Навесні 2014-го року луганські міліціонери, які залишилися вірними присязі, були своєрідним «буфером» між військовими та сепаратистами. Антон Потурайко, тоді майор міліції, а нині заступник начальника Рубіжанського відділу поліції, який у квітні-травні брав участь в обороні Луганського аеропорту, розповідає про тодішні події в районі летовища та у місті.
«Після захвату 6 квітня будівлі обласного управління СБУ, сепаратисти робили неодноразові вилазки в бік Луганського аеропорту. Намагалися схилити на свою сторону військових. Намагалися влаштовувати різні провокації для того, щоб спонукати військових на неадекватні дії і потім інтерпретувати все це на свою користь. Але, до честі наших військових, можу сказати, що все це вони витримали і вели себе дуже гідно.
- Яка команда вам була дана «зверху» на той момент?
- Після цих всіх провокацій було прийнято рішення про розміщення навколо аеропорту декількох груп по 2-3 особи. Тобто ми повинні були бути своєрідним «буфером» між сепаратистами та військовими. Приблизно з середини квітня ми вийшли на перші, так би мовити, чергування. Спочатку було 12 осіб. Їх розбили на 6 патрулів. І ми розмістилися в особистих машинах навколо аеропорту. Ми повинні були не допустити провокацій сепаратистів щодо збройних сил України. Патрулювати територію навколо аеропорту з метою виявлення спостерігачів, інформаторів, можливо, різного роду «закладок». Тому що ніхто не міг гарантувати, що на шляху пересування військових патрулів, – а вони теж охороняли аеропорт і безпосередньо свою територію, – вздовж проїзду транспорту ніхто не закладе той же фугас.
- А міліція на той момент ще взаємодіяла з військовими, які перебували в аеропорту?
- Ви знаєте, вже тоді було зрозуміло, що настрої у всіх неоднозначні, і, на жаль, як це не сумно, як це не прикро, але теж було зрозуміло, що не всі колеги підтримують цілісність України, не всі хочуть захищати країну. Причому їх дуже багато... Тим більше, на прикладі вже захопленого Криму. Адже багато наших знайомих звідти (з Криму) ще дзвонили і говорили: «У нас тепер нова зарпла-а-та! Нам дуже багато пла-а-тять. Ось нас тут зараз на чергу на кварти-и-ри поставили!». Звісно, що вже була дуже велика спокуса. Агітація працювала дуже добре, скажу відверто.
Звичайно, що взаємодії повної з військовими не було. Вони не довіряли нам, на прикладі кримської міліції. Ми, в свою чергу, ще теж не знали, що і як відбувається і побоювалися дуже багато чого – не розуміли, що може далі бути. Але з іншого боку, були люди, які дійсно розуміли, що присяга дається один раз, що землю свою потрібно захищати.
Ну, і що ще можу сказати, що перші групи саме сепаратистів – це були міські маргінали. У більшості. Не стільки ідейні, скільки дійсно вже прикормлені російською розвідкою і зрадниками. І звісно, ми розуміли, що з цими маргіналами нам не по дорозі.
ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ
- Ви були свідком першого зіткнення з цією групою маргіналів?
- Так. В аеропорт (мабуть, це входило в його зону відповідальності) приїжджав один із «польових командирів», як вони себе тоді вже називали, позивний «Югослав». Вони пересувалися на сріблястому мікроавтобусі «Фольксваген транспортер», який був захоплений у СБУ. Пересувалися містом зі зброєю... І ось вони, за їхніми ж словами, частенько «кошмарили» аеропорт. Він («Югослав»), я так розумію, мав своєрідний «мандат» від Болотова на те, щоб взаємодіяти ... навіть не взаємодіяти, ну як сказати? На те, щоб «схиляти» військових і вести з ними переговори.
Перший раз це було, по-моєму, вже на початку двадцятих чисел квітня. Вони приїхали в аеропорт. Зупинилися за десять метрів від нашого імпровізованого блокпоста, який являв собою просто складені плити і своєрідне «шатро для пікніка». Вели себе дуже нахабно, зухвало. Попросили зустрічі з військовими. Наскільки я зрозумів, у них був зв'язок з ними, тому що на момент, коли я відправив співробітника в аеропорт – один з командирів, я так розумію, 80-ї аеромобільної, вийшов як раз до них на перемовини. Мені цікаво було, як все це відбувається. Що вселило надію – то, що команди послав цього «Югослава»! Причому це було красиво, голосно і дійсно це радувало! Стало зрозуміло, що вони не складуть зброю і будуть аеропорт захищати до останнього.
ПОДІЇ В ЛУГАНСЬКУ
- Що на цей момент відбувалося в самому Луганську?
