Детальніше...Мабуть, під час свят всі вже відпочили від новин про львівське сміття. Що ж, прийшов час видавати на гора нові цікаві факти. Зокрема по фірмі «Грінера», яка вивозить сміття з центрального району Львова, і претендує на те, щоб робити це вінших районах міста (конкурси вже оголошені).

Детальніше...Наприкінці 80-х років минулого століття, коли тодішній СРСР вирував у передчутті демократичних змін, я волею долі опинився на посаді заступника начальника обласного УВС і  опікувався пенітенціарною службою. В ті буремні часи наявність на території Львівщини більше десяти тисяч «спецконтингенту» становила реальну загрозу. 

Львівський «архіпелаг»

Кращої назви системі тюрем і колоній, ніж дав Солженіцин, не вигадаєш. Замкненість те­риторії, своєрідність «населен­ня»… За роки роботи у суді я навчився «вгадувати» тих, хто по­бував у країні Тюремії. Землис­тий колір обличчя, специфічне розташування зморщок на ньому, розв’язність у поведінці, дивна манера одягатися. Якщо побачи­те на вулиці людину у хатніх тапочках, не дивуйтеся: можливо, вона була «там» і ій остогидли  чоботи чи грубі черевики...

На Львівщині тоді були заклади практично усіх режимів: від колоній для непов­нолітніх до тюрем з особли­во посиленим режимом. Були спецкомендатури - «хімії». Багато клопотів завдавав лікувально-трудовий профілакторій для алкоголіків. Нарешті його закри­ли і передали у відомство охорони здоров’я.

У Львівський «архіпелаг» люди потрап­ляють через слідчий ізолятор. Сама його обстановка діє гні­тюче. Розташований він у ко­лишньому монастирі, збудовано­му в далекому у 1613 році. З вулиці Городоцької корпус не здасться особ­ливо високим, а зсередини ви­глядає так, ніби стіни наростають і утворюють колодязь. Якось дивовижно заглушуються звуки. На даху середнього корпусу — подвір’я для прогулянок. Під час моціону «населення» на всю потужність динаміків грає музи­ка, аби заарештовані не могли перегукуватися. З вулиці музич­ний тарарам ви ніколи не почуєте.

Перше хрещення

У слідчому ізоляторі пахло грозою. Від утриманців сипалися скарги, частішали випадки від­мови від їжі, зліснішими става­ли прояви зневаги до персоналу.

Нічний телефонний дзвінок підняв мене з ліжка. Викликали в ізолятор. На місці зібралися усі: особовий склад управління, міліція, загін особливого призна­чення.

Детальніше...На території слідчого ізолято­ра є лікарня, на жаргоні «больничка» (тут і далі терміни даю мовою «суворої дійсності»). В її камерах усі засуви на ніч замикаються. Залишається «вікном у Європу» так звана «кормушка» для ліків, їжі. Вночі через неї виліз у коридор ніби­то за недопалком підслідний. Контролери, запримітивши це, намагалися повернути його у ка­меру через ту ж «кормушку». Він зчинив дикий галас: «Менти знущаються. Мене поцарапали». Тюремне населення виявилося готовим до цього крику. Тися­чами голосів в’язниця загула. Те, що це було сплановано, — жодних сумнівів. Інцидент став­ся приблизно опівночі, а вже через 15 хвилин дружина «потерпілого» з даху магазину «Ти­сяча дрібниць», що навпроти тюрми, верещала: «Чоловіка вби­вають!» У коридорах тюрми ві­яло небезпекою. Від гупання у двері полетіла штукатурка, піднявся такий порох, що контролери не бачили одне од­ного, Вони повідчиняли перего­родки, аби триматися разом. Як би хтось вибив двері, їх бу­ло б пошматовано.

