Не далі за ідею
Ідея створення в Україні Пантеону Слави – зовсім не нова. У різних варіаціях її почали озвучувати одразу після проголошення Незалежності. Тим більше, що вже існував вдалий приклад проведення такої «операції» - 19 листопада 1989 року на Байковому кладовищі перепоховали останки замордованих в радянських таборах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
Однак здебільшого далі розмов справа не рухалася, хоча й були проекти, як то кажуть, на виході. У 2002-му році, незадовго до парламентських виборів гетьман Українського козацтва (котрого з них, вже ніхто не розбере) генерал Іван Білас запевняв автора цих рядків, що через рік у столиці відкриють Пантеон Слави українських гетьманів, де поховають останки очільників козацької держави. Звісно, ті, що видається можливим знайти. Враховуючи, що на той час Президентом Кучмою було затверджено Національну програмувідродження і розвитку козацтва, а сам рушій гетьманського пантеону Білас представляв прокучмівський «Демократичний Союз», ідея виглядала цілком реальною. Але, як часто трапляється, після поразки на виборах «Демсоюз» зійшов на пси, а чим нині займається гетьман-генерал Білас відомо хіба його найближчим родичам. З упевненістю можна сказати лише те, що поруч зі славними гетьманами минувшини пана Івана не поховають, бо довести до кінця справу Пантеону він так і не спромігся.
Натомість на сьогодні найактуальнішою і , в принципі, можливою до реалізації видається ідея з Пантеоном Героїв на Аскольдовій горі у Києві. Так, під час круглого столу улітку минулого року відповідну ідею мотивував протоієрей УГКЦ Олекса Петрів: «В Україні існує проблема пантеону, куди дійсно можна було би перехоронювати видатних українців. Тому що, як сказав перед смертю світлої пам'яті патріарх Йосиф Сліпий, якого спочатку поховали в Римі, потім перевезли до Львова, що остаточно прах мій спочине на Київських горах. Тобто спочине у київській землі. І, безумовно, що такий пантеон у серці України, в столиці, є конче потрібний. І про це треба подбати», - наголосив Олекса Петрів.
До речі, існує й постанова Верховної Ради про створення Меморіалу українських героїв, є й певні напрацювання його концепції. Дуже хочеться вірити, що все не закінчиться в українських традиціях сваркою ще на етапі визначення місця розташування.
Герої знаходять спочинок у Львові
А поза тим були і вдалі приклади. У землю Личаківського цвинтара без державної підтримки та зайвого галасу в останні роки таки було перепоховано останки багатьох визначних українців.
Уперше велике перепоховання відбулося 1 листопада 2002 року. З берлінського цвинтаря римо-католицького собору святої Ядвіги на Личакові перепоховали голову ЗУНР Євгена Петрушевича. З того ж Берліна, із цвинтаря гугенотів, до Львова прибув прах героя Листопадового чину Дмитра Вітовського. Разом із їхнім прахом закінчилися митарства й останків засновника «Пласту» Олександра Тисовського, який раніше був похований у Відні.
До перепоховань звитяжців ЗУНР суттєво долучилася українська діаспора. Особливо варто згадати колишнього бійця дивізії «Галичина», а згодом відомого українського громадського діяча Юрія Ференцевича, котри за дорученням української громади фактично й організовував перепоховання. Схоже, після смерті Ференцевича у 2011 році в Нью-Джерсі, ентузіазм діаспори щодо повернення на Батьківщину останків її вірних синів і доньок дещо зменшився.
15 червня 2008 року, з австрійського Куфштайна до Львова прибули і були поховані на Личакові останки ненерал-хорунжого армії УНР, знаного свого часу правника Романа Дашкевича.
22 січня 2010 року із військовими почестями на Личаківському кладовищі перепоховали ще чотирьох громадських та воєнних діячів Української народної республіки, чий прах привезли із Мюнхена. Вічний спочинок у Львові знайшли генерал-полковник Микола Капустянський, інженери Дмитро Андріївський і Осип Бойдуник, член Національної Ради в екзині Яків Маковецький.
30 жовтня того ж року у львівській землі було перепоховано лідера ОУН (двійкарів) Лева Ребета і його дружину Дарію. Лев Ребет був убити1 1957-го року в Мюнхені Богданом Сташинським і покоївся на тамтешньому кладовищі Вальдфрідгоф. Це було перше і наразі єдине перепоховання одного з очільників українського націоналістичного руху. Дискусії щодо перепоховання культових фігур Євгена Коновальця і, звісно, Степана Бандери точаться й по нині.
Питання політики та безпеки
Одна річ, коли йдеться про перепоховання мистців чи науковців і зовсім інша, коли заходить про останки військово-політичних діячів. Тут у дискусію вступає політика.
Свого часу, коли йшлося про перепоховання у рідній землі знакових фігур ОУН Євгена Коновальця та Степана Бандери, голоси проти звучали з різних таборів. Якщо обурення промосковських політиків були цілком прогнозовані, то застереження інших, – не цілком очікувані, хоча й не позбавлені резону.
