Загусла кров по кісточки у катівнях НКВС на Лонцького, Замарстинівській і Городоцькій. Замуровані живцем у цегляних стінах священики УГКЦ. Зґвалтовані українські красуні у вишиваних сорочках.
Сильні, здорові та мужні чоловіки з перебитими ногами, відтятими пальцями, знятою живцем шкірою, виколотими очима. Застрелений в потилицю після тортур брат командира батальйону “Нахтігаль” і майбутнього генерала УПА Шухевича Юрій – оперний співак, інженер-геодезист та спортсмен – якого Роман витягнув з-під гори трупів і ніс на руках ховати на Личаків.
Гавкіт гестапівських вівчарок, розстрільні черги есесівських зондеркоманд і емгебешних опергруп, вологі від сліз сходи церков, гарячі молитви матерів і сестер за тих, хто пішов до лісу, щоб не повернутись, нічні допити в смершівських підземеллях, липкі від страху покази цивільних свідків, вироки військових трибуналів і ридання столипінських вагонів. І ще комусь не вистачило останнього набою в магазині. Чи гранати.
Лиця, які випромінюють світло, осяюють тротуари і наповнюють сни. Наші герої і переможці.
Війна триває. Наші ж нічого не підписували.