Ми розділилися на бригади і пішли по камерах. Засуджені не вставали і не віталися. Твердили одне: «Наших б'ють!» Ситуація ставала небезпечною. Разом вийшли надвір І оточи­ли «больничку». Час було пере­ходити до рішучих дій. Я відійшов у бік, оглядаючи «больнічку» і раптом з хвіртки першого поверху чую: «Начальник, як вас звати?.. Підійдіть ближче до гратів... Хо­чете — дамо сигнал про закінчен­ня «муті»? Але я хочу сам ба­чити «Грузина». Я в такій-то каме­рі». Думали — пастка. Зайшли в названу камеру. Взяли «добро­дія» і ще двох з ним, привели в амбулаторію. Роздягли «потерпі­лого», і тут наш «благодійник» прохрипів: «Ти ж, фраєр, чого брешеш, хто тебе подряпав?» Розвели «очевидців» по каме­рах. Через кілька хвилин «больничка» затихла. Але прорізало­ся з корпусів: «Чого замовкли?» У відповідь: «Кінчай кіпі. Усе в порядку». Затихли й кор­пуси.

Це було моє перше «хрещен­ня».

Ієрархія

Допоміг нам тоді вгамувати пристрасті один з «шерстяних», який у «фраєрстві» «Грузина» вгле­дів боротьбу за владу. Потім — скільки працював, стільки й сти­кався з таким явищем, як ієрар­хія серед засуджених. «Шєрстяні», або «блатні», «мужики», «опущенники», або «законтачені» тощо.

Попервах я поводився як справжнісінький дилетант, що лізе у чужий монастир із своїм демо­кратичним уставом. Приїхав у колонію загального режиму, що у Закладі Миколаївського ра­йону. Зайшов під час обіду в їдальню. Уявіть, великий зал на 500 місць, нерівномірно розділе­ний на дві частини штучною пе­регородкою зі столів і стільців. Знаючи, що за нею — «опущенники», я віддав наказ розібрати «китайську стіну» і виголосив мало не доповідь про загальні права й обов’язки в’язнів, про необхідність «демократизації» стосунків між ними. Недослухав­ши пристрасну промову, дві тре­тіх залу піднялася і, залишивши обід, вийшла. За столами сиділи лише «опущенники». Довелося відступити…

З опущених під­нятися до «мужиків» і «шєрстяних» неможливо. Впасти ж ду­же легко, особливо неповноліт­нім або інтелігентним людям. Відбувається розподіл на групи ще у слідчому ізоляторі. Не зважаючи на деякі намагання адміністрації запобігти «пропис­кам», звірячі закони криміналь­ного світу діють. Неправильна відповідь на провокаційне запи­тання, невміння постояти за се­бе, різноманітні «несподіванки» —- і життя новенького в тюрмі обумовлюється на весь термін. Львівське СІЗО винятком не було.

Мені довелося відвойовувати хлопчину, якого мало не зара­хували до рпущених. Його тільки-но привели в камеру, і «пахан» з червоною пикою про­хрипів; «Сколько в хате углов?»

«Четире», - відповів наївний, недосвідчений хлопець, на що одразу почув відповідь: «Нет, три, а в одном — «параша», там и будет твоє место».

Я мимоволі був свідком, як неугодного куха­ря (а таких призначаються із числа засуджених), за командою «шер­стяного», «опущенник» полив сечею. Після цього кухар авто­матично переходив в «законтаченні».

Не можу забути один трагіч­ний випадок. Трапився він із в’язнем — кандидатом наук, ін­валідом 2-ї групи.     Два «блатняка», скориставшись безпорад­ністю, уткнули його у подушку і згвалтували. Решта з його загону не відразу зарахували його в «опущенники», враховуючи його немічність. Але висунули ульти­матум: або порушуй кримінальну справу проти кривдників, або будь готовий до групового згвал­тування. Ми взнали надто пізно — через два дні нещасний пові­сився.

Відомо про одного «мужика», який відсидів майже десять ро­ків і, потрапивши у ситуацію, коли міг стати «законтаченим», пішов на новий термін покаран­ня, розбивши скло і перерізав­ши горло своєму кривднику.