- А в Луганську вже йшло повномасштабне захоплення адміністративних будівель. Готувався штурм Головного управління МВС. Він відбувся в кінці квітня (29 квітня – прим. ред.).
Сепаратисти зробили своєрідний «Мордор», його так і називали – «Мордор», навколо СБУ. Туди стікалися не просто маргінали, а вся «нечисть» міста і області. Видавали їм зброю там. Причому всі грабежі, всі розбійні напади, які відбувалися в місті, вони всі укривалися там (в СБУ). Влаштовували показові здачі зброї і говорили, що «Ось ми взаємодіємо з міліцією» – для чого це було? Звичайно, все це знімалося журналістами російського телебачення, щоб їх не вважали терористичною організацією. Вони таким чином нібито взаємодіяли з нами і робили вигляд, що вони не терористи, а «захисники» Луганська. Але, вже було зрозуміло, що це брехня. На жаль, тоді вже стало зрозуміло, що багато моїх колег перейшли на їхню сторону. Ось це було найобразливіше.
СПРОБА ШТУРМУ АЕРОПОРТУ
- Розкажіть, як вони приїхали, коли вам ледь не довелося застосовувати зброю?
- Це було 3 травня. І ми, на той момент, уже дуже добре здружилися з хлопцями з 80-ї. Я до сих пір дружу з двома людьми. І ми вітаємо один одного на свята, часто листуємося.
Ну ось, Вадим (військовослужбовець 80-тої бригади) вранці, коли ми заступили, сказав, що трохи пізніше він мене познайомить з однією людиною. І ми повинні будемо поспілкуватися. Приблизно через дві години він подзвонив мені на мобільний і сказав, що зі мною хоче зустрітися людина на території аеропорту. Наскільки я розумію – це був співробітник військової розвідки. І що мені сподобалося – без усяких реверансів, без розшаркувань було сказано, що сьогодні нас штурмуватимуть. Сьогодні буде захоплений військкомат. Потім будуть намагатися штурмувати аеропорт. Він уважно дивився на нас, на нашу реакцію. Я відповів, що ми будемо «буцатися», будемо битися в будь-якому випадку, тому що це буде негарно, якщо ми буквально вчора їли кашу з одного казанка, а сьогодні залишимо, зрадимо хлопців. Я прекрасно розумів, що ті ж цивільні, які допомагали армійцям, нам не довіряють, тому що вже багато хто не просто перейшов, а й відкрито висловлювався на підтримку сепаратистів. Єдине, що ми намагалися довести, що не потрібно «гребти всіх під один розмір», що не потрібно всіх ототожнювати з тими співробітниками, які зрадили. Зі зрадниками. Ну, і це був шанс знову ж довести і собі, в першу чергу, і людям, що ми будемо до кінця виконувати присягу.
Єдине, звичайно, що турбувало – з озброєння у нас був тільки пістолет у кожного і автомат. Так, чотири автомати було. По 30 патронів у кожного. На той момент нам здавалося це добре, але ми прекрасно розуміли, що це не просто дві хвилини… Тобто тоді нам здавалося, чесно, що ми будемо триматися довго, а потім, вже в подальшому, ми зрозуміли, що це дві хвилини бою. Ну, хлопці військові, для заспокоєння, притягли на блокпост чотири ручних протитанкових гранатомети, щоб було хоча б пару броньованих машин. Показали, як працювати з ними. І домовилися, які будуть наші дії: хто що буде робити, хто як буде реагувати. Визначилися на тому, що нам потрібно протриматися хоча б хвилин п'ять, щоб вони вивели техніку. Тому що між нами зв'язку по рації не було. А розраховувати на мобільний телефон неможливо – могли сепаратисти і «глушилку» включити, яка була вже у них після захоплення СБУ. Тому ми визначилися, що перший постріл – ми тримаємося, вони прикривають нас до виходу техніки – БТРів.
Але те, що було далі, не зміг передбачити, звичайно, ніхто... Ми навіть це не брали до уваги. Коли, ближче до обіду, почали літати СУ-25 над містом і плюс, тримаючи контакт з нашими друзями в Луганську, дізналися, що дійсно біля військкомату почалися заворушення. Що хлопців із внутрішніх військ, які базувалися в обласному військкоматі, в прямому сенсі штурмують – йде бій. Ми вже зрозуміли, що дійсно буде штурм аеропорту, як нас і попереджали.
Потім з'ясовується, що НАС ніхто не буде змінювати. Тому що сепаратисти в районі обласної лікарні вже спорудили блокпост і до нас виїхати ніхто не може...
