечувати свої сім’ї, почувати себе нормальною людиною.
«Спочатку був заснований реабілітаційний центр з нахилом на психологічну реабілітацію. Але під це грошей ніхто не дає - ні держава, ні меценати. Та й всі психологи говорять, що найкраща реабілітація – це зайняті руки і голови. Коли людина працює, то вона нормально вливається в соціум», - розповідає Руслан.
Так розпочалася робота. Наразі колишні бійці почали виготовляти туалетний папір, свічки, на яких вималювані ікони, клінкерну декоративну плитку з австрійської цегли та гіпсову копію.
«В планах запустити ще два напрямки. Тут головне не те, що вони роблять, а те, що бачать, як можуть повернутися до нормального життя. Вони працюють в колективі, де з самого початку всі всіх поважають. Тому що всі побратими, і не важливо, що хтось служив в 24-й бригаді, а хтось в 95-й. В них є спільні теми і ті, що прийшли раніше, підтягують новачків», - говорить волонтер.
Згадує і про тих, кого «витягували» з депресії і про те, як допомагають один одному в біді. Так, нещодавно в одного з бійців померла дружина і він залишився сам з 8-річною дитиною на руках.
«У нас діє сухий закон. Пляшка коньяку стоїть вже десь до року. Робота лікує краще», - говорить Руслан. І шкодує тільки про те, що таке підприємство – це швидше поодинокий випадок, ніж загальне правило.
«Багато людей, які пішли воювати –професіонали в своїй справі. Вони можуть відкривати і успішно вести свій бізнес, або працювати на себе. Проблема в тому, що мало хто має стартовий капітал для цього. Одиниці викарабкуються своїми силами, а багато ж просто ламаються під тиском обставин. Є в нас справжні майстри, але що може майстер без інструментів, обладнання...Все це було, але коли треба були гроші на лікування чи ще на щось - продавалось все. Потрібно допомогти людині стати на ноги», - розповідає Руслан.
Чи не найскладніше, каже він, це знайти приміщення для роботи. Адже оренда нерухомості у Львові дорога і саме це стає справжнім викликом. Для будь-кого починати важко, а починати людям реалізованим, які вже мають свою позицію в житті, свої досягнення та особисті перемоги, важче вдвічі. Але слово боєць походить від слова боротись.
«Ніхто не буде принижуватися і клянчити по кабінетах про допомогу. Всі, як один говорять: «Не заважайте, дайте можливість і ми самі заробимо собі на хліб». В нас є така можливість, дякуючи Олегу Рудницькому(власник фермерського господарства Грін Гарден, - ред). Він безкоштовно надав нам приміщення для волонтерського складу та виробничого центру реабілітації наших бійців. Для нього, як для справжнього патріота – це його посильна допомога бійцям, для нас – не одне врятоване життя, збережена українська родина», - говорить волонтер. На превеликий жаль, більшість львівських бізнесменів воліють витрачати кошти на все, що завгодно, а не на допомогу бійцям…
Війна з усіма її наслідками в’їлася у повсякденне життя на стільки, що перестала бути чимось надзвичайним. І тільки тоді, коли приходить біда, люди згадують про тих, кому завдячують своїм життям. А їм багато не треба – тільки повага замість зверхніх поглядів. Розуміння і добре слово замість холодної байдужості.