Катастрофічно діє «опущенничество» на неповнолітніх. Якось у самбірську колонію прибув з етапом 14-річний засуджений. Він пере­бував у стані глибокої депресії: мовчав, інколи плакав, відмов­лявся від їжі. Я довідався, що його згвалтували у слідчому ізоляторі. Минуло вісім місяців лікування, аж поки він почав го­ворити, але всім стало зрозумі­ло — хлопець «з’їхав з глузду». Його звільнили, а буквально наступного дня він знову скоїв злочин.

Величезна частка провини за біди опущених лежить на адміністрації. У камері неповно­літніх троє згвалтували одного хлопця. Він повідомив про це контролера. Його перевели у «дорослу» (!) камеру. У пригні­ченому стані він розповів но­вим сусідам про свою біду. А у відповідь — наколка «пєтушка» і продовження знущань..

«Подвиги населення»

22 травня 1989 року. Неділя. Львів вирує мітингами. Надхо­дить звістка; хтось у натовпі мітингарів намагатиметься спровокувати людей на «штурм» слідчого ізолятора. Ми увесь день — у повній бойовій готовності . На щастя, звістка не підтвердилася.

Детальніше...О 21.00 закінчилось чергування. Тільки переступив поріг квартири, негайно викликають у слідчий ізолятор. Уникаю пояснень з дружиною,  поспішаю на службу. На підході бачу: весь район уздовж вулиці Городоцької до церкви Анни і до вулиці Шевченка та Краківського ринку очіплений курсантами школи міліції і школи МВС. Утекло шість ув’язнених за підозрою в тяжких злочинах. У камері, де вони знаходилися, хтось забив «парашу». Викликали контролерів і майстрів, вони розділилися згідно з інструкцією, відчинили камеру... Напад зсередини був блискавичним. Двоє контролерів – напівзадушені, третього залізним прутом вдарили по голові так, що весь коридор був залитий кров’ю. Злочинці прорвались крізь два пости на дах подвір’я для прогулянок. П’ятеро підняли одного, він зачепився за арматуру ногами, вибив дерев’яний трап, віртуозно завис і витягнув на дах «корешів». Всі вони пройшли дахом уздовж корпусу (якраз на «вишці» не було кулеметника, — з міркувань економії, його скоротили) і пострибали на балкон житлового будинку. Лише один не поламав ніг. Він зупинив приватну машину і вже «витягав» звідти водія, як його затримали.

Спіймали всіх, але завершення цієї події було дивним: усіх під ранок зібрав генерал Попов (він тоді був начальником УВС області). Наказав доставити потерпілих контролерів, яким і з ліжка неможна було вставати, посадив серед кімнати головного застрільника втечі, дав йому закурити і зробив «розбір польотів».

..Мені до сих пір, проходячи Городоцькою бачиться, як я вночі біг по крутому даху СІЗО.

Боротьба за лідерство

Детальніше...В «архіпелазі» ніколи не припи­няється боротьба за лідерство. У колонію загального режиму, де протягом кількох років пану­вало циганське угруповання, з тюремного ув’язнення («ТЗ») прибув засуджений за крадіжки К. З оперативних даних стало ві­домо, що він об'єднав навколо себе кістяк нєзадоволених ци­ганами і намагається перехопи­ти лідерство. Нелегально прово­дить сходки, збирає «общак» — допомогу засудженим, що зна­ходяться у штрафному ізоляторі (ШІЗО), формулює й висуває спільні вимоги до адміністрації... До слова, майже у кожній коло­нії є «общак», як правило, він становить значні суми. У нас жодного разу «фонд» знайдений не був.

Усе в кандидата у лідери йш­ло, як по маслу. Йому дові­рили контролювати збір «общака», за нього виконували норму на виробництві, йому носили їжу у загін, аби він не завдавав собі клопоту відвідуванням їдальні. У цей час «Циган» знаходився у приміщенні камерного типу (ПКТ), а К. виходив на позиції справжнього лідера. Виникала за­гроза дисципліні, не виключеною була й «розбірка» ворогуючих уг­руповань -— з усіма наслідками. Запобігти цьому можна було, ли­ше привселюдно викривши «бож­ка». Ми знали: К. надто зловжи­ває довірою «корєшів». Під час обіду ми зайшли до їдальні й голо­сно викликали його, знаючи, що відповіді не буде. Його знайшли у загоні, привели до їдальні, а за ним на підносах принесли усе, що він не встиг з’їсти «під подушкою»: ікру, шинку, шоко­лад. Загал був приголомшений.