До цього ми не мали справи з подібного роду ситуаціями. Було страшнувато, бо не бояться тільки дурні. А для нас так це взагалі було несподівано. Ну, ми пережили вже один штурм в управлінні, але все одно це було зовсім інше – тим більше на відкритій місцевості. І я дуже хочу висловити велику подяку Володимиру Давиденко. Це колишній начальник міліції аеропорту, який не зважаючи на те, що був у відпустці, приїхав, він весь час був з нами, координував дії з керівництвом. Потім, вже після того, як блокпост прибрали, він все одно практично до середини липня перебував там і допомагав. Він великий розумничка!
ЯК НЕ ВІДБУЛАСЯ КАРТИНКА ДЛЯ РОСІЙСЬКОГО ТВ
- А далі ситуація розвивалася дуже цікавим чином. По-перше, з військкомату нам подзвонили колеги, хто там був, і сказали: «До вас виїхали люди». Ми ж очікували побачити машини – ті ж захоплені «Фольксвагени» з Приватбанку і СБУ. Але виявилося все набагато гірше. До нас назустріч виїхало п'ять чи шість автобусів з цивільними! Ось з тими роззявами з військкомату. Людьми, яким сказали, що в аеропорту знаходиться «Правий сектор», і ось ми зараз їдемо «вибивати правосєків» з аеропорту... (зітхає).
Вони зупинилися на дорозі. А дорога роздвоювалася: одна частина йшла в селище Переможне, а інша – в сторону аеропорту. Ось вони висадилися на цій дорозі – група цивільних – в монокуляр було видно, що вони без зброї. Ми не врахували цю тактику сепаратистів, що вони вперед пускали беззбройних. Вже там ми побачили, що вони змішалися з натовпом і всіляко його підбивали. І так натовп мовчки йшов нам назустріч до блокпосту. Без зброї. Вистрілити реально не можна, тому що постріл – це команда до відбиття нападу. Уявіть, що в момент пострілу починається своєрідний..., я навіть не назву це «бій», це «бійня». Тобто виходить, ми і хлопці військові, стріляємо в беззбройних. Ну, це краще самому застрелитися потім. Тому що нам би цього не пробачили ні наші, ні сепаратисти. Для сепаратистів це взагалі був би подарунок! Уявляєте – вбивають мирних! Ось така картинка для російського телебачення!
Було прийнято рішення від’єднати магазини, і почали ми голосно клацати затворами, причому не один раз. Для того, щоб створити ефект, що нас, саме озброєних, багато на блокпосту. А нас там всього-нічого, десять чоловік, чотири автомати та решта – пістолети. Що добре, все-таки це відкрита місцевість – з двох сторін поля вже були. І в такій тиші звуки затворів, що брязкають, зупиняють і витвережують. Хоча, коли вони йшли, ми кричали, щоб зупинилися. Вони мовчки йшли до того моменту, поки ми не почали брязкати затворами. Цей звук ні з чим не можна сплутати. Їх це протверезило, вони зупинилися. Ніхто ж не хоче, щоб в нього стріляли. Звичайно і ми, чесно скажу, зітхнули з полегшенням. Нам стало якось спокійніше, тому що в голові вже думки почали гарячково працювати: що робити далі?..
Почали кричати: «Хто старший?» Називати себе. Натовп розступився. Вийшов такий молодий чоловік, сказав, що він «старший». Ми говоримо, що ми йдемо до них без зброї для переговорів. Однак попередили, що найменший рух з їхнього боку – і ми відкриваємо вогонь, тому що вони перетнуть «заборонену лінію». Володимир Давиденко, Сергій Борисюк (командир взводу ДАІ) і я вийшли на переговори з сепаратистами, навіть не сепаратистами, а саме з цим натовпом. Підійшовши до них, ми назвалися. Нас запитали, хто ми, звідки. Показали посвідчення, сказали, що ми з луганської міліції. Це їх теж якось заспокоїло.
Почали питати, що ми тут робимо. Ми відповіли, що захищаємо аеропорт. Вони: «Від кого?» - «Від вас. Тому що аеропорт – це єдина артерія для екстрених ситуацій, для постачання продовольства». - «А ось нам кажуть, що в аеропорту сидять правосєкі». Я кажу: «В аеропорту сидять військові, які його охороняють, які його захищають від неадекватних дій. Для того, щоб в разі чого, можна було використовувати саме цю повітряну артерію». - «Ні. Ось сюди везуть правосєків з військкомату!» Ну, ось саме в цей момент, ми зрозуміли, що ми, в принципі, вже перехопили ініціативу. Ми сказали: «Ну, хлопці, по-перше, там не «Правий сектор», як вам сказали. Там саме молодь, строковики, ВВ-шники. Супроводжує їх «Беркут». А, як ви знаєте, «Беркут» не став би супроводжувати «Правий сектор»». - «Ми хочемо переконатися». – «Питань немає. Чекайте... »
У цей момент мені починає дзвонити мій товариш з блокпоста і в мобільник кричить, що «гості» починають обходити нас з флангу, тобто вони поперлися через поле. Я до «старшого»: «Скажи людям, нехай підуть з полів, поля заміновані. Не дай Бог, буде великий «бу-бум!»». Це теж справило враження. Звичайно, він крикнув: «Не ходіть в поля, не треба». Хоча сепаратисти, саме озброєні, почали: «Та що ви їх слухаєте! Давайте штурмувати!» Ну, звісно, тут вже включилися і ми: «Якщо ти такий розумний – йди сюди, поговоримо. Сміливий – вийди назовні, що ж ти там за людьми-то ховаєшся?». Ну, і коли вони почали потихеньку так змовкати, ми вже зрозуміли, що все – ситуація у нас вже під контролем. Хоча... футболка була мокра, ззаду на спині.