Основним аргументом для цих людей було питання безпеки. Адже свого часу було підірвано пам’ятник на родинному обійсті Бандери в Старому Угринові, а в 2013 році – сплюндровано меморіальну дошку в Музеї-садибі родини Бандер у Волі-Задеревацькій на Стрийщині. Оксана Бандера, внучата племінниця провідника, яка опікується музеєм, вбачає в цьому можливу помсту за ліквідацію пам’ятників Леніну. Зауважмо, що це трапилося ще до декомунізації. Але пам’ятники і таблиці – це одне. Могили ж, – зовсім інше. Втім чи вандалам, підкріпленим політичною доцільністю і фанасовою мотивацією, не все одно?
Як розповів Форпосту народний депутат Михайло Хміль, нещодавно у Мюнхені він мав розмову із зятем провідника, який підтвердив про згоду, але за певних умов. «По-перше, родина вважає, що для такої меморіальної акції необхідно, аби в Україні стабілізувалася ситуація, щоб уникнути потенційно можливих провокацій. По-друге, родина вважає за доцільне перевезення праху, коли в Україні буде створено Пантеон Героїв», - уточнив нардеп, додавши, що для родини не має принципового значення рішення Української держави щодо місця розташування Пантеону чи інших деталей. Своєю чергою, родина Бандери готова всебічно долучитися до чину перепоховання.
Дещо інша ситуація із могилою засновника ОУН .
Тим часом лідер ОУН Боглан Червак одразу після інциденту з могилою Олександра Олеся виступив із заявою, що, враховуючи похилий вік канадських українських стрільців, проблема з оплатою поховання Коновальця у Нідердандах може виникнути вже наступного року. Як би там не було, готова чи не готова діаспора оплачувати далі, очевидно, що протягом 2017-року ситуацію заради уникнення неприємних несподіванок необхідно вирішити.
Нашого цвіту…
Сьогодні, за різними оцінками, за межами України існує 200-250 тисяч могил представників української політичної, військової, наукової, мистецької еміграції. Звісно, перепоховувати цілі військові цвинтарі навряд чи є можливим. На відміну від окремих поховань.
Тим більше, що гостро стоїть проблема оплати оренди землі. І доля поховання Олександра Олеся сьогодні загрожує багатьом могилам. Зрештою, не одна з них уже втрачена, як могила . підполковника армії УНР Миколи Зайчишина, чи перебуває у «підвішеному» стані. На тому ж Ольшанському кладовищі Праги під загрозою поховання драматурга і поета Спиридона Черкасенка, педагога Орисі Єфремової-Дурдуківської, дружини академіка Сергія Єфремова, інших діячів, менш знаних загалу, ніж прізвища Бандери чи Коновальця. І ситуація навряд чи буде покращуватися, адже стара українська діаспора за законами природи вмирає, а нову «тіні минулого», на жаль, не турбують. Зрештою, високою є і вартість землекористування, яка в різних країнах і на різних кладовищах може становити і 20 тисяч євро у рік і навіть в кілька разів більше.
А поки в Україні обговорюють місця, плани та концепції, свого повернення на Батьківщину з багатьох країн світу очікує прах видатних наших земляків. Звісно, нереально в межах публікації назвати прізвища двохсот тисяч людей, тож зупинимося лише на кількох. Хоча б для того, аби показати значущість імен,
У США спочивають президент УНР в екзилі, один з очільників Директорії Андрій Лівицький та Лонгин Цегельський, секретар внутрішніх справ першої Ради державних секретарів ЗУНР, який 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві зачитав Ухвалу Української Національної Ради про волю ЗУНР об’єднатися в єдину Українську соборну державу.
Не одного українського героя прийняла у свої обійми паризька земля. На цвинтарі Монпарнас покоїться Симон Петлюра на головному цвинтарі «столиці світу» спочивають генерал Омелянович-Павленко та Нестор Махно.У Сарселі під Парижем поховані члени Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Європі, серед яких О.Шульгин, генеральний секретар з міжнародних зносин Уряду УНР, а також науковці, серед яких і Володимир Кубійович. На цвинтарі у Мужені спочиває Володимир Винниченко.
Багато могил у Німеччині, де була потужна еміграція. Крім Степана Бандери на Вальдфрідгофі покоїться міністр уряду УНР, знаний науковець Дмитро Дорошенко. В Оберстдорфі похований Павло Скоропадський, в Ной-Ульмі – геніальний письменник Іван Багряний.
Навіть у Стокгольмі Посольство України нещодавно розшукало могилу видатного тенора Модеста Менцинського, уродженця Львівщини, який працював і помер у столиці Швеції.
Звісно, ми не можемо говорити за померлих. Але чомусь здається, що більшість з них хотіли б повернутися на рідну землю. Як не судилося за життя, то хоч по смерті. І справа честі нащадків віддати належну шану своїм Героям.