Капітан «Адмірала Нахімова»

Переконався, що й у Тюремії справжня людина залишається людиною. Думаю, що так можна сказати і про колишньо­го капітана пароплава «Адмірал Нахімов» Георгія Маркова.

Пригадуєте, коли біля Новоросійська внаслідок зіткнення пароплавів загинули сотні пасажирів. Скі­льки навколо його імені плелося різних нісенітниць, скільки жур­налістів спокусилося на відверті вигадки у гонитві за сенсацією! В одній із газет прочитав заго­ловок — «Капітан пароплава «Адмірал Нахімов» заговорив». Та він ніколи й не мовчав! Зав­жди говорив, що не винен у тра­гедії, і неправда те, ніби він за­вчасно залишив капітанський мостик. Я привозив до Маркова не одного кореспондента, знову й знову вислуховуючи розповідь капітана. На жаль, лише журнал «Наука и жизнь» правдиво пере­дав її.

Упевнено кажу: суворість покарання неадекватна провині цієї людини. Про це добре знав заступник голови Верховного Суду Філатов, який очолював судовий процес. Очевидно, його мучила совість, бо він скерував кореспондента журналу «Человек и закон» до Маркова, натякнув­ши про невинність останнього. За що ж людина «сидить»? За словами судді Філатова — «иначе люди не поймут». А журнал тоді, до речі, так нічого і не надруку­вав.

Незважаючи на жахливість си­туації — бути несправедливо по­караним, на пригніченість через сімейні обставини, Георгій Марков виявився надзвичайно муж­ньою людиною, набув неабиякого авторитету в «зоні», Усі знали, що він відмовляється від будь-яких пільг. Справедливий, розу­мний, працьовитий, він став го­ловою ради колективу, з ним рахувались не тільки ув’язнені, а й адміністрація.

Життя – копійка

Ціна людського життя в Тю­ремії — одна з найнижчих.

Це трапилося влітку. Керівництво управління приймало у Карпатах чергових «гостей» з міністерства. Дружній обід перервав виклик до Дрогобича: в зоні надзвичайна подія.

Детальніше...Дрогобицькі «бригідки» — одна з найбільших колоній посиле­ного режиму у республіці. Збудована на початку століття, вона містила 700 окремих камер, з'єднаних складною системою коридорів. Крізь скляний дах було передбачене природне освітлення поверхів похмурих корпусів. 3а радянських часів поверхи перекрили, зробили штучне освітлення, оселили у камерах по 4-8 в'язнів, переважно «лежачих» інвалідів (є й такі). А виробництво- «господарка», за розповіддю очевидців, міститься на кістках жертв НКВС, які були закатані під асфальт.

Сталося вбивство майстра гальванічного цеху. Я стояв у його кабінеті, з-під стола виднілися ноги нещасного: 18 ножових ран і перерізане горло... До пенсії йому залишався місяць.

Розслідування, яке я очолив,  треба було завершити до ранку. Спосіб, у який було скоєно злочин вказував  на люту помсту. Зрозуміли: шукати слід серед ворогів вби­того, але їх нарахували близько ста. Майстер вимагав дисципліни, не дозволяв користуватися гальва­нічними ваннами для виготовлен­ня ножів, хрестів, атрибутів кри­мінального світу.

Справа про­сувалася погано. Я вже другу годину «колов» засудженогоза вбивство. Він щойно відсидів 15 діб у ШІЗО за сварку з майстром і при всіх погрожував з ним «розібратися». Аж в один з «кумовських» кабінетів («кум» на жаргоні — оперативний працівник) привели 18-річного  злодія. Підозра щодо нього — мінімальна. Та про всяк випадок один з «оперів» «підколов» його: «Чого ти чоботи не зняв, якими у майстра наслідив?» Він і не заперечував: «М’ясо» я зро­бив. Зайшов до нього... посвари­лися... Вдарив ножем, він почав хрипіти... Я допоміг, по гор­лу...»