Ну, а далі вже все розвивалося за нашим сценарієм. Тому що з’явилась колона ВВ-шників, попереду їхала машина «Беркута». Це, до речі, дійсно справило на них дуже великий ефект психологічний. Вони почали кричати: «Беркут»! «Беркут»! Міліція з народом!».
А ось сепаратисти, як зазвичай, зробили все паскудно: автобуси, які привезли людей – вони під цей шумок тихо поїхали до Луганська. І ця юрба – 120-150 осіб, залишилася просто на дорозі стояти. Від аеропорту до Луганська 20 км, і йти пішки вночі... (іронічно сміється) Вони кажуть: «Що нам робити?». І Володя Давиденко пропонує: «Давай їх відправимо цими ж автобусами, які будуть везти другу партію ВВ-шників? Знову ж таки, позбудемося цього натовпу». Водіям сказали, щоб вони зупинилися, забрали людей і везли їх до Луганська.
Вже потім, ближче до ранку, вночі вже ніхто не спав, сепаратисти спочатку залишили машину – спостерігачів. Ми вирішили їх полякати. Під'їхали на ДАІ-шній машині, на якій хлопці, двоє даїшників, чергували з нами на блокпосту. До речі, коли я прийшов їм ще вранці розповів, що нас будуть штурмувати – вони сказали, що залишаються з нами. Тому що вони не труси і негоже своїх друзів залишати одних. Теж молодці.
Так ось. Ми тих налякали, машина поїхала. Але до ранку ми стояли, вдивляючись в темряву, чекаючи, чесно кажучи, будь-яких паскудств і гидоти з боку сепаратистів. Вже тоді ми зрозуміли, ЩО могло бути. І ЧОГО ми, слава Богу, уникли. Вадик мені прислав коротку смс-ку на телефон: «Красені» і такий смайлик .. (сміється)
Ну, а вранці ми вже манівцями пробиралися в своє управління. Тому що нам подзвонили з вартівні і сказали, що нас будуть чекати, щоб роззброїти. І ми через Хрящувате, через Георгіївку (Лутугинський району) дісталися до чергової частини. А після цього блокпост, саме в тій варіації, в якій він був, був знятий за вказівкою людини, яка згодом перейшла на сторону сепаратистів.
ПОСИЛКИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ ДО АЕРОПОРТУ
- Зв'язку з хлопцями я не втрачав. Ми ще потім возили їм посилки, які їм надсилали. Тому що самі вони вже в місто не могли виїхати. Ну, і ми домовилися, що посилки, а це і бронежилети, і шоломи, і ножі – все, що необхідно, надсилались з «Нової пошти» на наші дані. Ми їх забирали і потім через Лутугине, по полях, носили їм туди, в аеропорт. Саме, до речі, в одну з таких поїздок, я перший раз познайомився, як то кажуть, з працюючим мінометом. Мабуть, нас засікли, і в момент, коли ми віддавали хлопцям їхні речі, по нас почав працювати міномет. Так, весело було. Як то кажуть, «весело і страшно»…
А потім вже я перебрався в Сватове, коли надійшла команда «приїхати». Ну, і так ми тримали зв'язок тільки по телефону. І коли Вадим мені говорив, що когось із хлопців поранило – то звичайно, було важко слухати. Але, слава Богу, з тих людей, кого я знав, хлопці вижили. Хоча були, звичайно, і втрати.
Над матеріалом працювали: Михайло Мартинко, Валентина Кушніренко, Тетяна Попітіч, Анастасія Горова
Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».
«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.
Збір коштів на видання книги:
Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).
Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!
Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044
р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321
Email: nafront@i.ua
Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183
Facebook:
https://www.facebook.com/VoinamATO
https://www.facebook.com/ArmyForKids
https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/
https://www.facebook.com/peremogaty/
https://www.facebook.com/BookOfGlory/