Моторошно! Перший раз засуджений, прийшов з дитячої колонії і зовсім не нервує, так спокійно говорить, ніби перепо­відає побачений кінофільм. Ду­мали, бере на себе чийсь злочин. Повів його у цех «закріпляти» свідчення, знайшли його куртку, ніж.До житлових корпусів верталися під ранок вдвох – «опери» залишились документувати злочин. Йшли через великий заасфальтований, безлюдний пляц промзони. Я йому дорогою: «Ска­жи правду, може когось прикриваєш, уникнеш розстрілу...» А він: «Не віриш, начальник? Може, тебе хтось тебе не слухає, ска­жи — заріжу... Хочу на «вишак», життя остогидло». О тут до мене «дійшло»: ми ж його не обшукали. І дійсно – у нього в кішені була ще і «заточка» з електроду. А я допустив помилку, яка могла вартувати мені життя. Убивцею був- таки він, його розстріляли (смертна кара тоді ще існувала).

Життям працівники системи ризикують постійно. У мене до сих пір залишилась звичка - розмовляючи, стояти спиною до стінки.

Корупція народилася не сьогодні

Пенітенціарну систему області обслуговували дві служби. Внутрішня служба, яка підпорядковувалась власне обласному управлінню внутрішніх справ, і в якій служив я, та внутрішні війська. Завдання у нас були різні.  Службовці внутрішньої служби несли службу безпосередньо в установах, працюючи з засудженими, а внутрішні війська охороняли зони, тобто розміщувались за периметром. Виключення складав слідчий ізолятор, який повністю обслуговувався працівниками внутрішньої служби.

Детальніше...Якось вночі мене підняв з ліжка сигнал «сирена», який подається на домашні телефони працівникам служби. Працівниками ДАЇ на вулиці Топольній (тепер- Мазепи) було затримано автомобіль «Волга», яким керував засуджений, що відбував покарання в нашій установі суворого  режиму. Ми негайно перевели його із райвідділу міліції у слідчий ізолятор і почали розслідування.

Під час огляду огорожі мене повідомили, що у слідчий ізолятор приїхали працівники бригади внутрішніх військ і вимагають зустрічі із засудженим. Я категорично заборонив їм допуск на об’єкт і негайно виїхав для допиту затриманого. Було встановлено, що його за  винагороду черговий охоронець випустив попід охоронною вишкою із зони на ніч до родини і повернутись він мав до ранку, тобто до чергової «переклички». Слід сказати  що такі поіменні перевірки в зоні проводяться ранком, при виході  на виробництво, під час повернення у житлову зону тощо. Вночі в загонах сплячих  перераховують кожні дві години.

Засуджений не вклався у «виділений» йому час, тому вимушений був угнати автомашину, щоб вчасно повернутись. Він знав, що у випадку запізнення буде не тільки новий строк, але і розправа «колег», оскільки він би «засвічував» це «вікно».

Огляд місця події підтвердив сказане, але виявилось, що солдат, який випустив ув’язненого, того ж дня був відряджений до кінця служби на північ. Матеріали ми передали у відповідні органи, але кінці так і не знайшли. Цей «канал» ми перекрили, а інші….

З президентом не знайомий

Одного разу на черговій атес­тації кадрів мене приголомшив майор, який пропрацював 20 років. По жодній інструкції він нічого не зміг відповісти, Аби його «витягнути», ми запитали, хто у нас міністр внутрішніх справ. Мовчить. Хто президент тоді ще СРСР? Мовчить... Особисто не знайомий...

Насправді люди, які працюють в «архі­пелазі», викликають велике співчуття, По суті, за мізерну зар­плату вони «відсиджують» з пі­допічними усе своє трудове жит­тя, Постійний ризик, стреси. Ні свят, ні вихідних. Коли у всіх  веселі забави, у них — тяж­ка праця в умовах посиленого режиму. Той, хто переходить на роботу з міліції у тюрму, рідко витримує довго. Тисне, заважає дихати атмосфера «зони».

Середовище накладає свій від­биток. Надзвичайні події з осо­бовим складом — яскраве тому свідчення. «Кадри» дрогобиць­ких «бригідок» відводили душу у кафе «Під дубом», що при в’їзді у Трускавець, колеги з Сокаля — у місцевому ресторані…

Система потребує докорінних змін, як організаційних, так і вдосконалення виробництва, покращення умов утримання ув’язнених тощо.

І при цьому дуже важливо не забувати, що в Тюремії перебувають люди, які хоча і оступились, однаково залишаються людьми. Тож і ставлення до них має бути людським.

 

Автор - Дем’яновський Галій Семенович, заслужений юрист України. Працював заступником начальника УМВС у Львівській області, суддею Буського районного суду. Протягом 2008-2015 років працював Львівському окружному адміністративному суді, в тім числі й на керівних посадах. 

Детальніше...2015-2016-ті стали роками, коли владці разом з бізнесом зробили все, щоб остаточно догробити історико-культурну спадщину Львова. І сформували абсолютно реальні перспективи того, що у 2017 році Львів виключать зі Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Позбавивши таким чином величезної конкурентної перевали не лише теперішні, але і майбутні покоління.

Детальніше...Рано чи пізно завершується епоха кожного, хто перебуває на вершині влади. Рано чи пізно у Львові завершиться і епоха Андрія Садового. Звісно, ніхто йому не заборонить спробувати посісти головне крісло у львівській Ратуші у четвертий раз, тим більше, що рейтинги наразі дозволяють вести боротьбу в ранзі фаворита, але все більше обізнаних людей схиляються до малоймовірності такого рішення.

Детальніше...Григорій Козловський любить і вміє епатувати оточуючих. Людина-пристрасть, людина-скандал, він весь час на видноті, немов шоумен у світлі софітів. У сесійній залі Львівської міськради, депутатом якої є, він з’являється у супроводі озброєних охоронців. Може увірватися на засідання міськрадівської комісії, аби вчинити там бешкет. Без скандалів не обходиться і діяльність майже усіх закладів Козловського у Львові та його околицях. Навіть в улюбленому футболі (а Григорій Козловський є президентом винниківської команди «Рух») він примудрився наскандалити на річну дискваліфікацію.

Детальніше...10 січня далекого 1972 року у радянському Львові сталась наймасштабніша катастрофа в історії львівського трамваю. Жертвами страшної трамвайної трагедії стали 26 людей.

Детальніше...Нещодавня прикра історія з примусовою ексгумацією останків Олександра Олеся на празькому цвинтарі вкотре нагадала про задавнену проблему перепоховання в українській землі її видатних діячів, чиї могили розкидані по всьому світу.

Детальніше...Місяць тому, 10 грудня, у Львові на вулиці Любінській,98, де на першому поверсі на місці колишнього магазину «Інтертоп» будується супермаркет мережі «АТБ», мешканці влаштували акцію протесту проти руйнувань їхнього будинку, пов’язаними, на їхню думку, із ремонтними роботами, які почав активно проводити забудовник. Зараз мешканці продовжують звертатись в різні інстанції, аби врятувати свій будинок від аварійної ситуації.

Детальніше...Напередодні Нового Року по місцевому телебаченню показали передачу з Богданом Дубневичем. Реально це був короткий звіт своїм виборцям про роботу на окрузі. Багато зроблено. Тільки субвенція на Пустомитівський район СПІВМІРНА субвенції цілої Полтавської області! До кожного хутору виборчого округу буде прокладено асфальтову дорогу.

Детальніше...Ця новина підірвала не лише мистецьке середовище, і не лише Львів. Нещодавно призначений директор Львівської галереї мистецтв Тарас Возняк заявив, що в результаті ініційованою ним звірки музейних фондів виявлено відсутність майже сотні рукописів та стародруків, оціночна вартість яких становить десятки мільйонів доларів. І це лише у відділі кириличних книг. Перевірка інших фондів ще триває.

Тексти